Книга, що повернулася вчасно

За сорок два роки мого життя в Балліварні не сталося нічого гучнішого за недільний ярмарок, і я, зізнаюся, нічого іншого від неї й не вимагав. Гучні події погано поєднуються з бібліотечною справою. Книжки люблять тишу, а я люблю книжки, і ці дві прихильності підтримували в мені такий рівний душевний стан, що доктор Бреннан на останньому огляді сказав: «Імоне, у вас пульс людини, якій усе одно», а я сприйняв це як комплімент.

Той вівторок почався як усі інші. О восьмій сорок я відімкнув двері бібліотеки, о восьмій сорок п'ять випустив із читальної зали осінній протяг, а о восьмій п'ятдесят поставив чайник на електричну плитку, яку статут бібліотечної системи графства категорично забороняє, про що знають усі, крім статуту. Бібліотека Балліварни міститься в колишній школі для хлопчиків, і це відчувається: стелі такі високі, ніби будівельник розраховував на зріст майбутніх поколінь, а підвіконня такі низькі, що на них можна сидіти, лише підібгавши ноги, як винний учень. Мені це подобається. Тут усе нагадує, що читання починається зі смирення.

Першою, як завжди, прийшла Кітті Берн. Їй вісімдесят чотири, вона читає по роману за два дні й повертає книжки рівно в той день, на який вони видані, з виглядом людини, що виконує священний обов'язок. Вона поклала на стійку томик Троллопа, поправила шаль і повідомила, що, за її спостереженнями, у читальній залі пахне сирістю.

— Це не сирість, місіс Берн, — сказав я. — Це історія.

— Історія повинна пахнути чимось пристойнішим, — відповіла вона й пішла вибирати собі наступного Троллопа, бо іншого не визнає.

До одинадцятої я встиг видати шість книжок, прийняти чотири й пояснити хлопчикові років дев'яти, чому «Острів скарбів» не можна взяти додому разом із мапою, яку він сам намалював на сторінці сто дванадцятій. Він вислухав мене з гідністю полоненого. Я міг би продовжувати цей перелік до вечора, бо саме з таких дрібниць складається моє життя, і якби хтось запитав мене тоді вранці, чого я боюся, я б, не замислюючись, відповів: змін у розкладі ремонту опалення.

Падрік Салліван з'явився о дванадцятій п'ятнадцять.

Я мушу пояснити, що означало для Балліварни слово «Падрік». Йому було шістдесят один, він сорок років пропрацював бухгалтером у пекарні Макгіннесів, а після її закриття став скарбником усього, що потребувало скарбника: церковного фонду, футбольного клубу, товариства садівників і каси взаємодопомоги вдів. Він належав до тих людей, яких сприймають за меблі, доки вони не зникнуть. Тихий, сухий, акуратний, у тому самому сірому пальті, з тією самою картатою парасолею, яку він тримав так, наче це була не парасоля, а документ. Він казав «будьте ласкаві» там, де інші кажуть «агов», і «дякую вам» там, де інші мовчать. Він ніколи не запізнювався. Якщо ви зустрічали Падріка на вулиці, ви могли звіряти за ним годинник, а якщо не зустрічали, то починали непокоїтися.

Того дня він увійшов із книгою в руках, і я одразу помітив дві дивини. Перша полягала в тому, що він увійшов без парасолі, хоча за вікном сипав звичний балліварнський дощ, не сильний, а тієї дрібної, в'їдливої породи, що проникає в одяг раніше, ніж устигаєш збагнути, що вона є. Друга полягала в тому, що книга повернулася надто рано. Падрік завжди повертав книжки вчасно, але вчасно, а не раніше строку, а цю книгу він узяв усього чотири дні тому, тоді як термін видачі в нас три тижні.

— Доброго ранку, Імоне, — сказав він, хоча було вже далеко по обіді. — Ось, повертаю.

Це була «Хроніка парафій західного узбережжя», важкий том у темно-зеленій палітурці, з тих, які купують бібліотеки, щоб показати, що в них є серйозні книжки, і які читають здебільшого ті, кому потрібна підставка під монітор. За всі роки моєї служби в бібліотеці її брали, за моїми підрахунками, чотири рази, і один із цих разів був мій власний.

— Ви вже прочитали? — запитав я. — Вона ж доволі… поважна.

— Я шукав одну річ, — сказав Падрік. — І знайшов.

Він помовчав, і я помітив, як він дивиться на мене: надто уважно для людини, що повертає книгу. Так дивляться на лікаря, якому збираються повідомити про симптом.

— Ви читаєте поля, Імоне, — сказав він раптом. — Я давно це помітив.

Мені стало ніяково. Це правда: я читаю поля. Читачі залишають на них такі одкровення, яких не довірять нікому з живих: «Не вірю!», «А як же вона?», «Батько був такий самий». Я вважаю, що чужі олівцеві помітки, якщо їм не більше п'яти років і зроблені вони не в підручнику, мають право на тиху повагу. Та я нікому не розповідав про цю звичку, і те, що Падрік її розкусив, означало: за мною спостерігали. Приємного в цьому було мало.

— Просто звичка, — сказав я. — Професійна.

— Це не професійна звичка, — сказав Падрік, — це чеснота. Їх у нас тепер мало.

Він ледь усміхнувся, поправив комір пальта й пішов. Я дивився йому вслід, доки сіра спина не розчинилася в дощовій вулиці, і подумав, що людина, яка так дивно прощається, або збирається захворіти, або вже хвора чимось, чого не показує. Але бібліотекар зобов'язаний думати про читачів краще, ніж вони самі про себе думають, і я відігнав цю думку, як відганяють муху, і повернувся до своїх формулярів.

