Схованка за задником

У п'ятницю вранці Арно Лефевр чекав на мене біля службового входу. Це вже саме по собі було ненормально: за два тижні він жодного разу не приходив раніше за мене, а тепер стояв біля велосипеда без коліс, засунувши руки в кишені, й дивився на двері так, ніби вони могли втекти.

— Ти запізнилася, — сказав він.

— Зараз сьома.

— Я прийшов о шостій.

— Тоді це ти зарано.

— Це ти запізнилася, — повторив він із кам'яним обличчям, і лише по тому, як сіпнувся куточок його рота, я зрозуміла, що він жартує. Я взагалі почала розрізняти в нього два види мовчання: мовчання «я зайнятий» і мовчання «я збираюся сказати щось важливе й не знаю, як». Сьогоднішнє було другим, причому в тяжкій формі.

— Що сталося?

— Ходімо.

Він повів мене через темний зал, повз ряди червоних крісел, повз «служницю», що горіла на сцені, повз Пліткарку, яку я обійшла за звичкою, як обходять сплячого собаку. Ми піднялися на сцену, пройшли за лаштунки, до найдальшої стіни, до сірого полотна, що висіло на штанзі. Арно підняв край тканини.

— Постукай, — сказав він.

— По стіні?

— По стіні.

Я постукала. Цегла відповіла глухо, як належить. Він мовчки показав на сусідню, і я постукала там. Звук був інший: порожній, гулкий, як стукіт у зачинені двері, за якими є кімната.

— Ой, — сказала я.

— Саме так.

— Ти що, знайшов?

— Учора ввечері.

— Учора ввечері?! І ти мені не сказав?!

— Я хотів відкривати разом.

Я не знала, що на це відповісти. Це було так не по-арновськи, так не за розкладом, що в мене на секунду пропав дар мови. Я просто стояла й дивилася на нього, а він вдавав, що вивчає цегляну кладку.

— Гаразд, — сказала я нарешті. — Відкривай.

Він натиснув на кут, пролунало клацання, і панель завбільшки з книжку тихо відійшла від стіни. Із щілини потягло холодом і тим особливим запахом, який буває в старих шафах: папір, метал, лаванда. У мене закалатало серце.

Усередині, на вузькій кам'яній полиці, стояла бляшана коробка, колись розписана синіми квітами, тепер майже стертими. На її кришці лежав ключ.

— Зачекай, — сказала я. — Не чіпай. Давай я.

— Ти боїшся, що я впущу?

— Я боюся, що ти запишеш.

Він не всміхнувся, але вуха в нього порожевіли. Я обережно підняла ключ. Він виявився важкий, довгий, із візерунчастою борідкою, потемнілою від часу. До кільця на шнурку було прив'язано картонну бирку, і на ній вицвілим чорнилом, гарним, гострим почерком було виведено дві літери: «Е. Р.»

— Е-ер, — прочитала я. — Е. Р. Ежені Рамбуа?

— Авторка п'єси, — сказав Арно. — Засновниця школи. Її портрет висить у вестибюлі.

— Але чому її ключ лежить у нашій стіні?

— Не знаю.

Ми дістали коробку вдвох і понесли її, як носять щось живе, на сцену, до світла «служниці». Поставили на дошки просто біля лампочки, сіли з двох боків, як два шахісти, і Арно відкрив кришку.

Перше, що я побачила, були афіші. П'ять чи шість, складені вчетверо й пожовклі по згинах. Я розгорнула одну: тонкий папір, шрифт із завитками, назва спектаклю, якої я не впізнала. А вгорі дрібними літерами значилося: «Театр "Дві ріки". Сезон 1961–1962».

— Що за «Дві ріки»?

— Не чув, — сказав Арно. — У Ліоні дві ріки: Сона й Рона. Мало які бувають театри.

— Але я знаю всі ліонські театри. Три роки вчилася. Такого не було.

— Значить, був.

Під афішами лежали програмки, потім в'язка листів, перев'язана червоною ниткою, потім, на самому дні, тонка тека з сірого картону, зав'язана на дві стрічки. Арно потягнувся до неї, але я встигла першою. Поклала долоню на кришку.

— Зачекай, — сказала я.

— Чому?

— Не знаю. Просто… мені здається, її треба відкривати з кимось, хто знає, що всередині.

Він подивився на мене довгим, дивно м'яким поглядом.

— Я нікого такого не знаю, — сказав він.

— А я, здається, знаю.

* * *

Мадам Ренар увійшла до залу о дев'ятій. Як завжди, з олівцем за вухом і стосом нот під пахвою, і як завжди, не постукавши.

Я потім думала, що в залу, мабуть, справді є звичка: коли в ньому відбувається щось важливе, обов'язково заходить хтось зайвий. Ми з Арно сиділи на сцені навколішки над коробкою, яку так і не встигли до пуття закрити, і мадам Ренар зупинилася в проході між рядами й спитала:

— Що ви тут робите?

Я хотіла відповісти, але не встигла. Її погляд упав на ключ у моїй руці, на вицвілу бирку, на дві літери. І обличчя в неї змінилося.

Це не був страх, не здивування. Скоріше те, що буває з людиною, яка йде знайомою вулицею й раптом бачить, що будинок, у якому вона жила в дитинстві, уже знесено. Обличчя стало дуже молодим і дуже беззахисним, а потім, майже одразу, знову закрилося.

— Звідки це? — спитала вона тихо.

