Тихі переговори

Засідання ради Національного товариства майстрів і любителів таксидермії почалося о дев'ятій ранку в Зимовому саду вілли «Чіньо Б'янко» під скляним куполом і в присутності чотирьох чучел чапель, які, як випливало з таблички, «стежать за дотриманням регламенту».

К'яра прийшла за двадцять хвилин до початку, з трьома теками, планшетом і відчуттям, що йде на іспит, до якого не готувалася, але на якому неодмінно спитають саме те, чого вона не вивчила. За минулу добу вона спала дві години й випила стільки еспресо, що світ набув легкого тремтливого відтінку. Напередодні ввечері Джулія поїхала в ніч, залишивши по собі ультиматум, тихий і холодний, як мармур на цвинтарі. «Вирішіть до суботи». Три слова, в яких вміщалася вся її репутація.

Рада засідала за круглим столом. К'яра нарахувала четверо.

На чолі, звісно, сидів професор Кастаньйолі у своєму качиному оксамиті, з лупою, що лежала перед ним, як скіпетр. Праворуч від нього розмістився доктор Ріно Пеццалі, скарбник, сухий, довгий чоловік, який увесь час шарудів папірцями від льодяників і, як подейкували, ніколи не розлучався з калькулятором навіть уві сні. Ліворуч сиділа синьйора Берта Лаццарі, секретар, повна, рум'яна жінка з в'язанням у руках, чиї спиці клацали в такт кожному слову, мов метроном. А на краю столу, трохи осторонь, вмостився маестро Гвідо, фахівець із качок, вісімдесяти з гаком років, абсолютно глухий і абсолютно впевнений у тому, що саме його думка вирішує результат будь-якого голосування.

(Відступ про ради директорів. Будь-яка рада, як правило, складається з однієї людини, яка знає, чого хоче, однієї, яка знає, чого боїться, однієї, яка знає, де лежить печатка, і однієї, яка просто прийшла. Питання лише в тому, хто з них насправді вирішує. Досвід показує, що найчастіше саме остання.)

Томмазо розташувався поруч із К'ярою, із зошитом. Він, на її наполегливе прохання, прийшов не в куртці, а в піджаку, що зробило його схожим на підлітка, якого трохи принарядили на похорон. К'яра звеліла йому вести протокол, і він вів його з тією особливою старанністю, яка буває в молодих людей у цьому віці, лише коли вони не впевнені, навіщо це потрібно.

— Отже, — сказав професор, коротко стукнувши лупою по столу. — Засідання оголошую відкритим. Єдине питання порядку денного: прохання представниці стороннього боку, синьйори Бенедетті, про дострокове звільнення зали.

— Я не прошу про дострокове звільнення, — сказала К'яра. — Я прошу дозволу організувати вивезення лебедів швидко й дбайливо в суботу після закриття виставки.

— Це інше формулювання? — спитав доктор Пеццалі й зашелестів льодяником.

— Це те саме формулювання, — сказала синьйора Лаццарі, не піднімаючи очей від в'язання, — тільки в гарній обгортці.

— Протоколювати? — пошепки спитав Томмазо.

— Не треба, — прошепотіла К'яра.

Він, звісно, записав.

Перша година минула в обміні люб'язностями й документами. К'яра виклала свої умови. Перша: доступ до зали рівно о дванадцятій нуль-нуль у суботу, ні хвилиною пізніше. Друга: право внести в сусідні приміщення, Зимовий сад, бібліотеку та малу вітальню, обладнання, квіти й меблі в п'ятницю, щоб використати шість годин суботи лише на залу. Третя: допомога самого товариства в переміщенні експонатів. Професор слухав, крутячи лупу, і на кожну умову відповідав однаково: «Страховка».

— Страховка не дозволяє, — казав він. — Страховка не дозволяє. Страховка не передбачила подібного.

— А що передбачила страховка? — спитала К'яра.

— Пожежу, повінь, крадіжку. Але не весілля.

(Відступ про страхові компанії. Страховик здатен уявити будь-яку катастрофу, крім тієї, що відбудеться насправді. Саме тому він коштує так дорого.)

