Голосніше не означає краще

Того дня старий зал спробував мене вбити, і, якщо чесно, мав на те підстави: я зайшла без стуку.

Але почну з початку, бо з початку все виглядало значно пристойніше.

У понеділок уранці біля дверей репетиційного класу вивісили список ролей. Він висів на аркуші в клітинку, приколотий чотирма кнопками, а довкола вже зібрався той особливий натовп, який я знала за три роки навчання: людей десять стоять до тебе спиною, вдають, що їм байдуже, і трохи розступаються, коли ти підходиш. Це означає одне з двох. Або тобі пощастило, або їм потрібен час, щоб вигадати щось втішне.

— Дихай, — сказав Тео Бернар, не обертаючись. Він упізнавав мене по кроках, як собака впізнає господиню, тільки з більшою кількістю коментарів. — Не носом, а животом, як нас учать. І не кричи, будь ласка, у мене сьогодні тендітний слух.

Я протиснулася вперед і прочитала згори донизу, як у дитинстві читала результати шкільних контрольних: спочатку побіжно, щоб не обпектися, потім уважно. «Вікно на другому поверсі», п'єса Ежені Рамбуа. Режисерка — Оділь Ренар. Аврора — Камілла Дюваль.

Моє ім'я стояло в самому першому рядку.

Три роки тому, на першому курсі, мадам Ренар сказала мені після іспиту зі сценічного мовлення, що колись поставить «Вікно на другому поверсі» й знайде ту, хто зуміє сама втримати на собі цілий акт тиші. Я повернулася в гуртожиток і тиждень розмовляла з дзеркалом пошепки, щоб не розплескати цю фразу. Минуло три роки. Фраза нікуди не поділася. Просто я встигла зрозуміти, що вся складність у тому, що з нею робити.

— Ти чого біла? — Тео нарешті обернувся. Він був у картатому шарфі, хоча в коридорі стояла спека, і мав такий вигляд, наче виграв лотерею, про яку навіть не знав. — Я теж, до речі. Бальтазар, сусід. Три сцени і один чайник. Найкраща роль у моєму житті.

— Чайник — це не роль.

— Чайник — партнер по сцені, який ніколи не забуває текст. Ми з ним зійшлися характерами.

— Я не впевнена, що зможу, — сказала я тихіше, ніж хотіла.

— Люба, список вивішують не для того, щоб ти була впевнена. Його вивішують, щоб ти в ньому була.

Сперечатися з Тео марно. Він каже такі речі з серйозним обличчям, а потім три дні з'ясовується, що він мав рацію.

Першу читку призначили на десяту. Ми розсілися навколо довгого столу в класі: чотирнадцять випускників акторського курсу, Жюльєтта Морель із вічними шпильками в рукаві светра і мадам Ренар на чолі столу. Оділь Ренар була маленька, пряма, в червоних окулярах, із олівцем за вухом, який вона губила по сто разів на день і незмінно знаходила на собі. Студентів вона називала «мої дорогі катастрофи», і по тому, як це вимовляла, можна було зрозуміти, скільки в ній суворості й скільки любові. Зазвичай приблизно порівну.

— Камілло, — сказала вона. — Монолог біля вікна. Без розгону.

Монолог Аврори я знала напам'ять уже місяць. Героїня стоїть біля вікна другого поверху, внизу вечірня вулиця, за спиною зібрана валіза, і вона вирішує, вийти їй на цю вулицю чи залишитися в домі, де її люблять надто тихо. Я встала. Набрала повітря. Сказала перший рядок так, щоб він долетів до останнього ряду, потім до коридору, потім до касирки, якщо в школи взагалі є касирка. Я вклала в кожне слово все, що мала, бо мені здавалося: якщо віддати менше, ніхто не повірить.

Коли я закінчила, у класі було дуже тихо. Мадам Ренар зняла окуляри й акуратно поклала їх на стіл.

— Камілло, — сказала вона. — Я хочу спитати: ти мене чула?

— Так.

— Я не про те. Я питаю, чи чула ти мене зараз? Бо тебе чули всі, включно, підозрюю, із сусіднім районом.

Хтось пирснув. Тео з жахом вдав, що вивчає чайник на уявній картині.

— Ти граєш голосніше, — вела далі мадам Ренар без злості, і це було гірше. — Не краще. Голосніше й краще — різні слова, хоч ти, здається, вважаєш їх синонімами. Над цим ми й працюватимемо. Сідай.

