Додаток 7

Голос у кімнаті замовк так само раптово, як заговорив.

Деякий час ніхто не рухався. Ельза сиділа з піднятою рукою, ніби збиралася поставити запитання на уроці й забула яке. Айно стояла біля вікна, притиснувши до грудей обидві долоні. Йохан дивився на застиглого на екрані Каспара з напіввідкритим ротом і думав про те, що в цього обличчя є звичка, яку він зовсім забув: коли Каспар губив нитку думки, він смішно морщив ліву брову.

— Ну, — сказала нарешті Ельза. — Це було… інформативно.

Айно підійшла до столу, взяла чайник і налила всім трьом по чашці міцного чаю. Рука в неї трохи тремтіла, але чай вона налила точно, не пролила жодної краплі.

— Дивитимемося далі, — сказала вона. — Тільки по черзі. І по одному за раз. Це не кіно. Це свідчення.

Вони дивилися до вечора.

Тридцять одне відео, від трьох до дванадцяти хвилин. Каспар знімав себе в різних місцях: в офісі, на кухні, в машині на парковці біля «Рокка-аль-Маре», на балконі в халаті, з кухлем. Він був неголений, схвильований, іноді смішний, іноді страшний. Але головне, він був живий, і від цього Йохану було фізично боляче, ніби його змушували дивитися на стару фотографію, що раптом заворушилася.

Ельза вела записи в блокноті, одним упевненим почерком, і називала це «хронологія». Айно сиділа з в'язанням, хоч жодного разу не зробила жодної петлі. Йохан не міг записувати нічого.

Ось що вони дізналися.

[ВІДЕО 07. 11 листопада. Розшифровка. Фрагмент.]

КАСПАР: …кажуть «меморіальний продукт». Гарно сказано, так? Меморіальний. Ніби йдеться про пам'ятник. А насправді йдеться про голос. Вони беруть запис людини. Не просто фрази, а все. Як вона дихає. Як робить паузу, коли бреше. Як сміється зі своїх жартів, поки інші ще не зрозуміли. Вони збирають із цього модель. І ця модель потім розмовляє з рідними. Так, як говорив би він.

КАСПАР: Я б сказав, що це чудово. Правда. Якби люди знали. Якби вони самі підписували. Але Вальдманн бере голоси з хоспісів, Йо. Він домовився з кількома. Родичам кажуть: «Ми запишемо голос вашого близького для сімейного архіву». І вони записують. А потім цей архів лежить на серверах «Пост-Вокса» і вчиться говорити без дозволу.

[ВІДЕО 14. 22 листопада. Розшифровка. Фрагмент.]

КАСПАР: Вальдманн запросив мене на каву. На третьому поверсі, де в них ця «вітальня для друзів». Він дуже чемний, Йо. Ти б бачив. Подав мені чай у чашці з блюдечком. Я в житті не отримував чай із блюдечком. І він сказав: «Каспаре, ви ж розумієте, що ваш друг уже погодився». Я сказав: «Він ще не погодився, він ще думає». А він усміхнувся, як усміхаються люди, що думають дуже далеко вперед, і сказав: «Люди часто думають, що вони ще думають».

[ВІДЕО 19. 30 листопада. Розшифровка. Фрагмент.]

КАСПАР (пошепки, в машині): Ти не береш слухавку. Третій день. Гаразд. Я зрозумів. Ти на мене злишся. Але Йо, будь ласка. Не підписуй. Що б вони не пропонували. Не тому, що я впертий, а тому, що я бачив сервер. Я бачив… не можу по телефону. Зателефонуй.

Йохан дивився на цей запис і відчував, як пам'ять, яку він старанно тримав три роки в чулані, починає виповзати з-під дверей.

Він пам'ятав той час. Двадцять сьомого листопада вони посварилися в офісі, і Йохан після цього справді перестав брати слухавку. Кричали так, що навіть кебабник з нижнього поверху піднявся спитати, чи все гаразд.

«Ти хочеш лишитися в цій буді назавжди? — кричав Йохан. — Над кебабною? З одним клієнтом і трьома боргами? Вони дають нам шістдесят чоловік, офіс у центрі, нормальну зарплату, шанс зробити те, про що ми мріяли!»

«Я мріяв не про це!» — кричав Каспар.

«А про що ти мріяв? Щоб колонка відповідала на “котра година”? Нам майже по тридцять, Каспаре! У мене мати хворіє, у тебе мати одна!»

Це був удар нижче пояса. Він тоді зрозумів це відразу, по обличчю Каспара, але не вибачився. Просто пішов. І потім майже до самого кінця не брав слухавку, хоча той дзвонив по три рази на день.

