Хроніка: Сіра Парасоля — Пограбування на Гай-стріт

Того ж таки вечора, без чверті дев’ята, Найджел Фіцджеральд стояв у темному завулку за ювелірною крамницею на Гай-стріт і думав про те, що парасоля — це, об’єктивно кажучи, безглузда зброя.

Він думав про це вже два роки, відтоді як випадково з’ясував, що складана парасоля, якщо правильно нею змахнути, зупиняє удар бейсбольної біти приблизно так само успішно, як справжня холодна зброя, але при цьому не викликає в перехожих ані найменшого занепокоєння. Людину з мечем у завулку помічають. Людину з парасолею — ні, навіть якщо на вулиці ясно й сонячно вже третій день поспіль, що для Лондона саме по собі досягнення, гідне окремого випуску новин.

Двоє молодих людей біля чорного входу ювелірної крамниці порались із ґратами на вікні з упевненістю фахівців і обережністю дилетантів — рідкісне, але не таке вже й незнане поєднання, якщо вірити статистиці, яку Найджел вів сам, в окремому блокноті, захованому під дошкою підлоги в передпокої. (Та сама дошка. Та сама, що скрипіла по вівторках. Дейв мав рацію щодо скрипу, помилявся щодо причини, і це, мабуть, було найточнішим описом усієї їхньої сусідської історії.)

— Так, — мовив Найджел уголос, звертаючись більше до себе, ніж до будь-кого іншого, бо за два роки практики він з’ясував, що тиха розмова з самим собою перед утручанням чудово заспокоює нерви. — Маємо тут: замок «Єйл», ґрати від «Секьюріті Плюс», і, судячи з непевності он того, в жовтій куртці, — це його перша справа.

Він вийшов із тіні рівно тоді, коли хлопець у жовтій куртці нарешті впорався із замком, — Найджел давно засвоїв, що найкращий момент для втручання — це момент чужого тріумфу, коли пильність падає до нуля, а самовдоволення злітає до небес.

— Даруйте, — сказав він голосом настільки чемним, що обидва грабіжники обернулися скоріше на автоматі, ніж зі страху, — але це варварство. Порядні люди користуються відмичкою, а не виламують ґрати ломом, наче ми в тисяча дев’ятсот вісімдесятому.

Пауза. Потім хлопець у жовтій куртці замахнувся ломом — з тією самою непевністю, що й усе інше в його вечорі, — і Найджел зробив те, що робив уже приблизно сто сорок разів за два роки: розкрив парасолю одним рухом зап’ястка, зловив лом у купол, крутнув — і лом із брязкотом полетів у сміттєвий контейнер, а сам хлопець, втративши рівновагу, сів на асфальт із виглядом людини, що твердо вирішила переглянути кар’єрні плани.

Другий грабіжник, розумніший, просто підняв руки.

— Я взагалі ні до чого, — повідомив він із інтонацією людини, яка явно не вперше вимовляє цю фразу правоохоронним органам.

— Звісно, — погодився Найджел, дістаючи телефон і набираючи три дев’ятки з тією ж неквапливістю, з якою замовляв би таксі. — Ви просто опинилися поруч зі зламаними ґратами о пів на дев’яту вечора з ломом у руках вашого колеги. Абсолютний збіг.

Поки він чекав на поліцію — а він завжди чекав, це було правило номер один, ніколи не тікати до приїзду констеблів, інакше все перетворюється на чутки, а чутки набагато небезпечніші за факти, — він перевірив телефон. Два нові повідомлення.

Перше — від Марлона: «знайшов дещо про Грімшоу, давай завтра, не по телефону». Найджел зітхнув. Марлон завжди писав «не по телефону» саме по телефону, і в цьому була своя незнищенна логіка, яку Найджел вирішив не оскаржувати.

Друге — від Дейва, сусіда згори, надіслане сорок хвилин тому: «Гаразд, усе окей, побачимося іншим разом :)».

Смайлик Найджела трохи вколов. Він був майже впевнений, що Дейв образився — або, що гірше, щось запідозрив, бо останнім часом Дейв дивився на нього в ліфті з виразом людини, що розв’язує складну математичну задачу й уже близька до відповіді, але поки що переплутала два множники місцями.

Найджел набрав: «Пробач, друже, наступного тижня точно», — і, повагавшись, дописав ще одне слово, яке стер, бо воно було надто щирим: «обіцяю».

Він не любив обіцяти те, чого не завжди міг дотримати. Плащ уже був розідраний на лікті — гострий кут віконних ґрат, — а завтрашній вечір загрожував зустріччю з Марлоном, що майже напевно означало ще один зіпсований костюм і ще одну правдоподібну брехню про хімчистку.

