Голоси за дверима.

Таємниця протрималася чотири дні — Еш пізніше подумає, що для таємниці такого масштабу це був майже гідний строк.

Вона не дізналася, хто саме проговорився першим: паж, що випадково почув частину розмови в коридорі, служниця, яка помітила, як майстер Аллін тричі за один день покидав свої покої з тією самою книгою під пахвою, чи хтось із самої ради, для кого мовчання виявилося не такою вже чеснотою, якщо з нього можна було здобути вигоду. Важливе було інше: до п'ятого дня лорд Кассій Верн знав достатньо, щоб почати діяти так, ніби знав усе цілком.

Він не прийшов до Еш напряму. Це було б надто просто, а Верн, як вона вже встигла зрозуміти, не любив простих шляхів там, де складні приносили більше користі. Натомість він почав з'являтися там, де раніше не з'являвся ніколи, — у коридорах біля її кімнати, в обідній залі для слуг, куди вона досі навідувалася до Марти, під час зміни варти, завжди з достатнім приводом, щоб його присутність виглядала випадковою, і завжди достатньо близько, щоб Еш розуміла: випадковості тут немає жодної.

До короля її викликали на шостий день, і запрошення — якщо це можна було так назвати — прийшло не через Гарета, а безпосередньо від королівської варти, що саме по собі було достатньо незвичним, щоб Марта, дізнавшись про це, зблідла сильніше, ніж того ранку, коли замок дізнався про згасле полум'я.

Король Осмунд виявився не таким, яким вона його уявляла. Не молодим завойовником із дитячих казок і не дряхлим старим, яким його часом зображали невдоволені піддані, — просто втомленим чоловіком середніх років, чиє обличчя носило сліди турбот, накопичених задовго до цього конкретного тижня. Він прийняв її не в тронній залі, а в маленькому кабінеті, де були присутні тільки він сам, майстер Аллін і один із королівських стражників, чиє ім'я їй ще належало дізнатися, — принаймні так їй здалося спершу.

— Мені сказали, ти не шукала цього, — промовив король без передмов, розглядаючи її з тією самою сумішшю обережності й цікавості, з якою на неї дивився весь двір із першого дня. — Ні родоводу, ні уваги ради, ні, гадаю, тривог, які я збираюся на тебе покласти.

— Не шукала, ваша величносте, — тихо відповіла Еш, не знаючи, чого від неї очікують: поклону, вибачень чи простої чесності.

— Добре, — коротко сказав король, ніби це була правильна відповідь, і, судячи з того, як трохи розслабилися його плечі, можливо, так воно й було. — Бо те, що я збираюся запропонувати, я б волів запропонувати людині, у якої достатньо ясна голова, щоб не плутати покладений обов'язок з особистими амбіціями.

Він кивнув стражнику, що стояв біля дверей, і той ступив уперед — високий чоловік не набагато старший за саму Еш, у формі особистої гвардії, з обличчям, яке, як вона пізніше зрозуміє, вкрай рідко видавало будь-які емоції без його на те волі.

— Сір Роан, — представив його король. — З цього дня він перебуватиме при тобі, куди б ти не прямувала в межах замку, а за потреби — і за його межами. Не як варта над в'язнем, — додав він, помітивши, як напружилася Еш при цих словах, — а як захист для людини, чиє існування, боюся, вже стало відомим надто багатьом, щоб гарантувати твою безпеку самими лише надіями на добру волю двору.

Еш подивилася на сіра Роана, і той відповів їй поглядом настільки рівним і позбавленим будь-якого виразу, що вона не змогла б сказати, задоволений він цим призначенням чи вважає його марною тратою своїх здібностей.

— Мілорд Верн вже почав розмови про те, що походження, подібне до твого, вимагає… відповідного нагляду, — продовжив король, ретельно добираючи слова, що само по собі говорило Еш більше, ніж зміст сказаного. — Я не поділяю його формулювань. Але було б наївно з мого боку вважати, що він єдиний при цьому дворі, хто вже почав рахувати, яким чином твоє існування можна обернути на власну користь.

— Чого ви хочете від мене, ваша величносте? — спитала Еш, бо за всією цією чемною промовою вона відчувала наближення чогось набагато конкретнішого, ніж просте заступництво.

Король Осмунд подивився на майстра Алліна, і той, сприйнявши це як знак, нарешті заговорив сам.

— Є ще одна причина, з якої король викликав тебе сьогодні, — сказав хроніст, — і вона не пов'язана напряму з лордом Верном.

Він глянув на короля, ніби питаючи дозволу продовжити, і, отримавши ледь помітний кивок, промовив слова, яких Еш не очікувала почути в цій кімнаті:

— Годину тому надійшло донесення з північної застави біля підніжжя гір. Те, що спало під ними чотириста років, почало прокидатися.