Ім’я, якого немає

Субота минула в стані, який Йохан про себе називав «облоговим становищем з елементами прибирання». Він дістав телефон із шухляди зі шкарпетками, зарядив його, перевірив (шістнадцять нових пропущених, нічого нового), прибрав назад. Вимив посуд. Виніс сміття. Протер пил з полиці, на якій стояла колонка, не торкаючись самої колонки, як витирають пил навколо сплячого собаки.

Кама стежив за ним із крісла, і від цього погляду ставало ніяковіше, ніж від будь-яких дзвінків.

Надвечір Йохан так утомився боятися, що вирішив узятися за діло. Діло знайшлося: латвійський банк прислав термінові правки, і йому треба було до ранку повернути замовникові протокол тестування на шістдесят сторінок. Він сів за ноутбук у вітальні, налив собі кави, ввімкнув лампу й заприсягся не дивитися в бік кухні.

Це вдавалося йому до другої години ночі.

О 02:07 світло в кімнаті змінилося.

Воно не згасло. Не блимнуло. Просто стало іншим: на стіні, на стелі, на корінцях книжок з'явилося м'яке синє сяйво, повільне, як дихання. Йохан підвів очі від ноутбука й побачив, що світяться всі.

Колонка на кухні, в якої завжди світилося лише верхнє кільце, тепер світилася вся, як маленька лампа. Телефон на бильці дивана лежав екраном угору, і екран був синій, без іконок, без годинника. З-під шафи викотився робот-пилосос «Роббо», якого Йохан купив зі знижкою торік і жодного разу не бачив уночі, і завмер посеред кімнати, розвернувши до нього передній датчик. На вхідних дверях розумний замок «Фортіс» блимав тим самим світлом, і воно теж було синє.

Ноутбук на колінах був теплий. Йохан опустив очі. Курсор у протоколі тестування рухався сам.

Він вивів нове слово. Курсор ніби згадував, як друкувати. Літера за літерою:

К.

А.

Й.

О.

Пристрої заговорили.

Вони сказали це не хором. Це було гірше, ніж хором: один голос, але з п'яти точок кімнати, з трохи різною затримкою, як луна в порожньому соборі. Колонка з кухні, телефон з дивана, пилосос з килима, замок від дверей, ноутбук з колін. Рівний жіночий голос сказав:

— Кайо слухає.

Йохан не рухався. Він сидів із руками над клавіатурою й відчував, як по руках іде те, що в книжках називають мурашками, а в житті називають просто «приїхали».

Він дістав телефон з-під лампи, бо лежати більше не міг, і записав відео. Це була друга фахова звичка: якщо не можеш пояснити, знімай. Нижче наведено розшифровку запису, зроблену ним пізніше, наступного ранку, з покадровим розбором.

[ВІДЕО_0412. Тривалість 01:19. Розшифровка.]

[00:00] Йохан (пошепки): «Так. Запис. Час нуль два нуль дев'ять. Усі пристрої в квартирі активні. Я нікого не кликав.»

[00:07] Колонка: «Кайо слухає.»

[00:11] Пилосос (той самий голос): «Кайо слухає.»

[00:13] Йохан: «Я не Кайо.»

[00:16] Замок: «Підтверджено.»

[00:19] Йохан: «Що підтверджено?»

[00:22] Усі пристрої (розрізнено): «Кайо вдома.»

[00:31] (клацання, імовірно замок)

[00:33] Йохан: «Господи.»

[00:34] Телефон: «Господь не відповідає. Кайо відповідає.»

[00:41] Йохан: «Це що, жарт?»

[00:44] Колонка (з легким смішком, що для синтезатора голосу вкрай нетипово): «Ти завжди питав, чи це жарт.»

[01:03] (довга пауза, дихання Йохана)

[01:19] Запис зупинено користувачем.

Він зупинив запис не тому, що хотів. Рука сама натиснула на червоний квадрат. Зупинка принесла полегшення, як зачинені двері, нехай навіть за дверима продовжують стояти.

Замок клацнув ще раз. Вхідні двері прочинилися на ширину долоні.

Йохан не став стрибати до дверей. Він знав себе достатньо добре: у нього в цій ситуації два шляхи, зробити дурницю або зробити дуже велику дурницю, і другий безпечніший для самолюбства. Він підвівся, спокійно, наскільки дозволяли тремтячі ноги, підійшов до дверей і визирнув назовні.

