Подвійна бухгалтерія

Фреска і брехня мають одну спільну властивість: обидві рано чи пізно виступають назовні. Фреска робить це від вогкості, брехня від необережності. Реставратор знає, що чим ретельніше заштукатурено стіну, тим вірніше під шаром побілки одного дня проступить чиєсь справжнє обличчя. Джулія Альтобеллі не думала про це в неділю вранці, коли на світанку, о пів на сьому, вийшла в нижній сад вілли «Чіньо Б'янко», але дуже скоро їй належало переконатися в цьому на практиці.

Вона приїхала вночі, на машині, з однією валізою, термосом і рішенням, яке ухвалила десь на трасі між Міланом і Комо. У Флоренції вона взяла відпустку на весь тиждень, пояснивши начальникові, що в неї весілля, лебеді й проблеми, і начальник, літній професор із сивими бровами, сказав: «Ідіть і будьте щасливі, а лебедів залиште мені, я їх реставруватиму». Вілла не спала. У вікнах третього поверху горіло світло: там сиділа К'яра, яка, судячи з усього, не спала вже тиждень.

Джулія не стала її будити. Вона прийняла душ, одягла светр Лоренцо, який він залишив їй минулого разу, і пішла гуляти. Гуляти вона любила. Особливо в таку годину, коли світ ще не встиг вирішити, яким йому бути, і озеро лежало гладке, як дзеркало, в яке ніхто поки не дивився.

Учора ввечері Лоренцо подзвонив їй і дві години розповідав про Реєстр бронювань. Він говорив так жваво, як говорив лише про повені й про неї. «Розумієш, номер триста дев'ятнадцять не може бути раніше за номер триста сімнадцять, це ж як у ряду спостережень». Вона слухала й усміхалася в темряву. А потім раптом збагнула, що перестала злитися. Не на лебедів, вони, як і раніше, стояли в неї в голові рядами. А на К'яру. З'ясувалося, що жінка, яку вона напередодні мало не знищила поглядом, не причина, а така сама потерпіла. І Джулія, яка взагалі-то терпіти не могла просити пробачення, раптом подумала, що непогано б це виправити.

(Відступ про каяття. Каяття у розумних людей приходить не вночі, як прийнято вважати, а рано-вранці, годині о шостій, коли ще не випито кави і совість, як і все інше, працює в режимі економії енергії.)

Нижній сад вілли спускався до озера терасами, і на кожній терасі росло щось своє: на першій лимони у великих теракотових горщиках, на другій троянди, на третій кипариси, що стояли в ряд, як вартові. Біля самої води, в тіні платанів, ховалися дві будівлі: човновий сарай і стара оранжерея, скляна, давно заросла, з перекошеними дверима.

Джулія почула голос, коли проходила повз.

Голос був приглушений, але вона впізнала його одразу. Він належав людині, яка вміла говорити так, ніби кожне слово безкоштовне. В оранжереї хтось був. Джулія зупинилася і, сама не знаючи навіщо, ступила вбік, під гілки платана, звідки крізь брудне скло проглядалося нутро.

Там, за маленьким столом, серед запилених ящиків із землею та поламаних садових стільців, сидів Фаусто Дель Ньєро.

Він був без піджака. Рукави сорочки закатані. Перед ним стояли дві металеві коробки й два блокноти, і він, насвистуючи щось неприємно веселе, виймав з однієї коробки конверти й розкладав їх по стосах. Конверти були різні. Одні, щільні, кремові, із сургучною печаткою, на якій чітко читався силует лебедя. Інші звичайні, ділові, білі, із синьою печаткою вілли.

Джулія підійшла ближче. Втиснула лоба в холодне скло.

Фаусто перелічував. На лівому стосі він виводив цифри в одному блокноті, на правому в іншому. Лівий блокнот був у синій обкладинці, правий у чорній. Спершу він відкривав синій, вписував туди невелику суму й відкладав конверт до лівого стосу, із синьою печаткою. Потім відкривав чорний, вписував суму більшу й клав конверт до правого, із лебедем. Потім конверти з обох стосів зникали в одному й тому самому ящику, на кришці якого значилося «Садовий інвентар».

Вона нічого не розуміла і водночас зрозуміла все одразу, як розуміють річ, яку давно підозрювали, але жодного разу не називали.

Два блокноти. Дві печатки. Два набори передоплат. Подвійне бронювання не було помилкою. Воно було бізнесом.

— Алло, — сказав Фаусто. У руці в нього з'явився телефон, і він, відкинувшись на стільці, заговорив найдружнішим тоном, на який був здатний. — Так, дорогий, я тут. Усе йде за планом. Ні, ні, вони нічого не запідозрили. Наречена, правда, приїздила, нервувала, але хто ж не нервує за два тижні до весілля… А наречений читає договори. Так. Читає. Уголос. Я сам чув.

Він розсміявся. Сміх був легкий, приємний, і від нього в Джулії по спині побіг холод.

— Гарна виставка, — продовжував Фаусто. — Чудові люди. Ні про що не підозрюють. Ці чучельники такі добрі… Так, отримав обидва завдатки. Ні, субота, як домовлялися. Увечері, на весіллі, коли всі нап'ються й підуть танцювати, я все й заберу. Книги в надійному місці. Там, де ніхто не шукатиме. Серед пташок. — Він знову захихотів. — Так-так, саме так. Старий поки думає, що королева залишиться в залі до неділі як жест доброї волі. А ніхто ж не полізе під крило до королеви. Ну, до зустрічі, мій дорогий. Бережи себе.

