Форс-мажор №7

Є люди, які ведуть щоденник почуттів. Я веду щоденник скасувань.

Точніше, не щоденник. Таблиця в нотатках телефону називається «П’ЯТНИЦІ (НЕ ОБРАЗА, ПРОСТО СТАТИСТИКА)», і сьомий рядок у ній з’явився вчора ввечері, коли Найджел Фіцджеральд, мій сусід знизу, надіслав повідомлення: «Дейве, пробач, сьогодні не зможу — форс-мажор на роботі». З окличним знаком. Наче окличний знак робить форс-мажор правдоподібнішим.

Для довідки: Найджел працює в страховій компанії. Я не фахівець зі страхування, але, здається, слово «форс-мажор» там застосовують до чужих лих, а не до власних п’ятничних планів.

Я не образився. Хочу, щоб це було зафіксовано в протоколі від самого початку: я не образився. Образа — це коли тобі самотньо й сумно. А те, що відбувалося зі мною, коли я ховав телефон до кишені й дивився на непочату пінту, яку замовив заздалегідь, «щоб не гаяти часу», було значно ближче до професійної цікавості.

Пінта, до речі, простояла сорок хвилин і заслуговує на окрему згадку в мемуарах як найтерплячіша жертва всієї цієї історії.

Найджел живе піді мною вже два роки. Вісімнадцять місяців із них ми були взірцевими сусідами: він притримував мені двері, а я вдавав, що не чую, як у нього по вівторках скрипить дошка в передпокої десь опівночі. Гармонія, ввічливість, трохи чаю на сходовому майданчику — словом, усе, чого вчать брошури про добросусідство.

А потім, приблизно пів року тому, щось змінилося. Найджел почав скасовувати плани. Спершу рідко й правдоподібно — «мігрень», «маму привезли з аеропорту», одного разу навіть «протікає ванна», яку я, між іншим, особисто оглядав, бо запропонував допомогу, і протікання виявилося справжнім, що тимчасово применшило мою пильність.

Але згодом скасування почастішали. І, що важливіше, вони почали збігатися — ось тут прошу поставитися серйозно, бо далі йде вже справжня статистика, а не параноя, — з вечірніми випусками новин про чоловіка в сірому плащі, якого журналісти встигли охрестити хто «месником із парасолею», хто, менш шанобливо, «тим диваком із Гай-стріт».

Я не кажу, що мій сусід — супергерой. Хіба я схожий на людину, яка робить такі заяви вголос? Ні. Я кажу рівно те, що відбувається в моїй голові виключно як спостереження, без жодних висновків: за останні шість тижнів Найджел скасовував наші плани сім разів, і п’ять із цих семи вечорів міські новини показували сюжет про те, як хтось у масці й з парасолею запобіг черговому правопорушенню в радіусі півтори милі від нашого будинку.

Збіг? Звісно. Лондон повен правопорушень, а в Найджела, імовірно, просто неспокійна імунна система, через яку в нього мігрень саме по вівторках і четвергах, приблизно тоді, коли починаються місцеві новини.

Та є речі, які важко не помітити, якщо ти — а я саме така людина — маєш те, що моя колишня дівчина називала «надмірно спостережливим складом розуму», а мама називає коротше: «Дейве, ну годі».

Наприклад: три тижні тому Найджел з’явився в ліфті з саднами на вилиці й поясненням, що «врізався в дверцята шафи». Я живу з відчиненими дверцятами шаф усе свідоме життя й жодного разу не отримав від них садна у формі, що нагадує кісточки чужого кулака.

Наприклад: у нього вдома подеколи світиться вогонь далеко за північ, а вранці він при цьому має такий вигляд, наче спав міцніше, ніж я після відпустки.

Наприклад: якось я позичив йому драбину, і коли він її повернув, на верхньому щаблі була подряпина, яку я б описав словом «пазуриста», якби не знав напевно, що в Лондоні давно не водяться пазуристі тварини більші за лисицю, а лисиці, при всій повазі, драбин не дряпають.

Я розповів про це Поппі на роботі, і вона глянула на мене так, як дивляться на людину, що щойно зізналася, ніби колекціонує нігті. Але про це згодом — Поппі заслуговує на окреме представлення, і воно трапиться дуже скоро, бо не мине й доби, як вона стане мимовільною спільницею всього, що тут описано, і до кінця життя звинувачуватиме в цьому мій степлер.

Повертаючись до вчорашнього вечора: я сидів сам у пабі «Качка й Компас» із двома пінтами — своєю та його — і міркував, чи не є нав’язливою ідеєю те, що вже третій тиждень подумки називаю Найджела «об’єктом спостереження», хоча формально ні за ким не стежу, просто живу поверхом вище й іноді — дуже рідко, буквально раз чи два — минаю його двері трохи повільніше, ніж зазвичай.

