Навала

Військова рада зібралася в понеділок о восьмій ранку, в бібліотеці, під наглядом сови з табличкою «Не спить», яка, як усі добрі свідки, нічого не бачила і нічого не скаже.

Були присутні четверо змовників і один спостерігач. Джулія сиділа на підвіконні, згорнувшись, як кішка, в якої нарешті з'явилася мета. Лоренцо розклав на столі роздруківки зі своїми графіками, на яких зигзаги нумерації записів нагадували кардіограму людини, що пробігла марафон. Томмазо вів протокол. К'яра стояла біля вікна й тримала в руках каву, яка вже остигла, але яку вона продовжувала тримати, бо руки мали чимось займатися. А на дивані, під пледом, дрімала Нонна Ассунта, яка, як виявилося, ночувала в кімнаті для прислуги, «бо там м'якше».

— Отже, — сказала Джулія. — Він веде дві бухгалтерії. Одну для вілли, другу для себе. Бере завдатки з кількох клієнтів за одну й ту саму дату, обіцяє кожному, що все гаразд, а потім розбирається на місці. Нас він поставив за товариство, бо товариство заплатило готівкою і наперед, і тепер йому вистачає одного тижня, щоб замести сліди.

— Ми не знаємо, скільки таких клієнтів, — зауважив Лоренцо.

— Нам і не потрібно знати скільки. — Джулія підняла палець. — Потрібно знати де. Він сказав: «книги в надійному місці, серед пташок, під крилом у королеви».

— Королеви… — повторила К'яра. — Ортензії?

— Я не впевнена, — сказала Джулія. — Але в Ортензії на грудях шов. Свіжий. Закладений реставраційною смолою, якою в таксидермії не користуються. Я бачила його того вечора, коли приїхала.

— Ви мені не сказали! — вихопилося в К'яри.

— Я нікому не сказала. Мені треба було спершу подумати. — Джулія помовчала. — І, якщо чесно, мені треба було охолонути.

К'яра поставила каву на стіл. Вона відчувала дивне полегшення, яке буває, коли твій таємний страх раптом виявляється чужим, спільним, і його можна розділити.

— Отже, треба відкрити Ортензію, — сказала вона.

— Не можна, — відповів Лоренцо. — До суботи, до дванадцятої години однієї хвилини, до них не можна торкатися. Якщо ми зачепимо лебедя, страховка перестане діяти, товариство подасть до суду, а Фаусто отримає привід, щоб нас виставити. І забере книги. Він же сам сказав: він збирається забрати їх під час весілля.

— А якщо лебедя приберуть у суботу о дванадцятій? — спитав Томмазо.

— Тоді книги вивезуть разом із нею, — сказала К'яра. — І це означатиме, що Фаусто або знає, як це влаштувати, або вже домовився з професором.

У бібліотеці стало тихо.

— Треба чекати, — промовив Лоренцо нарешті. — Спостерігати, збирати факти. А в суботу, коли лебедів можна буде рухати, ми змусимо Ортензію відкрити йому свої таємниці.

— І нікому не казати, — додала Джулія. — Ні професору, ні раді. Ми не знаємо, кому можна вірити.

— Я записав, — повідомив Томмазо. — Латиною.

— Томмазо, — сказали одразу троє.

— Більше не буду, — пообіцяв він.

(Відступ про змови. Змова, в якій беруть участь четверо, зазвичай провалюється через п'ятого. Але четверо змовників і бабуся становлять особливий випадок. Бабусі не провалюються. Вони, як правило, переживають змову, змовників і зрештою самих себе.)

Нонна Ассунта, не розплющуючи очей, пробурмотіла з-під пледа:

— Я все чула. Мовчу. Я як риба. Риба в оливковій олії.

У цю мить із вікна долинув звук, якого в цих стінах не чули, певно, з часів війни.

Це була туба.

Спершу К'яра подумала, що їй причулося. Потім звук повторився, густий, урочистий і абсолютно недоречний, і до нього приєдналися кларнети, труба й барабан. Оркестр грав марш. Не просто марш, а той самий, бадьорий, із бубонцями й тромбонами, який грають у тосканських містечках на відкритті нового фонтана.

К'яра підбігла до вікна.

Алеєю, що вела до вілли, рухався автобус. Величезний, білий, туристичний, з написом на боці «Gruppo Musicale San Fediano, Lucca». З його відкритих вікон висувалися люди. Вони махали руками, розмахували капелюхами, грали на інструментах прямо на ходу. Один молодий чоловік у червоному мундирі стояв на підніжці й диригував, тримаючись за поручень.

За автобусом тягнулися три таксі, а за таксі ще одне, потім ще й ще. З кожної машини виходили люди з валізами, парасольками, кошиками й пирогами в паперових коробках.

— Що це? — спитав Лоренцо, підійшовши до вікна.

— Оркестр, — сказала Джулія, і голос її став неживим. — Той, якого я не замовляла.

К'яра вже бігла сходами. Томмазо кинувся слідом, упускаючи зошит. Нонна Ассунта, прокинувшись, сіла на дивані й сказала:

— Ну от. Почалося.

У дворі відбувалося щось на кшталт висадки союзників. З автобуса вивалювалися музиканти. Їх було чотирнадцять, у бордових мундирах із золотими шнурами, з інструментами, які здавалися більшими за самих людей. Поруч вивантажували багаж: валізи, сумки, картонні коробки з написом «Крихке: сир». Таксисти сперечалися про чайові. На сходах вілли вже стояли жінки у святкових сукнях, чоловіки в піджаках, діти, що тримали в руках по лебедю, але не мертвому, а паперовому, певно, подарованому кимось по дорозі.

