Тихий вечір

Через шість днів, одинадцятого грудня, у Таллінні випав перший справжній сніг.

Він ішов із самого ранку, м'який, крупний, без вітру, і місто під ним стало тихим і незлобним, як після довгої сварки. Йохан прокинувся пізно, по одинадцятій годині, у своєму ліжку, під ковдрою, що пахла домом, і вперше за два тижні лежав просто так, не дослухаючись до стін. Кама згорнувся клубком у нього на грудях і муркотів басом, як маленький трактор. На кухні, на поличці, стояла «Лумо», на цей раз вимкнена назавжди, без вилки, з відірваним проводом. Йохан подивився на неї й вирішив віднести на смітник. Потім передумав і поставив на підвіконня: нехай дивиться на сніг.

Останні шість днів склалися в один довгий, нервовий, але на диво світлий ранок.

Вальдманна доставили до лікарні з переохолодженням, потім до ізолятора. Прокуратура пред'явила звинувачення: спричинення смерті, ненадання допомоги, приховування злочину і ще кілька статей, у яких Ельза, читаючи їх уголос, постійно запиналася, бо не вірила, що таке буває в житті. «Пост-Вокс» заморозили, рахунки заарештували, сервери в Ласнамяе опечатали. Тармо Пальм, кульгаючи й ображений на котів до кінця життя, дав свідчення вже на другий день. Він розповів усе: про ту ніч, про телефон, про машину, про наказ «нехай думають, що сам». Єдине, чого він зажадав, це охорону від рудих тварин.

Керівник Ельзи, той самий, що відкликав її токен у Ласнамяе, приїхав до неї додому з коробкою цукерок і дуже червоними вухами. Ельза взяла цукерки, зачинила двері й з'їла їх усі сама. Потім їй присвоїли премію, яку вона віддала на ремонт даху дитячої бібліотеки, бо «гроші від держави, що не вчасно перевіряє логи, треба витрачати на щось добре».

Чотири тисячі двісті родин залишилися без голосів. Це була найважча частина. Багато хто писав Йохану в листах, на папері, бо цифровій пошті тепер ніхто не довіряв: одні проклинали його, інші дякували. Одна жінка з Тарту написала: «Я три роки розмовляла з чоловіком, а тепер знаю, що це був не він. Мені дуже боляче. Але вчора я вперше за три роки поплакала по-справжньому». Йохан зберігав цього листа в кишені пальта, і коли ставало важко, перечитував.

А Каспара повернули.

Це сталося на другий день, завдяки Ельзі, прокуророві й Айно, яка виступила в ролі «незалежного технічного експерта з ефірних явищ» і мала зухвалість вимагати у слідчих підпису на протоколі. Профіль Каспара вивели з архіву «Пост-Вокса», виділили в окремий блок із фізичним обмеженням доступу і підключили, під наглядом, тільки до одного пристрою: до «ВЕФа-202» на комоді у вітальні Айно. «Найкраще місце, — сказала Ельза. — Залізо старе, надійне. Там йому ніхто не завадить».

— Тісно, — поскаржився Каспар у перший же вечір. — Зате завжди грає класика. Ти не уявляєш, як це втомлює.

— Зате ти нічого не чуєш по телефону, — сказала Айно. — Тільки по радіо. Це краще.

— Мені подобається, як ви стараєтеся мене втішити, — сказав Каспар. — Продовжуйте.

О п'ятій годині вечора вони зібралися всі разом у квартирі Айно. Смеркало. За вікном падав сніг, і світло в сусідніх будинках запалювалося, як світло у вікнах різдвяної листівки. Айно накрила стіл: гороховий суп, чорний хліб, оселедець із картоплею, і посередині, як на свято, пиріг із кількою, який принесла Тійна Орав.

Тійна виявилася маленькою, щільною жінкою шістдесяти трьох років, із короткою сивою зачіскою та очима, в яких упертість і втома давно дійшли згоди. Вона увійшла до квартири, не знімаючи пальта, і відразу сказала Йохану:

— Ти запізнився на три роки, хлопче.