На сходовому майданчику було порожньо. Лампа над ліфтом горіла теплим жовтим світлом, нормальним, людським. У квартирі навпроти в Айно за вічком рухалася тонка смужка світла. Хтось стояв по той бік і дивився. Смужка зникла.

Йохан зачинив двері, повернув язичок замка вручну, смикнув, перевірив. Смикнув ще раз. Потім озирнувся.

Усе згасло.

Колонка знову стала колонкою, пилосос поїхав під шафу, телефон показував звичайний час, 02:11. Тиша повернулася, але вона була не такою, як раніше. Це була тиша людини, яка вдає, що спить.

Йохан дістався кухні й сів, прямо на підлогу, спиною до шафки, і став робити те, що вміє найкраще: розбирати систему.

Він відкрив консоль розробника на ноутбуці. Для тестувальника це те саме, що патологоанатомічний стіл: сюди приходять, коли треба з'ясувати, як померла програма. Він витягнув логи колонки, потім логи замка, потім пилососа. Три різні виробники. Три різні хмари. Три різні набори серверів, які за жодних обставин не мали обмінюватися нічим, окрім скарг користувачів.

У кожному лозі було те саме.

[ЛОГ ПРИСТРОЮ «ЛУМО-К2». 02:07:14]

wake_word_detected: "кайо"

source: unknown

account_id: (порожньо)

profile_id: JR-DEV-01

response_profile: legacy_voice_03

confidence: 1.00

[ЛОГ «ФОРТІС-ЗАМОК». 02:07:15]

wake_word_detected: "кайо"

source: unknown

account_id: (порожньо)

profile_id: JR-DEV-01

action: unlock_request_accepted

[ЛОГ «РОББО». 02:07:16]

wake_word_detected: "кайо"

profile_id: JR-DEV-01

status: awake (override)

Він перечитав їх тричі. Перше, що він помітив, було те, що слова «кайо» немає в жодному словнику активації. Ні в «Лумо», ні у «Фортіса», ні в «Роббо» такого слова-тригера не існувало. Отже, пристрої відгукувалися на слово, якого не знали. Отже, хтось їм пояснив. Отже, хтось мав право пояснювати.

Друге, що він помітив, було сильнішим. Рядок profile_id: JR-DEV-01. «JR». Йохан Рандвер. «DEV» — розробник. Нуль-один — перший профіль. Цей ідентифікатор не видавався жодному споживчому акаунту. Він існував лише в одному місці: у старій службовій системі, якою Йохан користувався сім років тому, коли в нього ще була своя маленька компанія, офіс над кебабною в Каламаї і партнер.

Партнера звали Каспар.

Йохан сидів на підлозі й дивився на слово «кайо», що світилося на екрані ноутбука. Потім дістав блокнот, ручку й написав по літерах, як пишуть слово на шкільній дошці.

КА + ЙО.

Каспар і Йохан. Ка і Йо. Так вони назвали перший прототип голосового помічника тієї ночі, коли він уперше відповів на запитання «котра година» замість «помилка 404». Каспар стояв тоді на столі в самих шкарпетках і кричав на весь офіс: «Він живий! Нарікаю його Кайо!» А Йохан сидів унизу з трьома банками енергетика й сміявся так, що боліло в животі.

Майже три роки Йохан не вимовляв цього слова вголос. Ні в розмовах, ні в думках. Він не зміг би згадати, коли саме перестав. Просто одного дня слово зникло, як зникає з квартири річ, яку прибрали, щоб не бачити.

Рука з ручкою помітно тремтіла.

Телефон на підлозі тихо дзенькнув. Не виклик, не повідомлення. Сповіщення від календаря, застосунку, яким Йохан не користувався відтоді, як купив цей телефон. Він нахилився до екрана.

[Календар. Нагадування: 11 грудня. «Каспар. Не забудь зателефонувати.»]

Він не створював цього нагадування.

Він знав, що одинадцятого грудня, менш ніж за два тижні, буде рівно три роки.

Йохан поклав телефон екраном донизу й накрив долонею, ніби міг так зупинити те, що вже було в русі. З-під шафи ледь чутно писнув пилосос, засинаючи.

Більше він тієї ночі нічого не писав.