Три версії на один кухоль

Я не люблю паб «Червоний човен», і мої почуття до нього почасти мають архітектурний характер. Він стоїть на розі набережної та вулиці Святої Брини, і в ньому завжди надто тепло, надто шумно й надто багато людей, яким є що сказати. Для людини, чия професія полягає в тому, щоб просити говорити тихіше, це гірше, ніж майстерня лудильника. Але в середу ввечері я все-таки пішов туди, бо на той час уже розумів: якщо в Балліварні щось сталося, довідатися про це можна лише в трьох місцях: у крамниці Мойри, на сходах церкви після меси та в «Червоному човні» по сьомій. Крамницю я вже випробував, на месу чекати до неділі.

Оуен Ферлі зустрів мене з таким виглядом, наче я прийшов не по кухоль темного, а по автограф.

— Імон Дойл у пабі, — сказав він на весь зал. — Запишіть дату.

— Не треба записувати, — сказав я. — Мені просто чаю.

— У нас немає чаю, — сказав Оуен. — У нас є пиво й спогади. Вибирай.

Я взяв пиво, бо спогадів у мене й так було більше, ніж потрібно, і вмостився біля стіни, на єдиному стільці, який, за моїми розрахунками, не міг опинитися в центрі подій. Розрахунок не справдився. Через п'ять хвилин навколо мене сиділо чоловік десять, і кожен був певен, що я, як бібліотекар, прийшов по істину, а вони прийшли її надати.

Першу версію подавала Мойра Кеннеді. Мойра сиділа за центральним столом, із келихом хересу, який вона, за її запевненнями, пила лише з ввічливості, і говорила тихо, з інтонацією людини, що ділиться секретом на всю кімнату.

— Я вам скажу, що я думаю, — мовила вона. — Я думаю, що людина, яка сорок років рахує чужі гроші, рано чи пізно полічить і свої. Він же тихий. Таких тихих я знаю. Сидить, сидить, сидить, а потім бац, і його нема. Гроші були при ньому, і він при грошах. Запитайте мене, куди він поїхав, я скажу: до Дубліна, потім до Англії, а там уже як пощастить.

— А пальто? — вставив хтось. — Він пішов у пальті?

— У пальті, — підтвердила Мойра. — Сірому. З парасолею він, кажуть, не був, але парасолі взагалі погано впливають на людей. Починаєш думати, що дощу нема.

Я хотів сказати, що того дня Падрік справді був без парасолі й що це, на мою думку, саме по собі дивно, але вчасно прикусив язика. Замовчування, як я давно збагнув, є єдиною формою участі в розмові, яка не тягне наслідків.

Друга версія належала Оуену, і він видав її, спершись на шинквас, з таким виглядом, ніби відчиняє вікно в чужу душу.

— А я думаю, річ не в грошах, — сказав він. — Річ у бабі.

— У якій ще бабі? — запитала Мойра, яка, судячи з голосу, була глибоко ображена тим, що її не сповістили першою.

— У голвейській. Бріджид казала моїй дружині, що він останніми тижнями раз у раз телефонував комусь у Голвей. Увечері. Пошепки. А пошепки, Мойро, телефонують не в банк.

— У банк, — сказала Мойра, — іноді теж пошепки.

Ця репліка викликала такий сміх, що на хвилину я вирішив, ніби розмова звернеться на безпечну колію, та Оуен, вловивши публіку, повів далі. Якщо в Падріка з'явилася жінка, то він, звісно, збирав гроші, щоб із нею поїхати, а їхати, як відомо, краще не з порожніми руками. Ця логіка була залізною, і я, звиклий до суворого порядку каталожних карток, мимоволі замилувався тим, як легко вона з'єднувала нез'єднуване.

Третю версію виклав сержант Деклан Гікі, який увійшов до паба о пів на дев'яту, зняв кашкета й опустився на стілець так, наче ніс на плечах увесь відділок гарди Балліварни, що складався, наскільки мені відомо, з нього самого та кота на ім'я Констебль.

— Мені, — сказав він, — не потрібні версії. Мені потрібні факти. А факти такі: у понеділок увечері в домі Салліванів чули гучні голоси. У середу зранку Бріджид Салліван ходить мов у воду опущена. Падрік зник у вівторок. Це називається «сімейна сварка», і я таких бачив багато.

— А гроші? — запитав хтось.

— Гроші — справа банку. — Гікі зробив великий ковток. — Ми з цим розберемося. Але спершу розберемося із сімейною сваркою, бо без неї й гроші не збагнеш.

Я помітив, що сержант говорить про гроші так, як говорять про погоду в сусідньому графстві: цікаво, але не наше. Версія «сварка» була йому зручною: вона не вимагала поїздок, допитів і запитів до банку. Це була версія, яку можна перевірити, не вставаючи з крісла.

Тим часом до паба зайшов Дермот Квінлан, і все якось одразу змінилося. Я не можу точно описати, як саме. Люди не замовкли, не розступилися, нічого подібного. Просто розмова, що тільки-но гула, як вулик, раптом набула напряму, і всі повернули голови в один бік, як квіти до сонця.

Дермотові було п'ятдесят два, він тримав агентство нерухомості на Ринковій площі й останні вісім років головував у парафіяльному комітеті. Це був високий, кремезний чоловік із обличчям, яке одразу викликало бажання йому довіритися, з широкою, трохи іронічною усмішкою та звичкою класти співрозмовникові руку на плече, ніби перевіряючи, чи не потрібна тому опора. Він належав до рідкісного типу людей, які завжди опиняються там, де щось сталося, і завжди з готовим рішенням. Я його не любив, але не зміг би пояснити чому. Можливо, тому що людина, яка так легко приходить на допомогу, певно, колись була причиною біди, нехай і через недогляд.

