Журнал пропущених

Зранку, як це буває з нічними жахами, усе виглядало гірше й водночас банальніше.

Йохан прокинувся за десять хвилин до дев'ятої, у сірій естонській темряві, яка в листопаді вдає світанок. Кама вже сидів на подушці біля його голови й дивився так, як дивляться на людину, що знову не нагодувала. Телефон лежав на тумбочці екраном донизу. Йохан перевернув його обережно, як перевертають камінь, під яким може бути щось живе.

Дванадцять пропущених викликів.

Усі від «Йохан Рандвер (я)».

Він сів на ліжку й заходився гортати журнал дзвінків із серйозністю людини, що читає власний діагноз. Перший виклик був учора о 19:42, у ту мить, коли він розплачувався з кур'єром. Другий о 21:05, поки він дивився серіал. Третій о 22:30. Четвертий, п'ятий і шостий вклалися в одну хвилину, на початку третьої ночі. Потім був той, який він прийняв. Потім шість після нього, поспіль, ніби хтось грюкав у двері, ображаючись дедалі дужче.

Йохан не був параноїком. Він був тестувальником, а це інша порода. Параноїк бачить змову, тестувальник бачить відтворюваність. І перше, що робить будь-який тестувальник із незрозумілою помилкою, це намагається її відтворити.

Він відкрив нотатки, сів за кухонний стіл і написав заголовок: «Гіпотеза 1. Програмний збій телефона (петля виклику)».

Нижче він написав: «Перевірити: статус викликів у системному лозі».

Статус був один: «вихідний». Не «вхідний», а «вихідний». Телефон Йохана сам набирав свій номер, і робив це в ті моменти, коли, судячи зі статистики екранного часу, Йохан тримав його в руках і читав новини про латвійські банки. Екран був увімкнений. Палець був на екрані. Телефон набирав паралельно, не відволікаючись.

Він виписав це в нотатки й виділив червоним. Потім написав: «Гіпотеза 2. Злам». І відразу закреслив. Зломник, який дзвонить жертві з її ж номера і транслює жертві її ж думки, мав би таланти, що коштували б більше за вміст гаманця Йохана принаймні разів у чотири.

«Гіпотеза 3», — написав він і зупинився, бо третьої гіпотези в нього не було.

Він вирішив зателефонувати оператору.

Розмова з оператором зв'язку тривала двадцять три хвилини й довела, що безсмертя існує, але перебуває на лінії очікування. Спочатку голосовий автомат (Йохан фахово оцінив його: чотири з плюсом, але слово «п'ять» розумів неточно) попросив назвати причину звернення. Йохан сказав: «Мені дзвонить мій власний номер». Автомат відповів: «Я не зрозуміла. Ви хочете дізнатися баланс?» Йохан сказав: «Оператор». Автомат відповів: «Перемикаю».

Дівчину звали Меелі. Голос у неї був утомлений і добрий, як у людини, що за зміну чула вже все, крім цього.

— Скажіть, а ви часом не викликали самі себе? — спитала вона після п'яти хвилин пояснень.

— Ні.

— Просто буває, що людина натискає на номер у списку контактів і не помічає.

— У мене там немає мого номера в контактах.

— А, — сказала Меелі, і з її паузи Йохан зрозумів, що вона записала це в якусь графу, яка називається «клієнт із проблемою, але не з нашою». — Тоді вам краще звернутися до виробника пристрою. Або перезавантажити. Ви пробували перезавантажити?

— Я перезавантажував учора.

— Тоді перезавантажте ще раз. І, будь ласка, не хвилюйтеся.

— Меелі, — сказав Йохан, — якби вам дзвонив ваш власний номер, ви б хвилювалися?

Пауза.

— Я б вимкнула телефон, — чесно сказала вона, — і пішла б до мами.

Йохан подякував їй, поклав слухавку й ще хвилину дивився на екран, відчуваючи до Меелі глибоке кохання, яке можна відчувати лише до людей, що не брешуть тобі в обличчя на гарячій лінії.

День минув. Це була одна з тих дивних п'ятниць, коли зовнішній світ і далі працює, а внутрішній уже не працює. Йохан удав, що трудиться. Він перечитав звіт про банкомат. Він сходив у «Сельвер» по хліб, кільку й ще одну упаковку того, що виглядало як їжа. Дорогою назад він ловив себе на тому, що тримає телефон у кишені двома пальцями, як тримають дохлу мишу.

Він поставив експеримент. Для тестувальника це природна форма самолікування.

О пів на шосту він сів навпроти колонки й розклав на столі п'ять аркушів паперу. На кожному написав запитання, закрив аркуш долонею, прочитав про себе й став чекати.

Перше запитання: «Якого кольору очі в мами?»

Колонка мовчала.

Друге: «Що я їв на сніданок?»

Колонка мовчала.

Третій аркуш він вибирав довше. Він написав: «Ти мене чуєш?» і, подумавши, закреслив. Написав: «Як тебе звати?»