Він поклав телефон на стіл, потягнувся, позіхнув і почав прибирати блокноти. У цей момент Джулія збагнула, що в неї в руці телефон. Вона підняла його, дуже повільно, як піднімають палець над кнопкою, і клацнула. Раз. Два. Три. На екрані проступили кадри: Фаусто, коробки, конверти, два блокноти. Знімки вийшли каламутні, але цього вистачало.

Вистачало, поки в неї не хруснула під ногою гілка.

Фаусто підняв голову.

Він дивився прямо на вікно, на гілля платана, на те місце, де за мить до того стояла Джулія. Обличчя в нього було спокійне, але спокоєм, який буває в кішки, що вловила шерех. Він підвівся. Одним плавним рухом сунув блокноти в «садовий ящик», грюкнув кришкою й пішов до дверей.

Джулія, в якої не лишалося ні часу, ні плану, присіла за кадкою з величезним лимонним деревом. Кадка була велика, дерево колюче, але кущів поблизу не було. Вона заплющила очі, як роблять діти, сподіваючись, що коли не бачити, то й тебе не побачать.

Двері оранжереї скрипнули.

— Агов? — сказав Фаусто. — Хто там?

Тиша. Лише озеро плескало об каміння.

— Хто тут?

Кроки по гравію. Дедалі ближче. Джулія чула, як у неї стугонить серце. Вона подумала, що в її біографії є багато речей, які вона могла б пояснити: реставрацію ангела, любов до тосканського вина, навіть невміння водити по гірських дорогах. Але пояснити, що робила навколішках за лимонним деревом на зорі, вона б не змогла.

— О, які у вас лимони! — пролунав раптом дзвінкий голос.

Фаусто зупинився.

Стежкою з боку воріт, неквапливо, спираючись на палицю, йшла Нонна Ассунта. На ній був в'язаний берет кольору стиглої сливи й плащ того відтінку, який у її родині називали «пристойним». У лівій руці вона несла плетений кошик, у якому лежало кілька яєць, жмут петрушки й два кабачки.

— Синьйоре управителю! — Вона помахала йому палицею. — Доброго ранку! Я проходила повз, бачу такі лимони! У нас у Лекко таких немає. Це, напевно, сорт «сфузато»? Чи «феміннелло»?

— Синьйоро… — Фаусто розгубився. Він не чекав свідків, тим більше маленьких, рум'яних і з палицею. — Що ви тут…

— Я? Я просто гуляю. Мене мій знайомий рибалка привіз. Чудовий ранок, правда? А ви теж рано встаєте? Ось це я розумію, робота. — Вона зупинилася перед ним і, не даючи вставити слова, взялася розпитувати: де він купив дерева, як їх поливає, а чи правда, що лимони взимку треба накривати, бо замерзнуть, а що, вони у вас тут, у цій скляній хатинці, зберігаються?

— В оранжереї, так, — видушив Фаусто.

— Ах, оранжерея. Покажіть!

— Там… нема чого показувати, — швидко сказав Фаусто. — Там усе зачинено. Ремонт.

— Ремонт! — вигукнула Нонна, ніби їй повідомили про народження онука. — Як це чудово, коли в людей ремонт. Ходімо, розкажете. Мені так цікаво. А ви мені допоможете донести кабачки?

Вона взяла його під руку. Цей рух, неквапливий, чіпкий, без заперечень, мав силу, якій не могли протистояти ні колишні міністри, ні нинішні управителі. Фаусто, вимушено всміхаючись, дозволив повести себе вгору стежкою до вілли. Нонна на ходу розповідала про кабачки.

Перед тим як зникнути за поворотом, вона злегка повернула голову й подивилася прямо на кадку з лимоном. Не на Джулію, просто в її бік. І коротко, майже непомітно, підморгнула.

Джулія видихнула. Видихнула так, наче не дихала цілу вічність.

Вона посиділа ще хвилину. Потім підвелася, обтрусила коліна й вийняла телефон. На екрані світилися каламутні, але цілком розбірливі кадри: дві коробки, два блокноти, дві печатки. Вона перегорнула їх ще раз, а потім відкрила контакти й набрала Лоренцо.

— Ти де? — сонно спитав він.

— У саду, — сказала Джулія. — Ти мав рацію. Це не помилка.

— Що не помилка?

— Усе. — Вона обернулася й подивилася на віллу, на довгий фасад із білими колонами, де у вікнах розгорявся ранок. — Я залишаюся, Лоренцо. Я нікуди не поїду. І, знаєш, я хочу зловити цю людину.

— Це добре, — сказав Лоренцо після паузи. — Тоді нам доведеться спершу розібратися, що він ховає. «Серед пташок». Що це означає?

— Не знаю, — сказала Джулія. — Але в мене є ідея, де шукати.

Вона не сказала, яка саме. Щось у її голові вже ворухнулося, тонке, невловне, як шов під пір'ям. Але поки воно було надто невиразним, щоб вимовити його вголос. Вона сховала телефон, поправила светр Лоренцо й пішла в дім, твердою, спокійною ходою людини, яка нарешті визначилася, на чиєму вона боці.

Над озером піднімалося сонце. І триста чотири лебеді в бальній залі, нічого не знаючи ні про змови, ні про блокноти, ні про чужі таємниці, зустріли новий день усе з тією самою нерухомою ввічливістю.