— Я знаю, — сказав він.

— Але прийшов.

Вона підійшла й обійняла його так міцно, що в нього хруснула спина, і ні він, ні вона нічого не сказали. Потім Тійна відпустила його, витерла очі рукавом і оголосила:

— Ну, де він?

Приймач стояв на комоді, теплий, із тьмяним зеленим оком. Тійна сіла на табурет перед ним, поставила на коліна сумку й кілька секунд просто дивилася на дерев'яний корпус, як дивляться на двері, за якими хтось спить.

— Здрастуй, — сказала вона.

— Мамо, — сказав приймач.

Голос був тихий, не той, який Йохан чув у стінах і в колонках. Це був голос людини, що довго йшла і нарешті дійшла. Тійна випросталася.

— Ти не він, — сказала вона. — Мені пояснили. Дівчина з Центру все розповіла. І Айно. І Йохан.

— Я не він, — погодився Каспар. — Я те, що лишилося.

— Отже, ти той, хто зі мною розмовляв? Не колонка?

— Не колонка. Колонка була чужа. Це був я, але неправильний. Вони склеювали мене з шматків, мамо. Я б не сказав тобі, що ти погано їси. Я б сказав, що ти їси самі картоплини.

Тійна засміялася. Спочатку тихо, потім голосніше, потім затулила обличчя долонями, і сміх перетворився на щось інше, але не соромне, а просте й тепле, як сльози після довгого дня.

— Ти полагодила паркан? — обережно спитав Каспар.

— Ні, — сказала Тійна. — До мене приходить сусід. Він полагодив.

— Я так і знав.

— Звідки ти знав?

— Бо ти ненавидиш паркани.

— Ненавиджу, — зізналася Тійна.

Вони помовчали. Айно тихенько, як кішка, вийшла до кухні. Ельза, з червоними очима, зробила вигляд, що дуже уважно дивиться у вікно. Йохан сидів у кріслі й дивився на свої руки.

— Мамо, — сказав Каспар. — Пробач мені.

— За що?

— Що не зателефонував тобі. Тієї ночі. Я зателефонував Йохану. А ти… ти ж теж чекала.

— Ти зателефонував другові, — сказала Тійна твердо. — Це правильно. Я б теж зателефонувала другові. Ти не мені був винен дзвінок. Ти був винен мені жити. І в цьому, хлопче, не ти винен.

Вона замовкла. Потім спитала, дивлячись прямо в зелене око:

— Ти щасливий там?

— Мені не боляче, — сказав Каспар. — Не знаю, це одне й те саме? Я думаю, ні. Але так краще, ніж раніше.

— А це одне й те саме? — тихо спитав Йохан, і вони обоє на мить завмерли, бо це запитання він ставив ще тієї ночі біля приймача.

— Не знаю, — відповів Каспар після паузи. — Але вона йому вірить. І мені, напевно, цього досить.

— Це одне й те саме, — сказала Тійна, не обертаючись. — Якщо пам'ятаєш і якщо любиш, то це одне й те саме.

Вона просиділа біля приймача до дев'ятої вечора. Говорили про всіляку дрібницю: про сусіда, про котів, про те, що Каспар у дитинстві боявся пилососа, про те, як він одного разу відрізав собі чубчик манікюрними ножицями й сказав, що так «задумано». Йохан слухав і раптом зрозумів, що за весь вечір жодного разу не подивився на годинник.

Коли Тійна пішла, проведена Айно до ліфта і відвезена Ельзою на «Ладі» в Нимме (Ельза несподівано стала вважати машину своєю), у квартирі запанував дивний, добрий спокій.

— Йо, — сказав приймач.

— Так.

