Печиво Айно

Айно Вески відчинила двері після першого ж стуку, ніби стояла за ними з самого ранку.

— Нервуєтеся, — констатувала вона. — Заходьте. Взуття не знімайте, підлога все одно холодна.

Йохан увійшов і зупинився на порозі, бо квартира Айно виявилася не квартирою, а музеєм радіо, який хтось упорядковував сорок років і жодного разу не наважився викинути бодай один предмет. Уздовж стін стояли приймачі, лампові, з дерев'яними корпусами, з тканинними динаміками, зі шкалами, на яких назви міст були написані латиницею й кирилицею водночас: Рига, Таллінн, Гельсінкі, Москва, Берлін. На підвіконні лежали котушки з дротом. На буфеті громадилися паяльники. Над диваном висіла вишита подушка з написом «Хвиля — теж людина» і, трохи нижче, в рамці, чорно-біла фотографія молодого чоловіка з вусами й паяльником у руці.

— Чоловік, — сказала Айно, простеживши за його поглядом. — Аадо. Помер дев'яносто дев'ятого. Вважав, що людину можна відправити повітрям. З нас двох говорив голосніше він, а правильніше я.

Кама лежав на дивані, на подушці з хвилею, і вилизував лапу з виглядом людини, яка ніколи в житті не вилітала в паніці з дев'ятого поверху.

— Зрадник, — сказав йому Йохан.

Кіт позіхнув.

Айно посадила його за стіл, поставила чайник, налила в миску щось густе й гаряче, що пахло лавровим листом і димом, і присунула йому: «Гороховий суп. Їжте, це не обговорюється». Йохан хотів відмовитися, бо їсти не хотілося, але перша ж ложка повернула йому відчуття, що тіло існує, що воно тепле, і що в нього в шлунку взагалі-то з п'ятниці нічого не було.

Поки він їв, Айно мовчки збирала на столі щось на кшталт польової лабораторії: тестер зі стрілкою, старий осцилограф завбільшки з мікрохвильовку, довгу антену, яку називала «вусом», і бляшану коробку з-під печива з данськими котеджами на кришці. Ту саму, з якою приходила до нього в п'ятницю.

— Розповідайте, — сказала вона. — Усе. Не пропускаючи смішного. У страшного завжди є смішний бік, і по ньому зазвичай можна знайти вхід.

Він розповів.

Про піцу. Про дзвінки з власного номера. Про «Кайо». Про те, як витягав вилки, як поклав телефон у мікрохвильовку, а колонку в морозилку на пельмені з лосем. На останньому місці Айно коротко гмикнула, але не перебила. Коли він дійшов до сміху зі стіни й до складу «Йо», вона відклала паяльник і мовчки склала руки на колінах.

— Хто такий Йо? — спитала вона.

— Це я. Так мене називали.

— Хто?

Йохан відкрив рот і раптом виявив, що не може вимовити ім'я. Це було смішно: він же щойно без запинки переказав пів години маячні, а зараз слово застрягло, як кісткова пластинка.

— Друг, — вичавив він. — Давній. Його вже немає.

— Зрозуміло, — сказала Айно. І, що дивно, не стала розпитувати далі. Це було чимось на кшталт милості.

Вона встала й оголосила:

— Ходімо до вас. Перевірю повітря.

До його квартири вони зайшли разом. Кама лишився на дивані: цього разу він відмовився брати участь. Айно йшла попереду, тримаючи перед собою тестер, як іконоборець лом. Стрілка поводилася пристойно, поки вони були в передпокої й у кімнаті. На кухні вона сіпнулася, як риба. Біля стіни між кухнею та ванною Айно зупинилася й завмерла.

— Ось, — тихо сказала вона.

— Що ось?

— Тут.

— Але там же нічого немає. Труби.

— Труби, — погодилася Айно. — І те, що йде по трубах.

Вона дістала з кишені кардигана маленьку котушку, провела нею вздовж стіни й послухала через старомодні навушники з дротом. Її обличчя нічого не виражало, але на скронях виступили краплі поту.

— Мережу вимкнено? — спитала вона.

— Усе висмикнуто. Роутер. Телевізор. Усе.

— І все одно тут сигнал. Не в мережі. — Вона зняла навушники з вух. — Розумієте, юначе, ваш інтернет, ваші телефони, ваші колонки, це все вторинне. Це, як би сказати, човни. Човни на воді. А вода була завжди. Ефір. Повітря. Радіо. Човни можна прибрати, вода залишиться. Ви прибрали човни, і той, хто плавав на них, залишився у воді.