Айно, не відриваючись від незробленого в'язання, спокійно сказала:

— Продовжуємо.

[ВІДЕО 24. 5 грудня. Розшифровка. Фрагмент.]

КАСПАР: Я знайшов логи. Вони не просто записують голоси з хоспісів. Вони записують голоси співробітників. Усіх. З обох боків. Усі наші розмови по робочих телефонах, усі голосові нотатки, усе, що ми наговорили в «Кайо» за сім років. Це все лежить в одному архіві. Вони називають його «Ядро». З нього збирають «основу», на яку потім накладають голос клієнта. Йо, ми в цій машині, ми не просто розробники, ми сировина.

КАСПАР: Якщо ти це чуєш, то знай: я не злюся. Серйозно. Я злюся на Вальдманна. На тебе я тільки ображаюся. Це різні почуття, у них різні гарантійні терміни.

Ельза опустила блокнот. Обличчя в неї стало таким, яким буває в людини, що не вперше бачить схему й уперше бачить, що в схемі є вона сама.

— «Ядро», — тихо сказала вона. — Знаєш, що це означає? Що вся інфраструктура «Пост-Вокса» стоїть на одному гігантському сховищі живих голосів. Живих і неживих. Вони не видаляють нічого. Вони накопичують.

— Для чого? — спитав Йохан.

— Для продажу, — відповіла вона. — Страх смерті найплатоспроможніший страх на світі.

Вони дивилися далі. Відео 25. Відео 26. У двадцять сьомому Каспар сидів у темряві, обличчя освітлював лише екран ноутбука. Він виглядав виснаженим, і жартувати в нього вже не виходило. У двадцять восьмому він показував папери: фотографії договорів, сторінки з підписами. У двадцять дев'ятому повідомив, що віддав копію матеріалів людині, ім'я якої називати не буде, «на всяк випадок». У тридцятому розповідав, як ходив до Вальдманна ще раз, і той цього разу не пропонував чай.

І нарешті, відео тридцять одне.

Файл був короткий. Три з половиною хвилини. Дата запису: 10 грудня. 23:40. Час завантаження такий самий, як в усіх, сімнадцяте.

Йохан не хотів натискати. Ельза поклала руку на тачпад і чекала. Айно зняла окуляри.

Він натиснув.

Каспар сидів у машині. Не в офісі, не вдома. У темряві, на водійському сидінні своєї старої синьої «Тойоти», припаркованої десь біля води. За лобовим склом, розпливчасто, виднілася сіра гладінь, на якій ще не було ні снігу, ні справжнього льоду, а тільки тонка, як кірка на молоці, плівка, що блищала у світлі ліхтаря.

— Йо, — сказав Каспар. Голос був тихий, рівний, утомлений. Він не виглядав наляканим. Він виглядав як людина, що нарешті все вирішила. — Це остання. Я не знаю, чи вистачить часу на ще одну. Завтра в мене зустріч із Вальдманном. Він призначив у Пірита, на старій яхтовій станції. Каже, там спокійніше. Каже, поговоримо «як чоловіки». Мені не подобається, як він це каже, але я піду. Треба закінчити.

Він помовчав. Потер очі. У салон потрапив промінь від ліхтаря й освітив обличчя: за три тижні він схуд, постарів, і Йохан раптом з жахом зрозумів, що дивиться на людину, у якої лишилося менше доби.

— Слухай, Йо. Якщо зі мною щось станеться, будь ласка, не вір, що це лід. Вони люблять це слово. «Нещасний випадок на льоду». Тут тонкий лід, так, але я не дурень. Я ходжу по ньому з шести років. Якщо зі мною щось станеться, це не лід.

Він усміхнувся.

— Ну от, я це сказав. Звучить як погане кіно. Сам не вірю.

Він повернув голову до вікна, до води, і на секунду замовк. Потім знову подивився в камеру. Очі в нього були такі, якими Йохан запам'ятав їх в останній добрий день: примружені, теплі, трохи глузливі.

— І ще. Якщо я зателефоную… уночі, не знаю, коли… ти ж візьмеш слухавку? Правда?

Запис закінчився. Не урвався, а закінчився, як закінчуються записи, коли людина натискає червону кнопку. Екран потемнів.

У кухні Айно стояла абсолютна тиша.

— Він зателефонував, — сказала Ельза не питанням.

Йохан дивився на чорний екран, в якому відбивалося його обличчя. Воно здалося йому чужим, незнайомим, як обличчя людини, яку він бачив десь один раз і відразу забув.

— Так, — сказав він. — Він зателефонував.

— І ти…

— Не взяв, — сказав Йохан.