Шлях у тінь гори.

Еш ніколи раніше не покидала замкових стін далі, ніж дозволяла дорога до найближчого села, куди її зрідка посилали за припасами разом зі старшими служницями. Дорога до північних гір виявилася зовсім іншою — не лише тому, що була довшою, а й тому, що з кожною пройденою годиною замок за спиною ставав дедалі меншим, поки нарешті не зник за пагорбами зовсім, лишивши її наодинці зі світом, про існування якого вона раніше знала лише з чужих розповідей.

Загін складався з шести людей разом з Еш: сір Роан, двоє молодших стражників, провідник, який знав гірські стежки краще, ніж більшість придворних знали власні покої, і мовчазна жінка на ім'я Ферра, представлена як цілителька — на випадок, якщо подорож вимагатиме більшого, ніж просто міцні ноги. Еш їхала верхи — мистецтвом, яким оволоділа за два дні підготовки настільки погано, що перші години шляху її більше займало утримання рівноваги, ніж думки про дракона, що чекав попереду.

Сір Роан їхав поруч із нею більшу частину першого дня, зберігаючи мовчання настільки повне, що Еш почала гадати, чи розмовляє він взагалі, коли його про це прямо не просять.

— Ви завжди такі неговіркі, — зауважила вона надвечір першого дня, коли загін зупинився на нічліг біля невеликого гаю, — чи це входить до обов'язків особистої охорони?

Роан подивився на неї з тим самим рівним виразом, що й у кабінеті короля, але щось у куточках його очей ледь здригнулося — можливо, тінь посмішки, можливо, проста втома від дороги.

— Мене не призначали розважати вас розмовами, — відповів він. — Мене призначили стежити, щоб ви дісталися до гори живою.

— Це можна робити й розмовляючи, — зауважила вона.

— Можна, — погодився він, але продовжувати не став, і Еш вирішила, що на перший день цього достатньо.

Другий день дороги приніс першу справжню тривогу: провідник, що їхав попереду, підняв руку, зупиняючи загін, і вказав на свіжі сліди біля узбіччя стежки — не звірячі, а цілком людські, надто багато й надто організовані, щоб належати випадковим подорожнім.

— Розвідники, — тихо сказав він, звертаючись до Роана. — Не наші.

— Чиї ж? — спитала Еш, намагаючись, щоб голос звучав рівніше, ніж вона себе почувала.

— Гарне питання, — відповів Роан, уже спішившись і уважно вивчаючи сліди сам. — І не найприємніше з тих, що мені доводилося ставити останнім часом.

Він не став вдаватися в подробиці, але по тому, як змінився порядок руху загону після цієї знахідки — Роан тепер тримався ближче до Еш, а один зі стражників замикав колону, час від часу озираючись назад, — вона зрозуміла, що його підозри були серйознішими, ніж він готовий був озвучити вголос при ній.

— Ви думаєте, це люди Верна, — сказала вона цього ж вечора, коли вони знову зупинилися на нічліг, цього разу виставивши повноцінну варту.

Роан не підтвердив і не спростував цього прямо, але його мовчання сказало їй достатньо.

— Я думаю, — сказав він нарешті, дивлячись у вогнище, а не на неї, — що людина на кшталт лорда Верна не любить, коли рішення приймають без його участі. І я думаю, що він не єдиний при дворі, хто волів би знати заздалегідь, що ви виявите біля гори, перш ніж про це дізнається король.

Еш обхопила руками коліна, дивлячись на вогонь — маленьке, звичайне, розпалене людськими руками багаття, зовсім не схоже на те полум'я, що жило у вогнищі замку, і все ж чомусь нагадало їй про нього гостріше, ніж будь-що за весь день шляху.

— Вас це лякає? — спитала вона. — Те, що нас, можливо, переслідують?

— Лякає мене насамперед, — відповів Роан після паузи, вперше за всю дорогу промовивши щось схоже на чесну, а не службову відповідь, — те, що я не знаю, хто небезпечніший для вас зрештою: істота під горою, яка спала чотириста років, чи люди, які прямо зараз, цієї самої хвилини, не сплять при дворі й уже вирішили, як вас використати.

Він не додав більше нічого, але цієї ночі, засинаючи під чужим для неї небом, Еш упіймала себе на думці, що вперше з початку всієї цієї історії боїться не стільки дракона, що чекав попереду, скільки того, що залишиться позаду, у замку, поки вона намагатиметься домовитися з легендою.

До ранку третього дня гори, що до цього здавалися лише темною лінією на обрії, піднялися перед ними на повний зріст — і десь біля самого їхнього підніжжя, невидимий поки, але вже відчутний у тому, як здригалася земля під копитами коней, чекав вартовий, чиє пробудження звело її життя зі звичного прямого шляху кухонної служниці на дорогу, кінця якої вона поки не могла розгледіти.