Резервна копія

— Підйом, — сказала Айно.

Вона з'явилася в дверях спальні одягнена так, ніби й не лягала: той самий сірий кардиган, окуляри на ланцюжку, в руці велика сумка з міцної тканини, з якої стирчали дроти, як вуса. Час був без п'яти година ночі. Ельза миттю розплющила очі, не потягнувшись і не позіхнувши, як розплющують їх люди, яких робота навчила спати вполоха. Кама зіскочив з її плеча й сів біля дверей із виглядом начальника експедиції.

— Він у під'їзді? — спитала Ельза.

— Ліфт їздить, — відповіла Айно. — Звук у нього характерний. Третій поверх, четвертий. Наш на дев'ятому. Хвилини три-чотири.

— Звідки ви знаєте, що це він?

— Ліфт у цьому будинку ніколи не піднімається вночі. Мешканці сплять. Отже, хтось не спить і тут не живе.

Ельза сперечатися не стала. Вона підхопила ноутбук, Йохан схопив бляшану коробку з телефоном і флешкою, Айно вимкнула в квартирі світло й відімкнула маленькі залізні дверці в передпокої, за якими Йохан за всі роки життя в цьому будинку жодного разу не замислювався, що може щось бути.

За дверцятами були вузькі сходи.

— Службові, — пояснила Айно. — Аадо будував. На випадок, якщо прийдуть по радіо.

— Дев'яносто дев'ятого вже не приходили, — сказав Йохан, спускаючись услід.

— Він був обережною людиною. Годі базікати, ступайте.

Сходи вели вниз, повз поверхи, крізь бетонні прольоти, що пахли мишами та пилюкою, і вивели в підвальний коридор, а з коридору в гараж із рядами заіржавілих комірчин. Кама сам знайшов дорогу, йдучи попереду й жодного разу не озирнувшись. Позаду, нагорі, гупнув ліфт, потім пролунав дзвінок у двері на дев'ятому поверсі, потім ще один, уже наполегливіший. Потім нічого.

У дальньому кутку гаража під брезентом стояв автомобіль.

Айно здерла брезент одним рухом, і Йохан побачив те, що подумки вже називав «артефактом»: біла «Лада» п'ятої моделі, добряче потріпана, з наліпкою на задньому склі «Радіо — це любов» і з величезною антеною на даху, вищою, ніж у будь-якого сучасного автомобіля.

— Не питайте, — сказала Айно. — Заведеться.

Вона не завела. Вона довго порпалася під капотом, щось підкручувала, і нарешті сказала: «Сідайте. Ельзо, ви за кермом, якщо вмієте на механіці».

— Вмію, — відповіла Ельза. — Але ви…

— Я навігатор. І зв'язківець.

Йохан опустився на заднє сидіння, від якого пахло старим бензином і м'ятними цукерками. Кама сів поруч, підібгавши хвіст. Ельза повернула ключ. Двигун довго кашляв, потім чхнув, потім раптом заревів так, що зі стелі гаража посипалася побілка.

— Це не завелася, — сказав Йохан. — Це спіймана.

— Як усі добрі машини, — буркнула Айно.

Вони виїхали з гаража через бічні ворота, які Айно відкрила якимось брелоком радянської доби. І відразу, не встигла Ельза повернути праворуч до проспекту, в дзеркалі заднього виду з'явилися дві фари. Чорний позашляховик, довгий, тихий, вилетів з-за рогу будинку, як із засідки.

— Він нас чекав, — сказала Ельза.

— Ні, — сказала Айно. — Він нас слухав. Це не одне й те саме.

Почалася погоня, яку Йохан потім переказував собі у вигляді анекдоту, бо інакше переказувати її було неможливо.

«Лада» п'ятої моделі була машиною, розрахованою на те, щоб їхати довго, а не швидко. Позашляховик ішов на кілометр за хвилину швидше й на кожному повороті наближався. Ельза вела впевнено, зло, без жодної зайвої емоції: Мустамяе, порожній нічний проспект, світлофори, що блимали жовтим, рідкісні таксі. Вони проскочили під естакадою, звернули на Пярну-мнт, пірнули в тунель. Позашляховик ішов за ними за десять метрів.

— Айно! — крикнула Ельза. — Що ви робите?

Айно сиділа з розгорнутим на колінах дивним пристроєм, схожим на радіотелефон із палицею. Вона однією рукою крутила якусь ручку, а другою тримала біля рота мікрофон на спіральному шнурі.

— У нього у вусі, — сказала вона, не відриваючись, — навушник. Зв'язок по закритому каналу, в діапазоні чотириста тридцять мегагерців. Так зв'язуються сторожі, кур'єри й дуже погані люди. Секунду.

Вона натиснула кнопку.

Всередині позашляховика, якого Йохан, звісно, не чув, але уявляв чітко, як уявляють удар по м'ячу, пролунав звук, який, за свідченням очевидців (а саме: одного кота, що сахнувся від вікна), був достатньо гучним, щоб водій на секунду втратив контроль. Це був звук пилки, пущеної по склу, з наступним писком, пронизливим, як вереск шини.

— Зворотний зв'язок, — задоволено сказала Айно. — Подруга моя, радіоспеціалістка з Нарви, казала: нема такого захисту, якого не можна пробити добрим кашлем в ефір.

