Що він знімає

На другому тижні листопада Болонья раптом одягла плащ із туману й вийшла на вулицю, як людина, що збирається шпигувати. Ліхтарі стояли в молочній імлі, портики витяглися в нескінченні коридори, а дзвони Сан-Петроніо звучали так, ніби дзвонили з-під води.

Маттео сидів у редакції за великим столом, розклавши навколо себе фотографії. Другу плівку він забрав у синьйори Аньєзе вранці, і тепер відбитки лежали перед ним рядами, як карти в пасьянсі, що ніяк не сходився. На дошці навпроти висів макет другого розвороту. Для нього бракувало однієї вдалої картинки, і Маттео вже годину перебирав знімки, не знаходячи жодного.

Джулія ввійшла без стуку. Вона завжди входила без стуку, бо вважала, що стук забирає в людини час.

— Вибач, що запізнилась. Я заходила до Емілії, вона переписала два рядки, і вони стали гіршими, і мені довелося… — Вона зупинилась на півслові.

Вона дивилася на стіл.

Маттео не одразу зрозумів, на що саме. Потім простежив за її поглядом і побачив те, чого не помічав сам: серед арок, колон і голубів, як зерно серед полови, лежали кадри з нею.

Джулія за читанням віршів Емілії: пальці біля скроні, губи ворушаться разом із рядком. Джулія біля друкарні Пеллегріні: долоня на холодному металевому шрифті, наче вона слухає, як він дихає. Джулія спиною, в аркаді, із сумкою, притиснутою до боку так, як притискають щось живе. І останній: Джулія на лавці на Санто-Стефано. Тій самій лавці. Вона сиділа, дивлячись кудись повз об'єктив, і на обличчі в неї було те невловиме, що неможливо підробити: туга людини, яка пам'ятає рядок, але не наважується його вимовити.

Він не пам'ятав, щоб знімав цей кадр.

— Я знімав арки, — сказав Маттео й сам почув, як жалюгідно це звучить.

— Так, — відповіла Джулія тихо. — Арки.

Вона підійшла до столу й узяла останній знімок двома пальцями за край. Довго тримала. Потім спитала:

— Ти знаєш, що це за лавка?

— Лавка на Санто-Стефано. Я казав.

— Ні. Я про інше. — Вона поклала знімок і підвела на нього очі. У них була розгубленість і щось схоже на осяяння. — Ти знімаєш не те, що бачиш. Ти знімаєш те, про що я мовчу.

Маттео розкрив рота й закрив.

Він знав це. Знав уже давно, від того дня, як відніс першу плівку синьйорі Аньєзе. Просто не дозволяв собі вимовляти вголос, бо вимовити означало визнати: він дивився на неї занадто довго. А визнати це означало перестати вдавати, що він тут лише заради альманаху.

— Я не навмисно, — сказав він.

— Я знаю.

— Рука сама.

— Я знаю, Маттео.

Вони стояли по різні боки столу, а між ними лежали фотографії, як листи, які обом належало прочитати. За вікном проїхав велосипед, дзенькнув дзвінок. Батарея стукнула, ніби хотіла вставити своє слово. Але цього разу ніхто не засміявся.

— Мої портрети, — повільно заговорив Маттео, — хвалили всі. Бо я весь час знав, куди поставити світло, де усмішка, як повернути голову. Я вмію робити гарно. Я просто не вмію робити правдиво. Люди ставали переді мною, і я бачив, як вони готуються бути сфотографованими. Вони ставали кращими, ніж вони є. І зникали. — Він потер перенісся. — А ти… Ти не позуєш. Ти не вмієш. Ти щосекунди вдаєш, що тебе тут немає, і тому я бачу все.

— Це неправда, — тихо сказала Джулія.

— Що?

— Що я не вмію позувати. Я позую все життя. Я позую людиною, в якої немає секретів.

Вона сіла на стілець, підтягла коліна до грудей, як робила лише вдома, коли нікого не було поруч. Маттео не ворушився, щоб не сполохати.

— Я пишу, — сказала Джулія нарешті. — Ти це знав.

— Пляма на пальці.

— Так. Три роки. Я нікому не показую. Ні мамі, ні подругам. Мені здається, що якщо хтось прочитає, вони… — Вона зупинилась. — Вони стануть занадто справжніми. Слова стануть занадто справжніми. А я не готова.

Маттео обережно сів навпроти. Він не спитав, що в зошиті. Не спитав, чому. Він сказав єдине, що здалося йому чесним:

— Тобі не обов'язково показувати. Але, Джуліє, — голос ледь здригнувся, — я все одно це зніматиму. Не можу інакше.

Вона не засміялася. Не спалахнула. Просто подивилася на нього так, як дивляться на людину, що тільки-но сказала річ, до якої немає готової відповіді.

— Знаєш, що страшно? — спитала вона. — Що мені це подобається.

Того вечора вони не працювали. Вони сиділи на підлозі під дошкою зі стікерами, їли ті самі пом'яті канолі, які Маттео приніс минулого разу й забув викинути, і розмовляли. Про все. Про те, що вона в дитинстві боялася ліфтів, а він зламав руку, упавши з дерева, яке збирався сфотографувати. Про те, що її батько збирає старі годинники й уміє слухати їх, як інші слухають музику, а його мати співала вранці, перебираючи білизну, і він досі не може чути запах кондиціонера для білизни без того, щоб не стиснутись у грудях. Це були дрібниці. З дрібниць, як із дрібних гвинтиків, збирається механізм довіри.

Джулія весь час була близька до того, щоб розповісти про Аріану. Вона раз п'ять набирала повітря, щоб почати, і щоразу видихала. Слова крутилися на язиці: «Мені треба тобі дещо сказати». Але щоразу перед внутрішнім зором вставала картина: Маттео дізнається й дивиться на неї з жалем. Як на людину, яку треба рятувати.

А вона так не хотіла, щоб її рятували. Їй хотілося, щоб із нею були поруч.

— Що ти хотіла сказати? — спитав він в один із таких моментів.

— Нічого, — відповіла Джулія. — Просто… дякую за канолі.

— Вони черстві.

— Усе одно дякую.

Він усміхнувся, не сперечаючись. І вона сама не зрозуміла, що зраділа тому, що він не став розпитувати.

Додому вони пішли разом. Туман став щільнішим. Уздовж Віа Дзамбоні студенти йшли групами, сміялися, штовхалися, і їхні голоси тонули в молоці. Маттео ніс камеру на плечі, не дістаючи. Джулія йшла трохи ближче, ніж звичайно. На перехресті вони зупинилися: йому ліворуч, їй праворуч.

— На добраніч, — сказала вона.

— На добраніч. — Він завагався. — Джуліє. Якщо захочеш колись показати, я буду поруч. Не раніше.

Вона кивнула. Потім обернулась і пішла в туман, а він довго дивився їй услід і вперше за рік відчував, що фотографує без камери.

Удома вона дістала зелений зошит і написала те, чого не писала жодного разу: короткий вірш про людину, що знімає чужу тишу. Закінчивши, вона прочитала його вголос самій собі, на порожній кухні, і сама здивувалася, як це прозвучало.

Потім подумала про Аріану й фотографії сторінок на її телефоні. І захлопнула зошит.