Відповідь раніше за запитання

У Таллінні в листопаді темніє о пів на четверту, а до шостої в людини складається відчуття, що день не закінчився, а взагалі не починався. Йохан Рандвер сидів на дивані у своїй квартирі на дев'ятому поверсі в Мустамяе, дивився у вікно на мокрий двір, де єдиний ліхтар працював через раз, як сумління в політика, і вирішував найважливіше питання цього четверга.

Замовити піцу. Або вдати, що в холодильнику є життя.

У холодильнику, якщо чесно, мешкали півбанки кільки в томаті, гірчиця віком із його останнє серйозне рішення і пластикова коробка з чимось, що колись називалося рисом. Йохан відкривав її в понеділок, закрив назад у вівторок і відтоді вів із нею холодну війну, де обидві сторони дотримувалися нейтралітету.

Отже, піца.

Йому було тридцять один рік. Він тестував голосові інтерфейси: сидів удома в трениках і сорок разів поспіль казав банкоматам, чайникам і автомобільним навігаторам слово «п'ять» різними голосами. Хрипко, як після похорону. Весело, ніби виграв у лотерею. З акцентом уродженця Сааремаа, яким він володів блискуче, бо його бабуся із Сааремаа вважала, що «п'ять» треба вимовляти так, ніби це докір. Сьогодні замовником був латвійський банк, і банкомат цього банку вперто сприймав «п'ять» як «п'ядь». Йохан чесно зафіксував це в баг-репорті, додав десять аудіозаписів і пішов жити далі.

На кухонній поличці, між сіллю і банкою, де колись була кава, стояла колонка. Сірий циліндр завбільшки з банку шпрот, по верхньому краю світилося тонке кільце. Колонку звали «Лумо». Її видали йому на тестування два місяці тому разом з договором, з якого Йохан прочитав рівно один рядок: оплату. Решту він перегорнув так, як гортають умови ліцензії на програму, яку все одно встановиш.

— Лумо, — сказав Йохан у порожнечу, — замов мені…

Він замовк.

Не тому, що забув, чого хоче. Просто подумав: «А може, з ананасами?»

З ананасами, так. Це була заборонена тема. Навесні він їздив до Тарту на конференцію, піддався слабкості в привокзальній піцерії й отримав у підсумку тридцять шість годин, про які нікому не розповів. Ні колегам, ні мамі, ні навіть котові, бо кіт, якби вмів говорити, неодмінно використав би це проти нього.

Він не вимовив жодного слова. Він лише подумав. Кільце на колонці блимнуло, і спокійний жіночий голос, якого Йохан ніколи раніше не чув (стандартний голос «Лумо» був глибший і безособово привітний, як у касира в аптеці), сказав:

— Не варто. Потім пошкодуєш. Як минулого разу.

Йохан розсміявся.

Це був гарний, щирий сміх, із тих, що вириваються, коли розумієш, що тебе щойно впіймали. «Лумо» вирахувала вподобання. «Лумо» переглянула історію замовлень. Можливо, вона випадково залізла в його кредитку й побачила той чек із Тарту. Це називається профілюванням, і в договорі, який він не читав, воно, найпевніше, було прописане дрібним шрифтом на сторінці одинадцятій.

— Розумниця, — сказав він. — А тепер розкажи, що ще ти знаєш про мене.

Колонка не відповіла. Кільце згасло.

Йохан зачекав ще секунд десять, знизав плечима, повернувся на диван і замовив піцу руками, через застосунок, як людина минулого століття. З грибами та шинкою. Нічого викличного.

Тартуська історія була, строго кажучи, не в чеку. Чек із Тарту показував «піцерія» і суму. Про ананаси там не було ні слова. Але цю думку Йохан акуратно відсунув убік, як відсувають із краю столу те, на що не хочеться дивитися.