— Я не зникаю. Якщо ти раптом подумав. — Голос тепер звучав майже як той, колишній, їдкий. — Я просто перестану дзвонити без причини. Більше не буде нічних дзвінків, сміху в трубах, колонок з іменем. Але якщо ти захочеш поговорити, вмикай Айно. Вона знає, де ручка.

— Знаю, — сказала Айно з коридора.

— І ще. — Каспар помовчав. — Дякую. За лід.

— Я просто тягнув, — сказав Йохан. — Ти казав, як.

— Ні. Тягнув ти. Я лише зберігав запис.

Йохан усміхнувся й нічого не відповів. Він розумів, що деякі речі краще не виправляти.

Ельза зателефонувала о пів на одинадцяту, на дротовий телефон Айно, бо мобільним не довіряла до кінця життя.

— Слухай, — сказала вона. Голос у неї був утомлений і трохи розгублений. — Я сьогодні закінчила інвентаризацію. Ми розкрили «Ядро». Повністю. Під наглядом, із понятими.

— І?

— Голосів сорок один.

Йохан сів.

— Каспар казав сорок. Тридцять дев'ять у списку плюс він.

— Саме так. Я перерахувала тричі. — Ельза видихнула. — Сорок перший профіль не в списку клієнтів. Не в списку співробітників. Він узагалі не значиться в жодному документі «Пост-Вокса». Але в «Ядрі» він є. Вшитий у саму основу. У нього немає імені, тільки код. Дата створення тисяча дев'ятсот дев'яносто перший рік. Раніше за «Пост-Вокс» на сім років. Раніше за сам інтернет у нашому розумінні.

— Це помилка.

— Я теж так думала.

Вони помовчали.

— Каспар знає? — спитав Йохан.

Приймач на комоді, на якому Айно залишила приглушену станцію, тихо перестав шуміти. Потім Каспар сказав, уже не жартівливо:

— Я нарахував сорок. Я чув сорок голосів. За всі три роки сорок перший жодного разу не говорив зі мною. Тільки слухав.

— Що він слухав?

— Усе, — відповів Каспар. — Я думаю, він слухав довше, ніж будь-хто з нас.

Йохан поклав слухавку.

Він повернувся додому за північ, засніженим подвір'ям, повз тремтливий ліхтар, у якому більше не було нічого страшного, тільки лампочка, якій час міняти патрон. У квартирі горіло тепле світло. Кама зустрів його біля дверей, потерся об ногу й демонстративно пішов у кімнату, мовляв, я чекав, але в мене своя гідність. На підвіконні стояла вимкнена «Лумо», і сніг за вікном падав на неї зверху, ніби прагнув її вкрити.

Він ліг спати в першій годині, під мірне муркотіння кота і мірний шурхіт снігу, і вперше за багато років заснув без снів.

О третій чотирнадцять телефон на тумбочці завібрував.

Він розплющив очі не відразу. Потягнувся, намацав екран, подивився на нього й побачив те, що майже очікував побачити: «Йохан Рандвер (я)».

Кама, що лежав у нього в ногах, підняв голову. Але не засичав і не вигнув спину. Він просто дивився, уважно, з якимось стародавнім котячим терпінням.

Йохан дивився на екран. У грудях було напрочуд спокійно. Він знав, що це не Каспар. Каспар пішов у радіо й пообіцяв, що більше не дзвонитиме без причини. Це був хтось інший. Сорок перший. Той, хто слухав довше за всіх.

Три роки тому він не взяв слухавку. Шість днів тому він узяв ремінь сумки. І тепер, лежачи у своєму ліжку під теплою ковдрою, він зрозумів, що ніколи в житті більше не пропустить дзвінка, який йому так уперто, так терпляче, так чемно намагаються зробити.

Він натиснув на зелену кнопку.

— Алло? — сказав Йохан.

У слухавці хтось дихав.

Не шум, не завади. Дихання. Повільне, рівне, трохи хрипке, дуже старе, як дихання людини, що довго йшла і нарешті дійшла до дверей.

— Я слухаю, — сказав Йохан.