Кільце на колонці спалахнуло. Синє світло, трохи яскравіше, ніж зазвичай.

— Ти ж знаєш, — сказав той самий спокійний жіночий голос. — Навіщо питати.

Йохан не рухався.

— Я не казав цього вголос, — сказав він нарешті, як людина, що пояснює очевидне дитині.

— Ні, — погодилася колонка. — Не казав.

Він чекав на щось іще. Колонка мовчала. Він написав четверте запитання, потім п'яте, і колонка не відповіла на жодне. Кільце погасло, і Йохан відчув дивну, дитячу досаду, ніби досвідчений фокусник відмовився повторювати трюк під час перевірки.

Він сфотографував аркуші й записав результати. «Відповідь на одне запитання з п'яти. Решту чотири проігноровано». Потім подивився на цифри й зрозумів, що насправді це зовсім не експеримент. Це людина, яка вмовляє себе, що в ситуації є методологія.

У двері постукали.

Не в дзвінок. Стукали кісточками пальців, тричі, з паузами, ритмічно й упевнено, як стукають люди, яким за сімдесят і яких неможливо змусити зачекати.

Йохан відчинив. На сходовому майданчику стояла Айно Вески з квартири навпроти.

Їй було сімдесят два. Зросту в ній було сто п'ятдесят вісім сантиметрів, а характеру на два з половиною метри. Вона носила сірий кардиган, окуляри на ланцюжку й вираз обличчя людини, яка замолоду лагодила радіопередавачі на Тоомпеа і відтоді нікому не пробачає поганого прийому. Під пахвою в неї була кругла бляшана коробка з-під печива з намальованими на кришці данськими котеджами.

— Ви мені заважаєте, юначе, — сказала Айно замість привітання.

— Добрий вечір, пані Вески. Я намагаюся не шуміти.

— Не шумом. — Вона поставила коробку на килимок, як ставлять валізу, і подивилася на нього поверх окулярів. — У мене у «ВЕФі» хтось дихає.

Йохан кліпнув.

— У чому?

— У приймачі. «ВЕФ-202», тисяча дев'ятсот п'ятдесят восьмого року випуску. Я ним користуюся ввечері, слухаю «Класичне радіо» на довгих хвилях. Від вівторка в мене на частоті нічого немає, крім дихання. — Вона зробила паузу. — Не завади. Завади я знаю. Це саме дихання. Розмірене. Повільне. Як людина, що спить, але слухає.

— Може, це сусіди зверху? — припустив Йохан, як припускають люди, в яких більше немає інших ідей.

— Сусіди зверху не випромінюють на сорока кілогерцах, — сказала Айно. — Але дихають вони справді гірше.

Вона підняла палець і тицьнула ним у бік його квартири, у бік кухні, де світилося кільце колонки.

— Я перевірила по всьому стояку. Найкраще чути тут. Що в вас там?

Йохан хотів збрехати. Це було природно. Але Айно дивилася на нього так, як дивляться люди, що за все життя жодного разу не помилилися частотою, і він раптом сказав правду:

— Мені дзвонить мій власний номер.

Він очікував, що вона розсміється. Айно не розсміялася. Вона підняла коробку, притисла її до грудей, як інші притискають кішку, і сказала:

— Зачиніть двері на ніч. І вимкніть усе, що вміє слухати.

— Що означає «усе»?

— Усе, що вміє слухати, — повторила Айно з терпінням учительки, яка пояснює те саме вдруге. — На добраніч, юначе.

Вона розвернулася й пішла до своєї квартири, де за дверима вже щось тихо шурхотіло, потріскувало й співало жіночим голосом, якого Йохан не міг розібрати.

Він не вимкнув нічого. Він повернувся на кухню, узяв зі столу аркуші й викинув їх у смітник, бо краще було вдати, що експерименту не було. Налив собі чаю. Ліг рано.

О третій чотирнадцять телефон завібрував востаннє за цю ніч, але на екрані з'явилася не картинка виклику. На екрані світилося інше:

[Нове голосове повідомлення. Відправник: Йохан Рандвер (я). Тривалість: 00:41. Автоматична розшифровка: недоступна. Мову не визначено.]

Він натиснув на відтворення.

Сорок одну секунду він слухав тишу. Ту особливу тишу, в якій чути, що хтось є поруч. Потім, майже на краю чутності, виник звук. Тихий, сухий, повторюваний тріск, ніби хтось повільно ламав тонку кірку.

Йохан знав цей звук.

Він чув його одного разу взимку, давно, і три роки не дозволяв собі згадувати, де саме.

Він вимкнув телефон, кинув його в шухляду з шкарпетками й довго лежав, дивлячись у стелю, кажучи собі, що це просто лід, і що в Таллінні взимку скрізь лід, і що нічого цей звук не означає.

Ніхто, звісно, не слухав.