— Це метафора?

— Це фізика, — ображено сказала Айно. — Просто поетично викладена.

Вона показала йому стрілку тестера. Йохан не зрозумів ні цифр, ні шкали, але зрозумів розмах: стрілка стояла майже на упорі.

— Він користується всім, що коливається, — вела далі Айно. — Труби. Скло. Метал у стінах. Ви чули сміх крізь стіну, бо стіна і є динамік. Бетон, арматура, усе це резонує. Треба тільки знати частоту. А він, судячи з усього, її знає давно.

— Він?

Айно подивилася на нього довгим, уважним, не злим поглядом і сказала:

— У вас у голові вже є займенник. Я його просто підтвердила.

У цю мить Йохан зрозумів, що не може сказати нічого розумного. Він стояв на власній кухні, в тиші, що слухає, поруч зі старою радисткою та її тестером, і йому раптом дуже захотілося, щоб усе це виявилося сном або, ще краще, банерною рекламою.

— Це вірус? — спитав він нарешті, чіпляючись за єдине слово, яке було йому знайоме.

— Ні, — відповіла Айно. — Вірус не кличе вас на прізвисько.

Вона підняла бляшану коробку, поставила на стіл і відкрила кришку. Усередині не було печива. Усередині лежав шар фольги, щільний, із гладкими швами, як у хорошого пакування.

— Фарадей, — просто сказала вона. — Справжній. Не мікрохвильовка. Дайте сюди ваш телефон, я його заберу на зберігання.

Йохан дістав телефон із мікрохвильовки, де той лежав вимкнений, і простягнув Айно. Вона поклала його в коробку, закрила кришку, обмотала скотчем і поставила собі під пахву.

— Тепер він вам не зателефонує, — сказала вона. — Принаймні через телефон.

— А через що зателефонує?

— Через те, що вам захочеться почути, — відповіла Айно. — Але це вже питання не радіотехніки, а сумління.

Вона вимовила це так спокійно, як вимовляють прогноз погоди. Йохану стало жарко, потім холодно, і він відвів очі.

Вони повернулися до квартири Айно. Вона заварила другий чайник, поставила на стіл блюдце із сухарями, потім сіла навпроти і, помовчавши, сказала те, що він потім довго згадував:

— Це не вірус. Це хтось, кому є що сказати. І цей хтось намагається сказати це вже кілька днів, а ви затуляли йому рота мікрохвильовкою.

— Я не хотів…

— Знаю. Ніхто не хоче. Але ж ви розумієте, що розмова, яку ви відкладаєте, не зникає. Вона накопичується.

Йохан дивився в чашку. Чай був міцний і темний, як торф'яна вода.

За вікном Айно стемніло остаточно. Тільки в кутку кімнати, на комоді, височів той самий «ВЕФ-202» у полірованому дерев'яному корпусі, з великою шкалою і маленьким круглим віконцем над нею, в якому в робочому режимі горіло зелене око, магічний індикатор налаштування. Приймач був вимкнений. Вилка лежала поруч із ним на кришці, окремо від розетки. Айно демонстративно висмикнула її ще вранці.

Саме тому Йохан не відразу зрозумів, що з цим приймачем щось не так.

Магічне око світилося.

Тихим зеленим світлом, рівним, як котяче око. Воно то звужувалося, то знову розкривалося. Спочатку коротко. Потім тричі довго. Пауза. Потім знову тричі довго. І знову спочатку.

Айно простежила за його поглядом, підняла голову і перестала дихати.

— Вилка?

— Висмикнута, — прошепотів Йохан.

— Я знаю, що висмикнута. Я сама її висмикувала.

Вона встала, підійшла до приймача й стояла перед ним, як стоять перед чужою труною. Око блимало. Айно шепотіла, ворушачи губами, рахуючи імпульси, бо азбуку Морзе не забувають, як не забувають таблицю множення, і по її обличчю пробігла тінь чогось, що вона не встигла сховати.

— Що він говорить? — спитав Йохан, хоча вже знав.

Айно не обернулася.

— Короткий, довгий, довгий, довгий. Довгий, довгий, довгий, — повільно прочитала вона. І, секунду потому, рівним голосом промовила: — Й. О.