Кухня Бріджид

Є два способи прийти до чужого дому з питаннями. Перший — прийти з питаннями. Другий — прийти з пирогом. Я обрав другий, бо, по-перше, вмію ставити питання лише книжкам, а по-друге, в Балліварні пиріг уважають не подарунком, а документом, що посвідчує добрі наміри. Яблучний я купив у Мойри, яка загорнула його в папір із виглядом людини, що вручає мені повістку, і відмовилася брати гроші, сказавши тільки: «Передайте їй, що ми всі молимося».

Вулиця Святої Брини тягнеться вздовж затоки, і будинки на ній стоять так щільно, що за звуком відчинених кватирок можна вгадати, у кого сьогодні на сніданок яйця. Дім Салліванів був передостанній: біла вапнина, сині віконниці, палісадник, у якому Падрік п'ятнадцять років вирощував одні й ті самі жоржини й щороку записував у блокнот, скільки їх зійшло. Жоржини в той четвер стояли похилені від дощу, і мені чомусь стало їх шкода більше, ніж будь-кого іншого.

Бріджид відчинила одразу, ніби чекала за дверима. Їй п'ятдесят вісім, вона маленька, пряма, з сивим волоссям, зібраним у вузол такий тугий, що здавалося, ніби він тримає на собі всю її особистість. Я знав її, як знають усіх: вона вела гурток крою при парафії, пекла найкращий у графстві хліб із кмином, а коли я приходив із книжкою, яку Падрік замовляв для неї в міжбібліотечній видачі, завжди питала, чи я не змерз.

— Імоне, — сказала вона. — Заходьте. Не роззувайтеся, у нас сьогодні все одно не прибрано.

Це була неправда. На кухні панувала така чистота, яка буває лише в людей, що драїть підлогу, аби не думати. Стіл був витертий досуха, горнята висіли на гачках за зростом, а на підвіконні рядком стояли баночки з травами, підписані рукою Падріка: «Чебрець», «М'ята», «Меліса». Почерк у нього був такий самий, як у записці в моїй пам'яті, тільки без олівцевої товщини. Охайний, майже друкований. Я мимоволі відвів очі.

Вона поставила чайник, дістала з шафи дві чашки з відбитими вушками (гарні, сказала, не для такого випадку) і сіла навпроти мене. Пиріг лежав між нами нетронутий, як договір, який жодна зі сторін не готова підписати.

— Ви, напевно, думаєте, навіщо я вас покликала, — сказала Бріджид.

— Я думаю, що ви хотіли поговорити.

— Я хотіла поговорити з тим, хто не кричатиме. — Вона ледь усміхнулася кутиком рота. — Тут за три дні кричали всі. Гікі кричав, що це сварка. Дермот кричав, що треба чекати. Сусідки кричали, що треба було дивитися за чоловіком. А ви, Імоне, єдина людина в Балліварні, яка за все життя не підвищила голосу. Це мені подобається.

Я не став казати їй, що це не чеснота, а наслідок професії. Вона налила чаю, і я заходився вивчати візерунок на скатертині: червоні човни на синій воді, дуже дрібні, з точністю, властивою людям, яким нікуди поспішати.

— Розкажіть мені про вівторок, — сказав я нарешті. Це було єдине, що я міг придумати, і сказав я це так само, як кажу читачам, що загубили книжку: «Розкажіть мені, де ви бачили її востаннє».

Бріджид помовчала.

— Зранку він устав о шостій, як завжди. Поголився, випив чаю, з'їв одну тартинку з медом. Звичайна тартинка. Я ще подумала: добре, що він поїв. Потім сказав, що піде до бібліотеки, поверне книжку. Я спитала: яку? Він сказав: одну. Про парафії. Я не стала розпитувати. Він був якийсь… — вона підшукувала слово, — зібраний. Як перед іспитом.

— Ви помітили, у що він був одягнений?