Кама, його кіт, сидів на підвіконні й дивився на кухню. Кама був рудий, великий і філософськи налаштований. Його назвали на честь естонського делікатесу, який є борошном зі смажених зерен і який Йохан щиро вважав найпереконливішим способом змарнувати зерно. Кама зазвичай дивився на світ із презирством. Тепер він дивився на колонку з чимось іншим. Шерсть на загривку здибилася, вуха притиснулися назад.

— Що? — спитав Йохан. — Вона з тобою теж радилася?

Кіт не обернувся.

Піцу привезли о сьомій двадцять. Кур'єр, хлопчак років дев'ятнадцяти з червоними від холоду вухами, простягнув коробку й сказав: «Гарного вечора». Йохан відповів: «І вам». Ця проста людська сценка чомусь подіяла на нього як ковток води після солі. Він з'їв три шматки за переглядом якогось данського серіалу, де всі вбивали одне одного глибоким скандинавським мовчанням, а потім ще годину неуважно тестував банкомат.

Об одинадцятій він закінчив, вимив тарілку й погасив світло. Квартира одразу стала більшою і тихішою. Це була добра мить вечора, одна з тих, заради яких люди взагалі живуть у панельних будинках: тепла батарея, гудіння холодильника, десь за стіною сусід упускає щось важке й лається мовою, яку Йохан визначав як «сонну».

Він ліг. Кама прийшов пізніше, як завжди, і вмостився в ногах, як завжди, але влігся не клубком, а сидячи, дивлячись у бік кухні. Йохан кілька хвилин дивився в стелю.

«Це збіг, — подумав він. — Усе це просто збіг. Колонка розумна, я дурний, ми квити. Завтра куплю беруші».

Він повернувся на бік.

Телефон на тумбочці завібрував.

Йохан не любив нічних дзвінків. Нічні дзвінки, з його досвіду, поділялися на три категорії: помилився номером, помилився життям і хтось помер. Він дотягнувся до телефону, подивився на екран і виявив, що дзвонять йому.

Тобто буквально.

На екрані було написано його ім'я. Не «Невідомий номер», не «Мама», не «Банк». «Йохан Рандвер (я)». Нижче, дрібними цифрами, його власний номер, який він знав напам'ять, бо набирав його раз на рік по п'янці, щоб переконатися, що телефон живий.

Годинник показував 03:14.

Він засміявся. Удруге за вечір, але цей сміх був коротший і непевніший, як спроба поцілити ключем у замкову шпарину в темряві.

— Гаразд, — сказав він уголос. — Дуже смішно. Хто б ти не був.

Він прийняв виклик. Притиснув телефон до вуха.

На лінії хтось дихав.

Ні, не дихав. Йохан напружено слухав, і йому здалося, що це радше шум, рівний, щільний, як шипіння радіоприймача, налаштованого між станціями. Він хотів сказати «алло» і не встиг.

Зі слухавки залунав голос.

Чоловічий, рівний, трохи втомлений. Голос людини, яка говорить уголос те, що давно крутиться в неї в голові. Голос Йохана, записаний на поганий диктофон і прокручений крізь пральну машину. Він говорив повільно і дуже виразно:

— Це збіг. Усе це просто збіг. Колонка розумна, я дурний, ми квити. Завтра куплю беруші.

Одинадцять секунд.

Йохан дивився на екран телефона, де йшов таймер розмови. 00:11. Потім 00:12. Потім з'єднання урвалося, і екран погас.

Він не рухався. Не зміг би пояснити, як саме цей голос опинився в слухавці. Він не вимовляв цих слів уголос. Він подумав їх дві хвилини тому, лежачи на боці, в тиші, під ковдрою, у зачиненій квартирі, де нікого, крім нього й кота, не було.

Кама повільно повернув голову й подивився на нього. Потім, із тим самим презирством, яке Йохан так любив у ньому, кіт сказав єдине, на що здатний: коротко, ображено нявкнув, ніби хотів зауважити, що він попереджав.

Телефон завібрував знову.

Цього разу Йохан не став брати слухавку.