— Зі стіни, — сказав Арно. — За задником. Там схованка.

— Давно?

— З учорашнього вечора. Ми тільки відкрили.

— Е. Р., — сказала я. — Це ж Ежені Рамбуа, мадам Ренар? Ви знаєте, що це таке?

Вона довго мовчала. Потім підійшла до краю сцени, не підіймаючись, і подивилася на коробку зверху вниз, як дивляться на сплячого.

— Знаю, — сказала вона. — Але не зараз. — Вона вдихнула, і голос її знову став рівним, учительським. — Закрийте її й поверніть на місце. Нікому не показуйте. Ні Тео, ні Жюльєтті. Мені потрібен час.

— Мадам Ренар…

— Камілло, — сказала вона, і в цьому слові не було нічого, крім прохання. — Будь ласка.

Вона пішла, не озираючись. Ми почули, як стукнули двері в кінці залу. Я сиділа з ключем у руці й почувалася так, ніби підгледіла чужого листа.

— Вона знає, — сказав Арно.

— Знає.

— І не хоче говорити.

— Поки не хоче.

Ми поклали афіші назад. Листи. Сіру теку, яку так і не відкрили. Закрили коробку, повернули в нішу, натиснули на панель. Клацнуло.

— Ключ, — сказав Арно.

Я все ще тримала його на долоні. Він був теплий від моєї руки.

— Залиш у себе, — сказав Арно.

— Чому в мене?

— Я гублю речі. Я все записую, але гублю. — Він подивився вбік. — До того ж ти будеш Авророю. А Аврора має мати ключ від дому.

Я потримала ключ у руці, потім зняла з шиї хустку, простягнула шнурок під светр і сховала бирку в себе на грудях. Метал був холодний, але швидко нагрівся.

— Це не за розкладом, — сказала я.

— Ні, — погодився Арно. — Але вільне місце було.

* * *

Удень у нас була перша прогонна репетиція на справжній сцені.

Сцена на той час стала чорною й матовою, зал вимитий, колосники працювали, і навіть Пліткарка, здавалося, готувалася до виходу. Ми зібралися в темному партері: чотирнадцять акторів, Жюльєтта зі шпильками, Поль біля пульта. Мадам Ренар сіла в першому ряду, і я помітила, що олівець у неї не за вухом, а в руці, і вона крутить його, не помічаючи.

Ми грали перший акт. Тео, тобто Бальтазар, виніс на сцену чайник і так серйозно поставив його на стіл, що зал зітхнув. Я вийшла з-за лаштунків у ролі Аврори й підійшла до уявного вікна. І знову, як у класі, знову я відчула, що треба, що необхідно, що тільки так: набрати повітря й жбурнути слова в найдальший куток, щоб вони докотилися до останнього ряду, до стін, до самої стелі.

Я зіграла монолог голосно. Так голосно, як уміла. Голос ехом відгукнувся в залі, і Пліткарка, ніби підспівуючи, рипнула в найпафосніший момент.

Коли я закінчила, мадам Ренар сказала лише:

— Ще раз.

Не «голосніше», не «тихіше», не «краще». Просто «ще раз». Її погляд був десь далеко, вона дивилася на мене й крізь мене, і я зрозуміла, що думки в неї не на сцені, а за лаштунками, у ніші за сірим полотном. Я зіграла ще раз. Потім ще. Щоразу однаково. Щоразу з таким самим стиснутим горлом, з тим самим страхом, що якщо замовкну, всі побачать порожнечу.

Репетиція закінчилася о шостій. Усі розійшлися, шумлячи й сміючись. Я залишилася стояти на сцені, намагаючись зрозуміти, що зі мною не так.

Арно стояв у проході, біля останнього ряду, з рулоном кальки під пахвою. Я не чула, як він підійшов.

— Ти чув? — спитала я.

— Чув.

— Погано?

— Ні.

— Добре?

Він помовчав. Підійшов ближче, зупинився біля краю сцени.

— Голосно.

— Я знаю, що голосно, — сказала я. Вийшло злісніше, ніж хотілося. — Мені всі кажуть. Мадам Ренар, ти, Тео, навіть кіт, здається, закочує очі.

— Камілло, — сказав він.

Він ще ніколи не називав мене на ім'я. Я про це навіть не подумала, поки не почула: воно прозвучало якось незвично, ніби слово з іншої мови, яке він вивчив спеціально й тепер пробував уголос.

— Зал і так твій, — сказав Арно. — Тобі не треба його заповнювати. Він уже тут. Порожній, старий, чекає, поки ти скажеш перше слово. Йому не треба, щоб ти кричала. Йому треба, щоб ти була.

Я стояла з відкритим ротом. Хотіла сказати щось уїдливе, щось про сценографів, які лізуть в акторську роботу. Але слова не приходили. Він дивився на мене серйозно, навіть суворо, як дивляться на того, кому кажуть правду тому, що він на неї заслуговує.

— Ти так думаєш? — спитала я тихо.

— Я це чув, — сказав Арно. — Одного разу.

Він відвернувся, взяв рулон і пішов, залишивши мене на порожній сцені. Я стояла й дивилася йому вслід. «Одного разу», сказав він. Коли?

Під светром на грудях лежав ключ, і я відчувала його вагу. Вагу і, здається, дивне тепло. Ніби хтось залишив на мені руку й пішов, а рука все ще там.

Пліткарка рипнула під ногою.

— Мовчи, — сказала я. — Мені й без тебе ясно.