Решта дня минула без пригод. О четвертій я випив чаю, о п'ятій зачинив бібліотеку, о п'ятій двадцять зайшов до крамниці Мойри Кеннеді по хліб і вийшов звідти, не довідавшись нічого нового, що саме по собі вже було дивним. Мойра торгує не лише хлібом, вона торгує обізнаністю, і зазвичай я не встигаю купити буханець, як уже знаю, хто з ким посварився, чия донька повернулася з Дубліна без нареченого і чому у Фаррелла знову тече дах. Того вечора вона сказала тільки: «Мокро, правда?», і я відповів: «Правда». На цьому наша розмова завершилася, і я пішов додому в благодушному подиві.

Звістка наздогнала мене близько дев'ятої. Я сидів на кухні з горням какао й романом, який перечитував уже вісім раз, коли в двері постукали, квапливо й без жодної поваги до того, що надворі вечір. На порозі стояв Оуен Ферлі, господар паба «Червоний човен», у фартуху, який він, очевидно, забув зняти, вибігаючи зі свого закладу.

— Імоне, — сказав він. — Ти чув?

— Ні, — сказав я. — А що?

— Падрік зник. І гроші теж.

Він вимовив це так, наче йшлося про дві різні втрати, і я мимоволі подумав: добре, що він їх розділив. Бо Балліварна, як виявилося за вечір, об'єднала їх в одну миттєво й без права апеляції.

З розповіді Оуена, а потім із куди багатослівніших переказів, якими мене впродовж найближчих годин щедро постачали телефон і сусіди, картина складалася така. Фонд ремонту церковного даху, який збирали три роки, на ярмарках, концертах і добровільних пожертвах, зберігався на рахунку, до якого мали доступ голова парафіяльного комітету Дермот Квінлан і скарбник Падрік Салліван. Сьогодні опівдні, коли Дермот зайшов до банку в якійсь іншій справі, йому повідомили, що рахунок порожній. Не частково порожній, не злегка потривожений, а порожній, як кружка після ярмарку. Шістдесят дві тисячі євро, три роки чужих пирогів, лотерейних квитків і стареньких двадцятиєврових банкнот зникли за один тиждень. А скарбник, якого вже кілька годин ніхто не міг знайти, жив на вулиці Святої Брини в домі, де у вечірню годину світилося лише в одному вікні, і то ледь-ледь.

— Поліція вже там? — запитав я.

— Гікі був, — сказав Оуен. — Каже, сімейна сварка. Що Падрік із Бріджид посварився й пішов охолонути. А гроші, мовляв, це окрема справа, з нею потім розберемося.

— Але ж це абсурд, — сказав я. — Падрік не свариться. Він навіть голосу не підвищує.

— Саме так, — сказав Оуен. — Ті, хто не підвищує, потім і чинять таке.

Це була думка, яку я в найближчі дні чув у різних варіаціях разів зі сто, і щоразу вона звучала як вирок, винесений заздалегідь і без участі підсудного. Оуен пішов, і я лишився на кухні сам, з вистиглим какао й дивним відчуттям, ніби хтось ледь зсунув меблі в кімнаті, де я прожив усе життя.

Я не збирався нічого робити. Хочу, щоб це було цілком ясно. Моя репутація в Балліварні тримається на трьох китах: я нікому не заважаю, ні про кого не пліткую і завжди знаю, де лежить потрібна книжка. Я не з тих, хто біжить за поліцією, і не з тих, хто кидається в чужі справи. Але тієї ночі я не міг заснути, і близько одинадцятої, махнувши рукою на власну обережність, наділ пальто, взяв парасолю й пішов до бібліотеки. Мені здавалося, що якщо вже у світі зникають скарбники, треба переконатися бодай у тому, що на місці залишилися книжки.

У читальній залі було темно й дуже тихо. Я ввімкнув настільну лампу на стійці, і жовте коло світла лягло на «Хроніку парафій західного узбережжя», яку я вдень кинув на візок для повернення. Зелена палітурка здалася мені трохи темнішою, ніж завжди, і я, підкоряючись тому самому рефлексу, через який Падрік мене й вирахував, розгорнув книгу й заходився гортати, притримуючи сторінки пальцями.

На сто дванадцятій сторінці, на берегах, виявився олівець. Не звичайний гострий графіт, яким користуються школярі, а плаский, широкий слід, який залишає столярний олівець, товстий і незграбний, не призначений для тонкого письма. Рядок цифр ішов уздовж усієї сторінки: «14/03 — 4 800. 02/05 — 7 200. 19/06 — 11 500». Трохи нижче, іншим натиском: «Риштування? Неділя». Ще нижче, зовсім дрібно, два слова, які я спершу прийняв за описку: «Запитати його?» Але знак питання був закреслений, і поверх нього, двічі, товстою чорною лінією, було виведено: «ні».

Я перегорнув сторінку. На сто тринадцятій стояли ще цифри, на сто чотирнадцятій знову цифри. На сто двадцятій я знайшов дату, підкреслену тричі, а поряд, ледь помітно, крихітний хрестик, які ставлять біля пункту, що його не можна забути.

Я довго сидів під лампою. За вікном шумів дощ, десь у глибині будівлі цокали старі шкільні годинники, і мені здавалося, що вся Балліварна, усе це сире містечко з його ярмарком і пліткою, тихо зсунулося на волосину вбік, і тепер лише я знаю, в який бік.

«Я шукав одну річ, — сказав Падрік. — І знайшов».

Він не повернув книгу. Він передав її. І, здається, не лише книгу, а й те, що в ній.