— Друзі, — сказав він, не підвищуючи голосу. — Добрий вечір. Я не затримаю. Я лише хочу сказати одне.

Він обвів поглядом зал, і в цю мить я спіймав себе на думці, що спостерігаю не за людиною, а за добре поставленою виставою.

— Ми зараз усі дуже засмучені, — вів далі Дермот. — Це природно. Але я прошу вас, як друг і як голова: не гадайте. Падрік стільки років працював на всіх нас. Він заслужив, щоб ми не кидалися словами, поки не знаємо. Нехай поліція робить свою роботу. А ми робитимемо свою: шукати, допомагати, чекати. Гаразд?

Люди закивали. Мойра, яка хвилину тому відправила Падріка до Англії з шістдесятьма двома тисячами в кишені, витерла очі хустинкою. Оуен налив Дермотові за рахунок закладу. Сержант Гікі потис йому руку й промовив щось на кшталт «золоті слова».

Я дивився на все це й відчував дивну суперечливість. З одного боку, Дермот сказав саме те, що слід було сказати. З другого, впродовж півгодини вся кімната обговорювала Падріка в усіх можливих ракурсах, і ніхто їй не заважав. Щойно увійшов чоловік із рукою на плечах, як плітки не замовкли, а лише стали стрункішими. Вони втратили ярлик «плітка» й набули ярлика «турбота». Це називається професіоналізмом, і я, при всій своїй неприязні, не міг не віддати йому належне.

— Імоне, — сказав Дермот, помітивши мене. — Не сподівався вас тут побачити. Бібліотека в безпеці?

— Поки що так, — сказав я. — Книжки не зникають. Вони лише запізнюються.

Він засміявся, і мені здалося, що цей сміх пролунав на пів тону гучніше, ніж треба.

— Ви, здається, останніми днями бачилися з Падріком, — сказав він м'яко. — Мені казали.

— Хто казав?

— Ну, у нас маленьке місто.

Це було правдою. Але я не пам'ятав, щоб хтось бачив Падріка у вівторок у мене в бібліотеці: у читальній залі в ту годину не було нікого, крім Кітті Берн, а Кітті не з тих, хто ділиться спостереженнями з агентами з нерухомості. Я вирішив не уточнювати.

— Він повертав книгу, — сказав я. — Це цілком у його дусі.

— Ось бачите, — Дермот розвів руками, звертаючись до зали. — Повертав книгу. Яка людина. Не міг же він… — Він урвав, наче сам злякався думки, яку підказала йому власна промова. — Не будемо.

Усі дружно «не стали». І саме тієї миті, поки кімната зітхала й тяглася до кухлів, я почув власний голос. Я не планував його подавати. Він вийшов сам, тихо, як виходять із задньої кімнати, коли тебе не бачать.

— Вибачте, — сказав я. — Я одного не розумію.

Усі повернулися до мене. Хоча ні, не всі: Дермот повернувся першим, і це я запам'ятав.

— Якщо людина вирішила викрасти шістдесят дві тисячі євро й утекти, — сказав я, — навіщо їй напередодні повертати бібліотечну книгу? Та ще й раніше строку?

Настала пауза, з тих, у яких чути, як кіт Констебль чухається під столом.

— Може, — сказала Мойра, — щоб ніхто не подумав.

— Щоб ніхто не подумав чого? Що він збирається тікати? Але тоді він зробив зворотне: привернув увагу. Книгу вчасно повертають ті, хто збирається жити далі. Злодій, мені здається, лишився б винним.

— Імоне, — сказав Оуен, — це вже не логіка, це поезія.

— Можливо, — сказав я. — Але поезія іноді ближча до істини, ніж цифри.

У залі почулися смішки, а потім знову розмова, але вже інша, із розгубленим озиранням: люди, які хвилину тому були певні, тепер не були певні ні в чому. Це було майже приємно. Я відчув себе так, як людина, що непомітно переставила одну книжку на полиці, і тепер увесь ряд виглядає інакше.

Дермот не засміявся. Він усміхнувся, і усмішка була бездоганна, але на секунду, на одну лише секунду я побачив за нею щось, що не вписувалося в образ доброго голови. Не злість. Скоріше розрахунок, швидкий, як клацання пальців, ніби він змінив про мене думку. Раніше я був для нього предметом обстановки.

— Ви, Імоне, — сказав він тихо, — завжди були людиною, що помічає дрібниці. Дивіться лише, щоб дрібниці не помітили вас.

Він ляснув мене по плечу й відійшов до шинквасу, де його вже чекали з черговим кухлем і черговим співчуттям. А я лишився сидіти зі своїм пивом і відчуттям, яке, треба думати, відчуває людина, що вперше в житті подала голос на зборах: мені було жарко, ніяково й дивно легко.

Додому я йшов набережною. Дощ припинився, але повітря було таким щільним і мокрим, що, здавалося, його можна нарізати скибками. У затоці мигтіли вогні рибальських човнів, і десь далеко, за Кам'яною косою, глухо бив дзвін буя. Я думав про олівцеві цифри, про слово «неділя» і про те, що за останню добу в моєму житті вперше з'явилося слово «розслідування», хоча я його нікому не вимовляв, навіть собі.

Біля хвіртки я зупинився. На стовпі, на висоті мого плеча, висів папірець, якого зранку не було. Це була записка, написана від руки охайним, майже друкованим почерком: «Імоне, зайдіть завтра. Бріджид Салліван».

Я перечитав її двічі. Потім склав і сховав до кишені, поруч із запискою в моїй пам'яті, на якій так і стояло: «Запитати його? ні».