— Сіре пальто. Шарф. Черевики з гумкою, які він носить у дощ. — Вона подумала. — Але парасолі не взяв. Я йому вслід сказала: Падріку, візьми парасолю. А він відповів: не знадобиться. Так і сказав. «Не знадобиться».

Мені стало холодно, хоча на кухні пахло свіжим хлібом і топилася піч. «Не знадобиться» — це не ті слова, які вимовляє людина, що збирається повернутися до вечері.

— А потім?

— А потім нічого. До обіду його не було, до вечері не було. Я зателефонувала Дермотові. Він сказав: не хвилюйся, певно, затримався в комітеті. Потім зателефонувала Оуену. Потім Гікі. Гікі прийшов о восьмій, посидів, випив чаю, спитав, чи не було в нас сварки. — Вона підвела на мене очі. — Імоне, у нас не було сварки. Я за тридцять чотири роки можу по пальцях перерахувати наші сварки, і в жодній із них Падрік не підвищував голосу.

— У понеділок увечері сусіди чули гучні голоси, — обережно сказав я.

Бріджид здригнулася. Це було ледь помітне тремтіння, але я його вловив, як уловив би зітхання в читальній залі, де всі мають мовчати.

— Це був не Падрік, — сказала вона. — Це був Тадг.

— Ваш син.

— Він приходив поговорити з батьком. Вони… у них давнє нерозуміння. — Вона повернула чашку на блюдці. — Тадг влип у борги. Не по-крупному, по-хлоп'ячому. Якісь ставки, якісь друзі, друзі друзів. Він хотів позичити в батька, а батько відмовив. Не тому, що не любить, а тому, що вважає: якщо не навчишся рахувати, гроші тебе навчать.

— І Тадг кричав.

— Тадг кричав. А потім грюкнув дверима й пішов. Падрік сидів усю ніч на кухні. — Вона кивнула на стілець біля вікна. — Ось на цьому. Я встала о третій, думала, він спить, а він сидить і дивиться в стіл, наче там щось написано. Я сказала: іди спати. Він сказав: зараз. І не пішов.

Я допив чай і подумав, що це був рідкісний випадок, коли в історії виявилося два дна, і обидва справжні: сварка, але не та, про яку розповідав Гікі, і безсонна ніч, яку могло спричинити будь-що, від синових боргів до чужих цифр на берегах книжки. Мені не хотілося вивалювати на неї все одразу. Але було одне питання, якого я не міг не поставити.

— Бріджид, він телефонував комусь останніми тижнями?

Вона завмерла. Потім підвелася, підійшла до плити, зняла чайник, хоча він давно не кипів, і поставила назад.

— Чому ви питаєте?

— Тому що в «Червоному човні» кажуть, ніби він телефонував у Голвей.

— У «Червоному човні», — тихо сказала вона, — кажуть усяке.

— Це правда?

Вона дивилася у вікно. За склом тяглася мокра вулиця, і повз проїхав поштовий фургон, веселий, червоний, з якогось зовсім іншого життя.

— Він телефонував, — сказала вона нарешті. — Увечері, з повітки. Говорив тихо. Я не слухала. Я не з тих, хто слухає. Але одного разу я випадково почула прізвище. Кін. Або Кейн. Жінка, судячи з голосу. І він казав: «Я розумію, що потрібні підтвердження, я їх принесу». І все.

— Ви не спитали?

— Спитала. Він сказав: це у справах комітету. — Бріджид обернулася. — Імоне, ви думаєте, у нього хтось був?

— Ні, — сказав я так твердо, що сам здивувався. — Людина, яка каже «потрібні підтвердження», не каже так про жінку. Так кажуть про цифри.

Вона голосно видихнула, і я побачив, як з її обличчя щось зійшло: не страх, а якась підпора, що тримала його три дні.

— Ви справді так думаєте?