Я сіла. Найприкріше в таких фразах те, що впізнаєш їх, як упізнають власний почерк. Я сама так думала: тихо, пошепки, перед сном. Що граю не краще, а тільки голосніше. Що за моїм голосом немає нічого, окрім страху схибити, і що, якщо прибрати гучність, глядачі побачать порожню кімнату.

— Тепер про інше, — мадам Ренар дістала олівець із-за вуха й подивилася на нього з легким подивом. — Новини неприємні. Старий зал закривають. Одразу після прем'єри, дев'ятнадцятого грудня. Реконструкція: риштування, підрядники, кошторис, якому я не вірю. Кажуть, на п'ять років. Я кажу, на десять.

У класі здійнявся гул, схожий на той, що буває у вагоні метро, коли потяг став між станціями.

— Отже, ваш диплом буде останнім спектаклем, який зал побачить. Школа виділила грошей рівно стільки, щоб він не розвалився до прем'єри, і дозволила нам упорядковувати його самим. Колосники, сцена, світло. Під наглядом Поля Гарньє, який знає в цьому залі кожну дошку і досі не пробачив жодної.

— Самим? — перепитав хтось ззаду. — Ми ж актори.

— Ви майбутні працівники театру. Це включає пензель і молоток. Актор, який бодай раз сам фарбував сцену, більше не ходить по ній гостем. — Мадам Ренар обвела нас поглядом. — Сценографію робить Арно Лефевр. Арно, підніміть руку, щоб колеги знали, кому дякувати чи кого проклинати.

Я обернулася разом з усіма. Біля вікна, в самому дальньому кутку, сидів хлопець у сірому светрі з тубусом між колін, і я з подивом збагнула, що він був у класі з самого початку. Він підняв долоню до рівня плеча й опустив, як людина, в якої просили не руку, а прихильність.

— Лефевр, — прошепотіла Жюльєтта. — Той самий.

— Син, — додав Тео. — Кажуть, він не розмовляє.

— Він розмовляє кресленнями, — сказала Жюльєтта. — Але дуже красномовно.

Про Арно Лефевра я знала те, що знали всі: прізвище. У ліонських театрах воно означало приблизно те саме, що клеймо майстра на старовинних меблях. Його батько робив декорації для половини афіш у місті, і прийнято було вважати, що син або успадкує справу, або втече. Сам Арно три роки ходив школою з таким обличчям, ніби прізвище висить у нього на шиї, як табличка «Не годувати».

— Ви вдвох, Камілло й Арно, — мадам Ренар усміхнулася, і мені стало недобре, — відповідаєте за зал до початку репетицій на сцені. Два тижні. Він за стіни, ти за те, щоб зал дихав і не падав на акторів. Ти надто багато думаєш про себе на сцені, Камілло. Піди подумай про стіну.

Я глянула на Арно. Він дивився на мадам Ренар так, як дивляться на суддю, що тільки-но оголосив вирок, але без обурення: з прийняттям стихії.

— Знайомтеся, — сказала мадам Ренар.

Ми не познайомилися. Він кивнув, я кивнула, обоє вдали, що це зараховується.

* * *

Знайомство відбулося наступного ранку, о сьомій десять, і почалося з того, що я зайшла в зал сама.

Службовий вхід школи виходить у двір, де завжди стоїть велосипед без коліс, прив'язаний до труби замком, який, мабуть, дорожчий за сам велосипед. Двері до залу виявилися не замкнені. Потім я з'ясувала, що їх ніколи не замикають до восьмої, бо Поль приходить о шостій і вважає, що замкнені двері ображають тих, хто всередині. Я штовхнула стулку й ступила в темряву.

Треба сказати, що я любила цей зал. Любила щиро, як люблять старого родича, що пахне нафталіном і завжди кладе тобі забагато на тарілку. Червоний оксамит крісел витерся до кольору міцного чаю. Позолота на ложах облущувалася пелюстками, і на килимі під ними лежали золоті крихти. Пахло пилом, лаком і чимось солодким, як у бабусиній шафі. Тут я вперше вийшла на сцену в тринадцять років, на дитячому конкурсі, і забула всі слова, окрім останнього. Тут же, три роки тому, мені сказали, що я Аврора.

