Кава і катастрофа

Єдина кав’ярня в радіусі видимості від долини Лорел називалася «Зернятко» і, судячи з інтер’єру, не змінювалася відтоді, як я востаннє була тут підлітком, — ті самі картаті скатертини, той самий тріснутий дзвіночок над дверима, та сама господиня за стійкою, яка, здається, пам’ятала замовлення всіх своїх клієнтів ще з їхнього першого візиту.

Меґі вже сиділа за нашим старим столиком біля вікна, коли я зайшла, — тим самим, за яким ми в шістнадцять років годинами обговорювали, хто кому подобається в паралельному класі, хоча ставки тоді були значно нижчі, ніж сьогодні.

— Ти виглядаєш так, ніби не спала, — сказала вона замість привітання, присуваючи до мене горнятко з уже замовленим для мене капучино, бо двадцять два роки дружби дають людині право замовляти за тебе каву без дозволу.

— Не спала, — зізналася я, опускаючись на стілець. — Я всю ніч намагалася вигадати план кращий за твій.

— І як, вигадала?

— Ні.

— Отже, — сказала Меґі з тією дратівливо самовдоволеною усмішкою, що з’являлася в неї щоразу, коли вона виявлялася правою, — повертаємось до мого плану.

Я обхопила горнятко обома руками, наче тепло могло якось допомогти мені пережити наступні кілька хвилин.

— Скажи ще раз. Повільно. Щоб це звучало настільки ж абсурдно, наскільки воно є насправді.

— Добре, — Меґі випросталася, явно смакуючи момент. — Ти виходиш заміж за Сема. Формально. На папері. За контрактом, якщо тобі від цього стане спокійніше, — а я знаю, що стане, бо ти з тих людей, яким обов’язково потрібен пункт «на випадок непередбачених обставин» навіть у списку покупок. Ви одружуєтеся, ти зберігаєш виноградник, через якийсь розумний час — рік, два, скільки скаже твій адвокат, — ви тихо й цивілізовано розлучаєтеся, і обоє йдете далі зі своїми життями. Ніхто не постраждав. Дерек у люті. Усім добре.

— Твій брат Сем.

— Мій брат Сем, так, у мене досі лише один.

— Який останні п’ятнадцять років поводиться зі мною як з молодшою сестрою своєї сестри, а не як з людиною, за яку можна заміж.

— Він так поводиться з усіма, — відмахнулася Меґі. — Це не про тебе особисто, це просто його базові налаштування. Він і зі мною так поводиться, а я, між іншим, його рідна сестра.

— Меґі, це божевілля.

— Це, — вона вичікувально помовчала для драматичного ефекту, — геніально, і ти сама це чудово розумієш, просто поки що не готова визнати вголос.

Я хотіла заперечити переконливіше, але, якщо бути чесною сама з собою, всю минулу ніч я приблизно про це й думала — тільки формулювала думку як «це ж божевілля, хто взагалі таке робить», а не як реальний варіант дій. Почути ту саму ідею вголос, за кавою, вимовлену з такою обеззброювальною практичністю, було чомусь куди переконливіше, ніж мої власні тригодинні нічні роздуми.

— Він навіть не подумає про це, — сказала я нарешті, чіпляючись за найрозумніше заперечення, яке змогла знайти. — Чому б це Сем одружувався зі мною заради порятунку мого виноградника? Йому з цього жодної вигоди.

— Вигода якраз є, — заперечила Меґі, і вперше за всю розмову в її голосі прозвучало щось менш жартівливе. — Він звільнився з бюро в березні й досі не сказав мамі з татом чому. Живе в них, лагодить усе, до чого може дотягнутися, аби лише не сидіти без діла, і, по-моєму, буквально шукає спосіб довести самому собі, що здатен на щось більше, ніж креслення, які він більше не хоче робити. Можливо, «врятувати сусідський родинний виноградник ціною пів року паперової тяганини» — це саме те, що йому зараз потрібно.

Я насупилась.

— Що сталося в березні?

— Не знаю, — Меґі знизала плечима, і цього разу це виглядало щиро, а не як чергова маніпуляція. — Він не розповідає. Просто одного дня прийшов додому й сказав, що більше там не працює, і відтоді лагодить нам дах, паркан і, схоже, вчора взявся за дах вашого гостьового будиночка, без жодного прохання з будь-чийого боку.

Це пояснювало стукіт молотка, який я чула вчора з ґанку.

— Він зараз там? — спитала я, сама не розуміючи, навіщо питаю, ніби відповідь могла якось змінити моє рішення.

— Напевно. Він туди майже щодня ходить, відколи дізнався про бабусю. Каже, що будинок «не повинен розвалюватися, поки ніхто не дивиться».

Щось у цій фразі — сказаній, судячи з усього, самим Семом, а не вигаданій Меґі для ефекту — зачепило мене дужче, ніж я готова була визнати. Не тому, що це було романтично. Просто тому, що це було по-доброму, а я давно перестала чекати доброти від людини, головний спогад якої про мене — сімнадцятирічна дівчина з претензійним просекко на випускному.

— Я подумаю, — сказала я нарешті, і Меґі видала звук настільки тріумфальний, що господиня кав’ярні озирнулася на нас із іншого кінця залу.

— «Я подумаю» — це перше розумне слово, яке ти вимовила за всю розмову, і я зараховую це як перемогу.

— Не вважай це згодою.

— Я й не вважаю, — вона допила рештки свого лате з абсолютно невинним виглядом. — Я просто думаю, що тобі варто сьогодні заїхати туди й, не знаю, випадково опинитися поруч із гостьовим будиночком приблизно тоді, коли там буде мій брат із молотком.

— Це не план, Меґі, це підстава.

— Це, — сказала вона, підводячись і залишаючи на столі забагато грошей за дві кави, як робила завжди, коли не хотіла чекати на решту, — називається «дати долі шанс», і особисто я не бачу різниці.

Я все ще обурено хитала головою, коли ми вийшли на вулицю, але десь на півдорозі назад до долини спіймала себе на тому, що вже прикидаю, о котрій найкраще туди заїхати, щоб це виглядало максимально випадково.