І ось тоді, дивлячись у телевізор над барною стійкою, я побачив сюжет: чоловік у сірому плащі, з парасолею наготові, стоїть над двома безталанними грабіжниками біля ювелірної крамниці на Гай-стріт, а поліція вже поспішає на місце подій. Диктор промовляє з тією особливою бадьорою іронією, яку англійські новини бережуть для всього незрозумілого: «І знову — загадкова «Сіра Парасоля» опинилася в потрібному місці в потрібний час».

Гай-стріт — це сім хвилин пішки від нашого будинку. Я засік за телефоном.

Я допив свою пінту. Потім — не збрешу — допив і його. І дав собі урочисту, цілком щиру обіцянку: ніколи більше, за жодних обставин, не пхати носа в особисте життя сусіда. У людини може бути важка робота. Може бути спортзал. Може бути, зрештою, другий таємний роман, а не друга таємна особистість, і це взагалі не моя справа.

Обіцянка проіснувала рівно до моменту, коли я повернувся додому, піднявся сходами повз його двері й помітив на килимку перед ними — я, звісно, не нахилявся, щоб роздивитися, я просто йшов повз, а в мене дуже добрий периферійний зір — свіжий бруд у формі, підозріло схожій на відбиток чоловічого черевика сорок п’ятого розміру, що біг, а не йшов.

Тут важливо розуміти, що я не завжди був таким. Був час — приблизно до тридцяти років, — коли я щиро вірив, що доросле життя складається з іпотеки, абонемента до спортзалу, який ніколи не відвідуєш, і рідкісних побачень, організованих застосунком, що бреше про зріст потенційних партнерів рівно на ті самі п’ять сантиметрів, на які я брешу про свій. Таємних товариств, супергероїв і загадкових сусідів у цій картині світу не було.

Але потім я три роки пропрацював у відділі, де моїм єдиним обов’язком було знаходити невідповідності в чужих логістичних звітах — шукати, де цифри не сходяться з реальністю, — і, здається, ця звичка поступово перетекла з електронних таблиць у звичайне життя. Я став людиною, що не може пройти повз невідповідність. Яка помічає, що чоловік, котрий учора купив парасолю за дев’ять фунтів дев’яносто дев’ять пенсів у цілодобовій крамниці, сьогодні вранці виходить із дому вже з новою парасолею, хоч стара явно не загубилася — вона лежить на полиці в передпокої, трохи… погнута. З того боку, з якого їй, за ідеєю, годиться гнутися, лише якщо щось дуже сильно її блокує.

Так, я все це помітив. Ні, я не пишаюся тим, що помітив саме парасолі, а не щось розумніше, на кшталт підозрілих банківських переказів. Але факти є фактами, а погнута парасоля поруч із новою парасолею — це факт.

Моя сусідка по сходовому майданчику, місіс Патель, якось сказала, що я «надто багато думаю для людини, яка працює з електронними таблицями». Я сприйняв це як комплімент. Вона, схоже, комплімента не мала на увазі.

Отже: дошка. Коркова дошка метр на метр, куплена під приводом рецептів, які я ніколи не готуватиму, бо якщо чесно зізнатися собі — а саме цим я зараз і займаюся, у щоденнику, який насправді не щоденник, — я втомився вдавати, що моє життя не перетворилося на детективний роман, автором якого я сам себе випадково призначив.

Наступного ранку я купив коркову дошку.

Я сказав собі, що вона для рецептів.

До вечора на ній висіли три вирізки, один список дат і одне справді тривожне питання, яке я ще не був готовий вимовити вголос, але яке висіло десь у глибині моєї свідомості, як те саме не загублене пальто на вішаку в сусіда: а що, коли я правий?

Справедливості ради, варто сказати кілька слів і про себе — раз уже я збираюся всю книгу розповідати про чужі таємниці, буде чесно відкрити й кілька своїх. Мене звати Дейв Вітмор, мені тридцять чотири, я працюю в логістичній компанії, живу сам у квартирі з одним надто цікавим поглядом на світ і однією хронічно недополитою геранню на підвіконні. У мене немає таємного другого життя. У мене ледве вистачає сил на перше.

Раніше я був із тих людей, які вважають, що «драма» — це те, що відбувається з іншими: у новинах, у серіалах, на корпоративних вечірках у відділі продажів. Моє власне життя текло рівно, передбачувано і, якщо вже зовсім чесно, трохи нудно — робота, спортзал за розкладом, який я завжди порушую, рідкісні побачення й вечори з Найджелом, які донедавна були найяскравішою точкою мого тижня, просто тому, що Найджел розповідає чудові історії про клієнтів страхової й уміє з абсолютно кам’яним обличчям жартувати так тонко, що до тебе доходить лише наступного ранку.

Можливо, саме тому — а не лише через збіги з новинами — мене так зачепило, що він почав скасовувати ці вечори. Не тому, що я підозрював змову. А тому, що мені, чорт забирай, було нудно без нього по п’ятницях, і мозок, замість визнати це просте людське почуття, вирішив перетворити його на детективне розслідування. Це, якщо вдуматися, досить жалюгідний механізм психологічного захисту. Але, як виявиться далі, напрочуд продуктивний.