Рада без корони.

До вечора того самого дня Еш перестала бути кухонною служницею — хоча ніхто, включно з нею самою, ще не міг сказати, ким саме вона стала натомість.

Її не відправили назад на кухню розносити таці. Натомість Гарет провів її до маленької кімнати біля зали ради — не в'язницю, але й не покої, а щось середнє, явно призначене для людей, яких поки не знають, як класифікувати: не бранка, не гостя, а щось третє, для чого в замку просто не існувало готового позначення.

Рада тим часом сперечалася — судячи з уривків голосів, що долинали навіть крізь зачинені двері, сперечалася запекло — про те, що означало побачене сьогодні.

— Ти чуєш? — спитала Марта, кухарка, що якимось чином домоглася дозволу принести Еш вечерю особисто, замість того щоб послати з цим одну з молодших служниць. Вона поставила тацю на маленький стіл і присіла поряд, вперше за багато років дивлячись на дівчинку, яку виростила, з виразом, якого Еш не могла до пуття розшифрувати — не страх, але й не колишня проста турбота.

— Чую, — тихо відповіла Еш. — Не можу розібрати слів.

— Воно й на краще, — сказала Марта, але лишилася сидіти.

Згодом голоси за дверима стали гучнішими, і слова почали долинати до кімнати цілком: у самій залі суперечка справді точилася нежартівлива. Майстер Аллін, озброївшись цілим стосом старих манускриптів, зачитував уголос уривки хронік, датованих часами, коли королівство Альденхолл лише встановлювало давню угоду з полум'ям вогнища: клятву, дану одним-єдиним родом в обмін на вічний вогонь, що захищав землі від зими, яка не закінчується, і голоду, що йде слідом за нею.

— Тут ясно сказано, — говорив він, — що зв'язок передається кров'ю, а не короною. Рід, що дав клятву, зовсім не був зобов'язаний коли-небудь носити трон Альденхолла — тільки берегти вогнище. Якщо так, то походження дівчини — питання набагато нагальніше, ніж її теперішнє становище при дворі.

— І набагато незручніше, — зауважив інший радник, чийого імені Еш поки не знала. — Якщо рід, що триста років тому зник із двору, досі існує і не урвався, — що це означає для лінії престолонаслідування?

Саме це питання, судячи з раптово запалої за дверима паузи, було тим самим, якого ніхто в залі не хотів вимовляти вголос першим.

Лорд Верн, утім, не відзначався надмірною стриманістю.

— Це означає, — промовив він із тією розважливою рівністю, яку Еш уже починала впізнавати як його манеру говорити про щось справді важливе, — що в нас на руках або найбільше благословення за останні триста років, або найбільша загроза стабільності трону за той самий час — і я, зізнатися, поки не бачу способу з упевненістю відрізнити одне від іншого.

— Вона розпалила вогонь, — різко заперечив хтось іще. — Вона не претендує на трон.

— Поки що, — коротко відповів Верн, і в цьому єдиному слові Еш, слухаючи крізь зачинені двері, почула більше справжньої загрози, ніж у всіх попередніх кпинах радника разом узятих.

Двері до її кімнати відчинилися трохи пізніше, ніж вона очікувала, і увійшов не Гарет, а сам майстер Аллін — сутулий, з почервонілими від довгого читання очима, але, як не дивно, єдиний з усієї ради, чий погляд, звернений до Еш, не ніс у собі ні розрахунку, ні страху.

— Дитино моя, — сказав він, сідаючи навпроти неї за маленьким столом, де все ще стояла неторкнута вечеря, — я не збираюся питати тебе про те, чого ти сама не знаєш. Але хочу спитати про те, що ти, можливо, знаєш і не усвідомлюєш цього.

— Питайте, — тихо відповіла Еш.

— Тебе залишили біля воріт кухні немовлям, без жодного знаку походження. Це так?

Вона кивнула.

— Зовсім без жодного знаку? — перепитав він м'яко, але з тією уважністю, за якою Еш раптом відчула справжній, а не марний інтерес. — Ні клаптика тканини незвичайної роботи, ні прикраси, ні мітки?

Вона хотіла відповісти «нічого», як відповідала завжди, коли про це заходила мова. Але щось у його питанні, у самому формулюванні, змусило її замислитися по-справжньому вперше за багато років — згадати шматок тканини, в яку її загорнули, той самий, що Марта зберігала десь на дні старої скрині всі ці роки, бо не змогла змусити себе його викинути.

— Є шматок тканини, — повільно промовила Еш. — Марта його зберегла. Я ніколи до пуття не роздивлялася його — проста ганчірка, темна, нічого особливого.

Майстер Аллін трохи подався вперед, і на його втомленому обличчі вперше за всю розмову промайнуло щось схоже на обережну, майже боязку надію.

— Можливо, — сказав він, — «нічого особливого» — це саме те, що всім нам варто перевірити якнайшвидше.