Посеред сцени на тонкій стійці горіла самотня лампочка. У театрі її називають «служницею», la servante: у порожньому залі завжди лишають світло, щоб привиди не ображалися і щоб живі не скрутили собі в'язи. Лампочка світила теплим жовтим колом, а решта тонула в темряві. Я пішла до неї, не думаючи, як ходять по чужому дому в гостях: упевнено й трохи винувато.

— Не рухайся.

Голос пролунав згори, рівний і дуже спокійний. Саме через цей спокій я послухалася миттєво.

Потім був звук. Глухий і важкий удар, який видає мішок борошна, що впав зі столу. Сцена здригнулася. Хмари пилу піднялися довкола мене, як завіса з пудри, і коли вони трохи осіли, я побачила, що на дошках за тридцять сантиметрів від моєї правої ноги лежить полотняний мішок, із якого тоненькою цівкою сиплеться пісок.

— Тепер можна, — сказав голос.

Я підвела голову. На робочій галереї під самою стелею, вхопившись за поруччя, стояв Арно Лефевр. Обличчя в нього було біле від пилу, і на ньому ясно читалося, що він злякався дужче за мене, але помітити це можна було, тільки якщо знаєш, куди дивитися.

— Ти завжди заходиш у зал без стуку? — спитав він.

— А в залі є двері, в які стукають?

— У залу є правило: якщо в ньому одна людина, друга заходить гучно. Щоб той, хто всередині, знав, що він не сам.

— І що ти робив під стелею о сьомій ранку?

— Перевіряв линви. — Він почав спускатися залізними сходами, і я помітила, що робить це без жодного зайвого руху, як людина, звикла не займати багато місця. — Цю я перевірив учора. Вона була погана. Я записав.

— І?

— І не встиг зробити.

Він спустився, підійшов, нахилився над мішком. Присів навпочіпки й дуже уважно, як лікар, подивився на розірвану линву.

— Це не ти, — сказав він. — Це зал. Він не любить, коли на нього дивляться знизу вгору.

— Зал мене не любить?

— Зал нікого не любить. Він старий.

— Він мене навіть не бачив, — сказала я, і голос у мене прозвучав усе ж гучніше, ніж треба: зі страху, звісно. — Я щойно прийшла.

Просто під моїми ногами рипнула дошка. Одна, рівно посеред сцени, довгим, глузливим рипом, ніби зал хотів устромити своє слівце. Арно перевів на неї погляд, як дивляться на людину, з якою давно й безнадійно сперечаються.

— Це Пліткарка, — сказав він. — Звикай. Вона в будь-яку тишу вставить коментар.

Я збиралася відповісти щось гостре. У мене навіть було готове, чесне слово. Але тут він випростався, обтрусив долоні об джинси й сказав найнесподіваніше, що можна було сказати після мішка:

— Якщо працюватимеш тут, треба знати, що в тебе над головою. Підніймися на першу площадку. Не вище. Я покажу.

Сходи вели на робочу галерею, і перша площадка виявилася лише в чотирьох метрах над сценою, але мені вистачило й цього. Я трималася за поруччя обома руками й дивилася тільки на сходинки. Арно піднявся слідом і мовчки став поруч. Він нічого не сказав про мої пальці, що побіліли на залізі. Це я відзначила й запам'ятала.

— Дивись, — сказав він.

Цегляна стіна за линвами була списана згори донизу. Крейдою, олівцем, фарбою, навіть, здається, помадою: прізвища, дати, серденька, смішні пики, одне слово «пробачте» й ціла стрічка латиною, яку ніхто, мабуть, не перевіряв. Десятиліття випускників школи, кожен із яких залишив тут слід.

— Традиція, — сказав Арно. — Випускний курс розписується на стіні колосників. Востаннє це було торік. Нового разу вже не буде.

— Чому?

— Бо після грудня стіну зламають.

Він сказав це так спокійно, що мені закортіло ударити його чимось важким. Але схаменулася я вже на середині вдиху: він стояв просто перед однією з плям на цеглі, трохи боком, затуляючи її від мене плечем, і я зрозуміла, що робить він це ненавмисно.

Я не спитала, що там. Я взагалі нічого не спитала. Мені було дуже страшно й дуже цікаво, і перше почуття, як завжди, виявилося сильнішим.

Унизу, на порожній сцені, знову рипнула Пліткарка. Мені здалося, що цього разу вона засміялася.