Поліцейська машина з’явилася в кінці вулиці. Найджел поправив плащ, сховав парасолю під пахву, мов ціпок, і з гідністю джентльмена, який просто опинився поблизу, приготувався давати свідчення, що, як завжди, звучатимуть водночас вичерпно й цілком непереконливо.

— Той самий, «Сіра Парасоля», — сказав молодий констебль, вилазячи з машини з погано прихованим ентузіазмом фаната, що зустрів зірку.

— Просто сусід, який гуляв, — відповів Найджел з усмішкою, відпрацьованою за два роки до повного автоматизму.

Десь за сім хвилин ходи звідси, на коркову дошку в квартирі поверхом вище за його власну, вже було приколото першу канцелярську кнопку. Найджел про це, звісно, поки що не знав.

Констебль виявився говіркий — новачок, судячи з того, з яким захопленням він записував свідчення в блокнот, наче це була не рутинна паперова робота, а автограф-сесія.

— А правда, що минулого місяця ви зняли з даху того типа, який погрожував стрибнути? — запитав він, не відриваючись від блокнота.

— Він не погрожував стрибнути, — терпляче виправив Найджел. — Він застряг, діставши кота. Преса дещо драматизувала.

— А кота врятували?

— Кіт урятувався сам, поки ми розмовляли. Котам, — мовив Найджел з тією втомленою філософічністю людини, що провела надто багато часу на дахах, — взагалі не потрібні супергерої. Це, загалом, досить принизливо для професії.

Коли протокол був готовий, а обидва грабіжники — благополучно вантажені в машину, Найджел ще кілька хвилин постояв у завулку сам, слухаючи, як десь удалині гуде вечірній Лондон: автобуси, сирени, хтось лається через паркування за квартал звідси з тією пристрастю, з якою люди зазвичай лаються лише через паркування й футбол.

Він думав про Дейва. Не тому, що підозрював, ніби Дейв про щось здогадується — тоді, того вечора, ця думка ще здавалася йому недоречною, — а тому, що раптом стало по-справжньому шкода вкотре скасованого пива. Дейв був хорошим сусідом. Притримував двері, не скаржився на скрипучу дошку, одного разу навіть заніс йому додому забуті біля дверей покупки, не сказавши ні слова, просто залишив пакет із молоком біля входу з запискою «побачив, що впало». Такі сусіди — рідкість, думав Найджел, застібаючи плащ на всі ґудзики, включно з тим, що тріснув на лікті ще годину тому. Такими сусідами не варто нехтувати заради чужої боротьби зі злочинністю, навіть якщо боротьба зі злочинністю — це, технічно, єдине, що робить життя Найджела Фіцджеральда бодай трохи змістовним відтоді, як та історія п’ятирічної давності змінила все.

Але це вже зовсім інша глава, яку Найджел, за своїм звичаєм, відклав до тих часів, коли буде готовий її розповісти — якщо взагалі колись буде готовий.

Він упіймав таксі додому, дав водієві адресу на дві вулиці далі за справжню — звичка, від якої неможливо позбутися, навіть коли абсолютно точно знаєш, що ніхто не стежить, — і всю дорогу думав про Марлона, про Грімшоу і про те, що ім’я управителя будинку спливає останнім часом занадто часто, щоб списувати це на збіг.

Дейв, до слова, мав цілковиту рацію щодо одного, чого сам ще не усвідомлював: збіги в цій історії справді закінчувалися. Просто не там, де він їх шукав.

Удома, піднімаючись сходами — ліфтом Найджел намагався не користуватися після змін, бо дзеркала в ліфтах безжальні до розідраних плащів, — він на секунду завмер біля власних дверей, почувши згори, в Дейва, кроки. Ходить пізно, подумав Найджел. Мабуть, не спиться. Треба буде якось покликати його на нормальне пиво, без скорочень і без поспіху — щиро покликати, а не просто на знак вибачення.

Він зняв плащ, повісив його на гачок поруч із точно таким самим, тільки цілим, — про запас, — і дістав з-під дошки блокнот. Розгорнув на чистій сторінці й написав угорі дату, а нижче — єдине слово, що останнім часом з’являлося в його записах дедалі частіше: «Грімшоу».

Далі він збирався написати ще щось, але передумав. Втомився. Надто довгий був вечір для людини, в якої завтра, якщо вірити робочому календарю, зустріч щодо розрахунку тарифів на страхування від повені о дев’ятій ранку — і це, до слова, була щира правда, без жодного форс-мажору.

Світло в його вікнах згасло без чверті північ. Рівно тоді, коли нагорі, в Дейва, світло лише ввімкнулося — маленька настільна лампа над корковою дошкою.

Ніхто з них у ту мить не знав, що дуже скоро обоє, кожен своїм шляхом, прийдуть до одного й того самого будинку по різний бік закону — просто з різних поверхів і з абсолютно різним ступенем розуміння того, що відбувається.