Біля дверей, у центрі загального пожвавлення, у світлому лляному костюмі й широкому капелюсі, стояла Маріза Бонетті. Поруч із нею, сяючи, як начищений самовар, стояв Фаусто Дель Ньєро.

— Дорогі гості! — казав він, розкинувши руки. — Ласкаво просимо на віллу «Чіньо Б'янко»! Так, так, ми вас чекали! Номери готові! Усі номери! Усе найкраще! Так, за спеціальним тарифом для запрошених на весілля!

— Фаусто, — видихнула К'яра, добігши до нього. — Що це?

— Гості, люба! — Він повернувся до неї з радістю, в якій не було ні краплі брехні. — Приїхали заздалегідь, щоб допомогти з підготовкою! Чарівна традиція! Синьйора Ельвіра сказала, що ви будете раді!

— Синьйора Ельвіра?

— Мама нареченого! — просяяла Маріза, і перли на її шиї здригнулися. — Вона звеліла нам приїхати за тиждень. «Допоможете, — сказала, — організаторці. Там же стільки справ». І от ми тут! До речі, ви К'яра? Приємно познайомитися. Ви мені писали, пам'ятаєте? Я відповіла. Рекомендованим.

— Пам'ятаю, — сказала К'яра. — Усе пам'ятаю.

— Тридцять вісім осіб, — шепнув Томмазо, який уже встиг усіх порахувати. — Плюс оркестр. Це, значить, сорок… ні, сорок один… ні, я збився.

— Фаусто, скільки у вас вільних номерів?

— Достатньо, — відповів Фаусто. — Двадцять два, якщо рахувати «Людовіка». Ще дев'ять у прибудові. Решту можна поселити в селі. У мене договір із готелем. Знижка для своїх.

К'яра зрозуміла, що він щасливий. Він заробляв на кожній валізі.

До полудня вілла перетворилася на вокзал. Музиканти репетирували на галявині перед віллою, і звук туби перекочувався схилами пагорбів, як грім гірськими долинами. Дами з бридж-клубу зайняли Зимовий сад і заходилися прикрашати чапель стрічками. Падре Джованні, літній, добродушний, з білим пухом навколо лисини, обійшов бальну залу, зупинився перед рядами лебедів і, подумавши, осінив їх хрестом.

— Усе-таки божі створіння, — пояснив він К'ярі, зніяковіло всміхаючись. — Нехай буде мирно.

— Падре, вони мертві, — обережно нагадала К'яра.

— Тим більше, — сказав падре Джованні.

Професор Кастаньйолі, який до цього моменту вийшов зі своєї кімнати, зупинився на порозі зали, побачив священника, що благословляє його експонати, і тихо сказав:

— Це, як розумію, не входило до умов договору.

— Професоре, — сказала К'яра, — я можу пояснити.

— Не потрібно. — Він поправив лупу. — Просто скажіть мені одне: вони теж… весілля?

— Вони теж весілля, — призналася вона.

— Господи, — сказав професор. — Тоді треба буде ще й застрахувати оркестр.

(Відступ про катастрофи. Будь-яка катастрофа, досягши певних розмірів, перестає бути катастрофою і перетворюється на стихійне явище. Проти стихійних явищ немає захисту, але є звичка. Організатори весіль якраз нею й живуть.)

К'яра діяла швидко. Вона розподіляла, розставляла, призначала, відкладала. Оркестр відправила на дальню галявину й звеліла грати не голосніше, ніж «пристойний шепіт», що, як виявилося, для туби неможливо, але вона вдала, що повірила. Дамам із бридж-клубу доручила квіти, на що ті, пожвавившись, узялися за справу з таким завзяттям, що до третьої години всі чаплі стояли у вінках. Беппе Скуїлаче, що прибув на «консультацію» й заплакав при вигляді тридцяти восьми нових ротів, вона вручила перелік страв і наказ «тримайся». Родині Мальтоні, сироварам, видали підвал, щоб розмістити сир. Падре Джованні відправили в сад «молитися за гарну погоду».

До п'ятої вечора вілла гула, як вулик. К'яра, у якої гула голова, зупинилася у вестибюлі, притулилася до колони й заплющила очі. На секунду. Усього на секунду.

— К'яро.

Голос був тихий. Вона розплющила очі.

У дверях стояла Джулія. Поруч із нею, трохи позаду, Лоренцо. Обидва дивилися не на неї. Вони дивилися на Марізу Бонетті, яка якраз підійшла до Джулії, радісно щебечучи й виймаючи із сумочки щільний кремовий конверт.

— Люба нарече! — казала Маріза. — Я така рада! Ось, дивіться, ваше чудове запрошення. Я зберігаю його як реліквію. Тиснення, оливкова гілка! Така краса! Мені Ельвіра сказала, що ви особисто вписали моє ім'я.

Джулія взяла конверт. Вона розглядала його довго, уважно, як розглядають те, що може виявитися підробкою. Потім провела пальцем по тисненій гілці. Потім дістала з кишені справжнє запрошення, порівняла й підняла очі.

Лівий листочок. Трохи вищий за правий.

— Сорок? — тихо спитала Джулія, не дивлячись на К'яру.

— Я збиралася вам сказати, — промовила К'яра, і власний голос здався їй чужим і слабким.

— Коли?

На це в К'яри не знайшлося відповіді.