Пропозиція забудовника

До ранку моя тиха рішучість встигла скиснути, як молоко, залишене на сонці. Я прокинулася в бабусиній старій спальні — Меґі наполягла, щоб я залишилася на ніч, а не їхала назад до міста в такому стані, — і першим ділом, іще не розплющивши очей до кінця, потяглася по телефон, щоб перевірити, чи не наснилося мені вчорашнє оголошення заповіту.

Не наснилося. У пошті вже лежав лист від пана Пембрука з копією заповіту «для ознайомлення», наче одного усного приниження було замало й потрібне було ще письмове підтвердження.

Я спустилася вниз по каву й виявила на кухонному столі місцеву газету, яку, судячи з усього, хтось — імовірно, Меґі, що заходила зранку погодувати бабусиних курей, — залишив розгорнутою на сторінці з оголошеннями про нерухомість. Не навмисно, я була майже певна. Просто збіг, від якого мене занудило дужче, ніж від учорашнього вина.

Реклама на всю сторінку: «Мередіт Девелопмент» пропонувала «Ексклюзивний проєкт: садиби Лорел-Крест — двадцять віл на території історичного виноградника, спа-центр у фермерському стилі, приватний клуб дегустації вин». На фотографії красувався чоловік у захисній касці, до огиди знайомий з інстаграму Дерека, що тиснув руку чоловікові в костюмі на тлі пагорба, який — я впізнала б його будь-де — був достоту тим самим пагорбом, де бабуся вчила мене давити виноград ногами.

Я відчула, як у мені здіймається щось таке, що вже не було панікою, а було чимось кориснішим. Злістю.

Я набрала Меґі.

— Твій кузен уже показував землю забудовникам, — сказала я замість привітання.

— Що? — Меґі на тому кінці явно жувала тост. — Стривай, яким забудовникам?

— «Мередіт Девелопмент». У мене в руках реклама, де пагорб за нашим виноградником уже називається «Лорел-Крест». Зі спа-центром, Меґі. З приватним клубом дегустації.

Запала тиша, під час якої я почула, як Меґі, схоже, подавилася тостом.

— Він не міг цього зробити, — сказала вона нарешті. — Заповіт же ще навіть офіційно не набув чинності.

— Реклама з картинкою пагорба не вимагає чинності заповіту. Вимагається просто нахабство і хороший фотограф. У Дерека, схоже, є і те, й те.

Я зателефонувала до компанії «Мередіт Девелопмент» нібито для уточнення подробиць проєкту — удаючи потенційну інвесторку, що було відвертою брехнею, та не відвертішою за рекламу на чужій землі, — і після десяти хвилин розмови із захопленим менеджером із продажу на ім’я Тодд я мала всю картину цілком.

Переговори тривали вже три місяці. Дерек надав компанії «попередню згоду власника» — я не була певна, чи це юридично взагалі щось означає, але звучало лячно офіційно, — і забудовники вже замовили геологічне зондування землі. Тодд із ентузіазмом повідомив мені, що «перша фаза будівництва могла б початися вже наступної весни, за сприятливого збігу обставин», і я подякувала йому якомога чемніше, перш ніж покласти слухавку й так довго втупитися в стіну кухні, що бабусині кури за вікном почали виявляти занепокоєння.

Шість місяців. У мене було шість місяців, щоб знайти чоловіка, а в Дерека — три місяці переваги, щоб підготувати бульдозери.

Я проходилася по будинку, силкуючись вигадати хоч щось схоже на план. Список можливих кандидатів у чоловіки, складений подумки на бабусиній кухні, виглядав гнітюче коротким. Марк із ресторану був заручений. Девід із виноторгової конференції жив на іншій півкулі й, понад те, виявився одруженим — принаймні так запевняла його дружина, що зустріла мене у фойє готелю несподівано різким поглядом. Сомельє з жахливого побачення я навіть не розглядала в принципі, бо вважала за краще лишитися без виноградника, ніж проводити з ним ще один вечір, слухаючи, як він порівнює винні карти.

Я не з тих людей, що виходять заміж за розрахунком. Я навіть не була певна, що знаю таких людей, — якщо не рахувати незліченних історичних прикладів, які мама змушувала мене читати в дитинстві й які в світлі теперішньої ситуації раптом почали здаватися значно практичнішими, ніж я звикла думати.

Але щось у мені — та сама частина, що дев’ять років уперто будувала кар’єру в найконкурентнішому ресторанному місті країни, не маючи жодних зв’язків, крім упертості й гарного нюху, — відмовлялася просто взяти й здатися. Виноградник належав нашій родині. Бабуся любила цю землю більше, ніж більшість людей люблять своїх дітей. Вона не заслужила того, щоб її похорон збігся в часі з першою геологічною розвідкою під майбутній спа-центр.

Я вийшла на задній ґанок, сіла на верхній східець і зателефонувала Меґі вдруге за ранок.

— Мені потрібен план, — сказала я. — Справжній план. Не «вийти заміж за першого-ліпшого з бару», а щось, що реально може спрацювати за шість місяців.

— Гаразд, — сказала Меґі повільно, тим тоном, яким люди говорять, коли вже явно щось обмірковують, але ще не вирішили, озвучувати чи ні. — А що, як я скажу тобі, що план у мене вже є?

— Меґі.

— Просто вислухай мене, перш ніж почнеш панікувати.

Я заплющила очі, сперлася потилицею на дерев’яний стовп ґанку й приготувалася вислухати план подруги, яка вже вчора ввечері намагалася підсунути мені ім’я власного брата як жарт — жарт, який, як я тепер підозрювала, зовсім не був випадковим.

— Добре, — сказала я. — Я слухаю.

За пагорбом, де ще вчора не було нічого, крім тиші й виноградних лоз, хтось уже стукав молотком по даху старого гостьового будиночка — звук, який я тоді вважала просто збігом, а не першою ознакою того, що доля вже ухвалила рішення раніше за мене.