Мітка на тканині.

Тканина виявилася меншою, ніж Еш пам'ятала її з дитячих розповідей Марти, — потемнілий від часу клапоть грубого полотна, ледь більший за носову хустинку, акуратно складений і перев'язаний мотузкою, що пролежала на дні скрині стільки років, що розв'язати вузол вдалося не одразу.

Майстер Аллін розклав тканину на столі з обережністю людини, яка звикла мати справу з манускриптами, що можуть розсипатися від необережного руху. Він не квапився. Спершу дістав зі своєї сумки збільшувальне скло в мідній оправі, потім — свічку яскравішу за ту, що горіла в кімнаті, і тільки після цього нахилився над тканиною.

— Тут, — сказав він після довгого мовчання, і в його голосі Еш вперше почула не обережну чемність науковця, а щось значно гостріше.

Вона нахилилася поруч із ним. У кутку тканини, там, де полотно потемніло найсильніше, ніби колись було найближче до вогню, проступав вишитий візерунок — три язики полум'я, сплетені в кільце, нитка настільки вицвіла й потемніла від часу, що без збільшувального скла візерунок було майже неможливо відрізнити від звичайної плями.

— Що це означає? — спитала Марта, що стояла позаду з таким виглядом, ніби шкодувала, що взагалі принесла скриню.

Майстер Аллін не відповів одразу. Натомість потягнувся до свого стосу книг і, знайшовши потрібний том, розкрив його на сторінці, закладеній клаптиком пергаменту. На розвороті було намальовано той самий символ — три язики полум'я в кільці, — тільки виконаний значно чіткіше, тушшю на білому тлі манускрипту, під ним короткий підпис давнім письмом.

— Знак Хранителів Вогнища, — тихо промовив він. — Не герб дому, зауважте. Не родова печатка в тому сенсі, в якому її носять шляхетні родини. Це символ зобов'язання, яке існувало ще до того, як в Альденхоллі з'явилася корона. Задовго до неї.

Еш дивилася то на тканину, то на сторінку книги, намагаючись зрозуміти, що саме має відчути. Полегшення? Страх? Їй здавалося, що має бути щось одне з двох, але замість цього вона відчувала лише дивну, майже відсторонену ясність — ніби нарешті отримала відповідь на питання, яке ніколи не дозволяла собі поставити вголос.

— Це можна підробити? — спитала вона, бо хтось мав поставити це питання, а Гарет, який привів її сюди, мовчав від самого початку.

Майстер Аллін похитав головою, але не одразу, а лише обміркувавши питання з усією серйозністю, якої воно заслуговувало.

— У теорії — так, будь-яку вишивку можна повторити, маючи під рукою достатньо стару книгу й достатньо терпіння. Але подумай, дитино, що для цього знадобилося б: хтось мав знати цей символ ще до того, як він взагалі почав становити інтерес, — а цей знак не означав нічого важливого вже три сотні років. Ніхто не підробляє пелюшку немовляти символом, про значення якого сам не здогадується.

— Отже, — повільно промовив Гарет, вперше заговоривши з моменту, як вони увійшли до кімнати, — або хтось знав, ким є ця дитина, ще вісімнадцять років тому, і подбав, щоб знак лишився при ній. Або…

— Або це чиста випадковість, — закінчила Еш, хоча навіть промовляючи це, розуміла, наскільки слабко це звучить поряд з усім іншим: із відгуком попелу, з іскрою у вогнищі, із самим фактом, що полум'я Альденхолла вперше за тисячу років обрало згаснути саме тоді, коли десь на кухонному подвір'ї виростала дівчина з цим знаком на пелюшці.

Майстер Аллін закрив книгу повільніше, ніж вимагалося, — Еш уже впізнавала цю його манеру: він робив так щоразу, коли обмірковував щось, чого поки не був готовий промовити вголос цілком.

— Я мушу доповісти про це королю, — сказав він нарешті. — Але не раді. Не зараз.

— Чому? — спитала Еш, хоча частина її вже здогадувалася про відповідь.

— Тому що лорд Верн, — відповів Гарет замість хроніста, з тією прямотою, яку Еш встигла в ньому оцінити, — почувши про цю знахідку, не спитає, що вона означає для тебе. Він спитає, що вона означає для трону. І відповідь на це питання він дасть сам, набагато швидше й зручніше для себе, ніж ти встигнеш відповісти.

Еш подивилася на маленький шматок тканини на столі — річ, яку вона бачила хіба що двічі в житті, завжди як щось особисте, майже незначне, пам'ять про людей, яких вона ніколи не знала. Тепер цей клапоть раптово опинився в центрі чогось набагато більшого за неї саму, і від цього їй стало не легше, а важче.

— Ви просите мене довіритися людям, яких я навіть не бачила, — тихо сказала вона. — Королю. Раді, яка вирішить без мене, що зі мною робити.

— Я прошу тебе довіритися мені, — відповів майстер Аллін, і в його голосі не було й краплі тієї розважливої м'якості, з якою зазвичай говорять із наляканими дітьми. — Бо правда, промовлена не вчасно й не тим людям, здатна нашкодити тобі набагато сильніше, ніж мовчання — на перших порах.

Еш не знала, було це втіхою чи попередженням. До кінця того вечора вона перестала намагатися відрізнити одне від іншого — надто багато всього змінилося за один день, щоб шукати в словах радників чогось простого.