Позашляховик вильнув, потім відстав на п'ятдесят метрів, потім на сто. Ельза, не збавляючи швидкості, вилетіла на Нарвське шосе. Тунель скінчився, почалося місто: підсвічені вітрини, порожні трамвайні колії, рідкісний перехожий із собакою, який провів «Ладу» поглядом, сповненим недовіри.

— Це найкраща ніч у моєму житті, — тихо сказала Ельза, і в куточках її рота ворухнулося щось на кшталт усмішки. — Нікому не кажіть.

Ласнамяе зустрів їх рівними рядами панельних будинків, чимось схожих на Мустамяе, тільки витягнутих і похмурих. Стара телефонна станція стояла на краю району, біля залізниці, за парканом із рабиці: присадкувата цегляна будівля з вузькими вікнами, в одне з яких хтось вставив шматок фанери. На стіні облупився напис «ЕСТТЕЛЕФОН» і під ним, свіжіший, чорним балончиком, «Не лізь».

Ельза заглушила мотор за рогом. Вони вийшли.

— Кімната сто чотири, — сказав Йохан. — Підвал.

— Ти впевнений, що голос не бреше? — спитала Ельза.

— Ні, — чесно сказав він. — Але іншого голосу в мене немає.

Вони пролізли під парканом. Айно, на подив обох, зробила це спритніше, ніж вони самі, шепнувши: «Я в шістдесят дев'ятому на Тоомпеа й не так лазила». Двері в будівлю були зачинені на новий, блискучий замок, що не пасував до решти фасаду. Ельза дістала з кишені пальта тонкий набір відмичок і за хвилину відчинила.

Усередині пахло озоном і холодом. Довгі коридори, залиті тьмяним аварійним світлом. На стінах лишилися сліди старих табличок. Сходи вели вниз. У підвалі було набагато чистіше, ніж нагорі, і набагато, неприємно новіше: білі панелі, ряди серверних шаф за склом, розмірене гудіння вентиляторів. На дверях наприкінці коридору висіла табличка: «104. Тільки для персоналу».

— Ось, — сказав Йохан.

Двері були замкнені електронним замком. Ельза поклала на них долоню, як лікар. Дістала з кишені тонкий сірий прилад, приклала до панелі, зачекала. Прилад пискнув. Замок блимнув зеленим.

— Три секунди, — шепнула вона. — Мені навіть прикро.

Вони увійшли.

Кімната була велика, холодна, заставлена високими чорними шафами. На кожній горів крихітний зелений вогник. Йохан дивився на них, і в нього було дивне, неприємне відчуття, що в кожній шафі хтось спить. Над кожною шафою висіла бирка з двох літер і цифри: «ХС-14», «ХС-27», «РС-03». «ХС», мабуть, означає «хоспіс». «РС»…

— «Розробники-співробітники», — прошепотіла Ельза. — Дивись.

У глибині кімнати стояла шафа, що відрізнялася від решти. Вона була нижча, ширша, з окремим замком, і на бирці над нею стояли три знаки: «ЯДРО/К».

Ельза підійшла, підключила до неї ноутбук через щось, схоже на товстий кабель, і її пальці забігали по клавішах. Йохан стояв поруч. Айно вартувала біля дверей, поглажуючи Каму по спині.

— Йде копіювання, — тихо сказала Ельза. — Чотири відсотки. Шість. Дванадцять. Тут багато. Дуже багато. Вони не просто зберігали. Вони індексували.

Двадцять відсотків. Тридцять. Сорок.

— Ельзо, — сказав Йохан.

— Зачекай.

— Ельзо.

На екрані ноутбука з'явилося вікно. Сірий прямокутник. Напис: «Доступ до облікового запису Е. Курм призупинено адміністратором. Причина: підозра в несанкціонованому доступі. Процес зупинено на 52%.»

Ельза кілька секунд дивилася на екран, не кліпаючи. Потім тихо, з відчутною злістю, вилаялася трьома мовами.

— Мій керівник, — сказала вона. — Вони зателефонували комусь із начальства, і той відкликав мій токен. Через чотирнадцять хвилин після того, як ми ввійшли. Нас… нас засікли.

— Що ми встигли скачати?

Вона відкрила папку. Йохан прочитав назви файлів: список профілів, імена, дати, уривки каталогів. Список клієнтів «Присутності», зашифрований. Список «голосів»: тридцять дев'ять рядків. І в самому низу, величезний, недоторканий, із червоною позначкою, розділ «К_14ХВ». Копіювання його не торкнулося.

— Ми отримали половину, — сказала Ельза. — Список. Структуру. Але не запис.

У коридорі за дверима щось глухо вдарилося. Потім ще раз. Кроки, важкі, неквапливі, як у людини, що йде не наздоганяти, а зустрічати.

Айно підняла голову.

— Треба йти, — сказала вона.

Вони пішли тим самим шляхом, через задні сходи і пролом у паркані, поки чорний позашляховик перегороджував в'їзд із головного боку. «Лада» завелася з першого разу, ніби навмисне, і вони виїхали на темну вулицю під гавкіт бродячого собаки. Ніхто не говорив. Йохан сидів, притискаючи до грудей бляшану коробку, і дивився на миготливі вогні.

Вони отримали половину. Зате тепер, думав він, вони знають, де лежить друга.