— Я бібліотекар, — сказав я. — Я думаю, що люди найчастіше ховають не те, що ви припускаєте. Вони ховають те, чого соромляться. А соромляться вони зазвичай не пристрастей, а помилок.

Вона кивнула. Потім підвелася, вийшла в коридор і повернулася з невеликим конвертом, який поклала переді мною.

— Це я знайшла вчора, — сказала вона. — У кишені його робочого халата, в повітці. Я не віддала Гікі. Не знаю чому. Може, тому, що Гікі все одно не став би читати.

У конверті лежав аркуш з одним рядком: «Якщо зі мною щось станеться, дивіться на неділю». Більше нічого. Ні дати, ні підпису. Почерк був друкований, спокійний, але останнє слово було написане трохи жирніше, ніби він у цьому місці натиснув сильніше за звичайне.

— Неділя, — повторив я.

— Я думала, це ярмарок, — сказала Бріджид. — Він же скарбник. Та осінній ярмарок лише за десять днів, і йому нічого від нього чекати.

Неділя. «Риштування? Неділя» на сто дванадцятій сторінці. Я відчув, як на потилиці в мене стали дибки волосся. Я нічого їй не сказав. Не тому, що не довіряв, а тому, що людину, якій тільки-но повернули надію, не варто одразу перевантажувати мапою майбутніх нещасть.

— Можна мені це взяти? — запитав я. — На якийсь час.

Бріджид подивилася на мене довгим уважним поглядом.

— Візьміть, — сказала вона. — Тільки не показуйте Дермотові.

Це була дивна фраза. Вона зірвалася з її вуст так легко, що я майже не помітив, і лише потім, уже на вулиці, зрозумів, що не спитав: чому?

У цю мить двері на кухню розчахнулися, і в отворі з'явився Тадг Салліван. Високий, тридцятирічний, у розстебнутій куртці й з таким обличчям, яке буває в людей, що не спали з вівторка. Він був схожий на батька, але на батька, якого забули акуратно скласти: ті самі світлі брови, той самий тонкий ніс, лише все зсунуте на пів тону вбік. Він побачив мене, і я побачив, як він вирішує щось за долю секунди.

— Мамо, — сказав він. — Я зайду пізніше.

— Тадгу, це Імон, — почала Бріджид.

— Я знаю, хто це. — Він дивився не на мене, а на конверт на столі. — Я зайду пізніше.

Він грюкнув дверима так, що чашки на гачках захиталися, і я почув, як його кроки поспіхом віддаляються коридором, а за ними вхідні двері й мокре скрипіння хвіртки.

— Він не зі зла, — сказала Бріджид. — Просто йому зараз… важко.

— Звісно, — сказав я.

Я допоміг їй прибрати посуд. Це було безглуздо, але я відчував, що саме так треба: мити чашки й мовчати. Коли я йшов, вона зупинила мене в дверях і поклала долоню на рукав.

— Імоне. Падрік любив вас. Він казав: «Дойл — єдина людина в місті, яка читає до кінця».

Я не знав, що на це відповісти. Тому сказав те, що кажу зазвичай, коли не знаю, що сказати:

— Постараюся повернути вам його вчасно.

Вулиця була мокра й порожня. Я йшов до хвіртки, тримаючи в кишені аркуш із «неділею», і думав, що за один день у Балліварні побували три версії, і всі три виявилися чесними. Мойра не брехала, кажучи про гроші. Оуен не брехав, кажучи про дзвінки. Гікі не брехав, кажучи про голоси. Кожен сказав те, що знав, і рівно стільки, щоб правда перетворилася на плітку.

Але біля хвіртки я зупинився, бо на паркані сусіднього дому, ярдів за десять від мене, майнула знайома куртка. Тадг стояв за рогом і дивився на дім, не ховаючись, але й не підходячи. Він упіймав мій погляд і одразу відвернувся, і я встиг помітити, що в руці в нього було щось, загорнуте в газету. Щось прямокутне, завбільшки з книжку.