Було вже без п'яти десята, коли в двері Зимового саду постукали. Не постукали, бо стукіт передбачає непевність, а гупнули, і це був стукіт людини, що звикла, аби їй відчиняли. Двері прочинилися, і на порозі з'явилася дуже маленька, дуже пряма бабуся у в'язаному береті кольору стиглої сливи, з сумкою, з якої виглядала шийка пляшки, і з палицею, що правила їй не за опору, а радше за указку.

— Доброго ранку, — сказала вона. — Я не запізнилася?

— Даруйте, — почав професор, — засідання закрите…

— Звичайно, закрите, — погодилася бабуся. — Я тихенько. Я просто бабуся.

— Чия? — спитала К'яра, хоча вже починала здогадуватися.

— Джулії, — сказала Нонна Ассунта. — Нареченої. Їхала поїздом, потім автобусом, потім на попутній машині з дуже милим молодим чоловіком, який розвозить рибу. Скажіть, а правда, що в вас тут триста лебедів?

— Триста чотири, — машинально поправив професор.

— Яка краса, — сказала Нонна Ассунта і сіла на вільний стілець, якого, К'яра могла б заприсягтися, секунду тому там не було.

Ні в кого не знайшлося заперечень. Це було дивовижно саме по собі. За присутності Нонни Ассунти заперечення чомусь виникали лише потім, удома, коли вже нічого не можна було виправити.

Бабуся дістала з сумки пляшку й чотири чарки. Пляшка була темна, без етикетки, з корком, обмотаним ниткою.

— Горіх, — пояснила вона. — Мій, домашній. Настоювала сорок днів. Рецепт моєї матері. А ви, синьйоре, — вона обернулася до доктора Пеццалі, — часом не син Анджели Пеццалі з Мандзоні? Ні? А, ну звичайно. Анджела була з Лекко, а ви вилитий. Я з нею в бридж грала. Вона завжди заглядала в чужі карти, от і ви так дивитеся.

Доктор Пеццалі припинив шелестіти папірцем і вперше за ранок поглянув на когось із живою цікавістю.

— Анджела Пеццалі — моя тітка, — сказав він. — Звідки ви…

— Я ж кажу, ми грали. — Нонна налила йому чарку. — Куштуйте. Ви такий худий. Тітка теж була худа, і все рахувала.

Наступні сорок хвилин стали, на думку К'яри, найдивнішим засіданням ради в історії людства. Нонна розливала настоянку й розповідала історії. Вона говорила про синьйору Лаццарі, чию двоюрідну сестру знала по церковному хору, про маестро Гвідо, якого, виявилося, пам'ятала ще хлопчиськом, коли він виставив на сільському святі величезне опудало крижня з таким виразом обличчя, що жінки хрестилися. Про професора Кастаньйолі вона сказала лише:

— Ви, синьйоре, мені подобаєтеся. У вас гарні руки. Руки, які тримають речі ніжно. Таких чоловіків мало.

Професор, до жаху й захоплення К'яри, почервонів.

— Так от, — сказала Нонна наприкінці, витираючи палець серветкою. — Я нічого у ваших справах не тямлю. Але скажіть мені, добрі люди, що вам заважає в суботу, рівно о дванадцятій, усім разом узяти й винести цих красенів за дві години? Вас тут скільки? Майстрів?

— Тридцять сім, — сказала синьйора Лаццарі.

— Тридцять сім. Ось. По двоє на лебедя, і ви впораєтеся за годину. З візками. Страховка, вона ж про те, що лебедя не можна впустити, а не про те, що його не можна нести.

Настала тиша. Доктор Пеццалі вийняв із рота льодяник і подивився на нього так, ніби бачив його вперше.

— Формально, — промовив він, — пункт чотирнадцятий забороняє переміщення до закриття. Після закриття переміщення дозволено.

— Страховий поліс, — сказала синьйора Лаццарі, і спиці її завмерли, — діє до переміщення, але не забороняє його. А отже, переміщення силами самого товариства, з дотриманням правил поводження, можливе.

— Можливе, — повторив професор. І повернувся до К'яри з виразом, у якому вперше за два дні майнуло людське. — Чому ви не запропонували цього самі?

К'яра відкрила рота. У голові її промайнуло відразу кілька розумних відповідей. Але найчеснішою була інша:

— Тому що я боялася вашої страховки.

— Її варто боятися, — сказав професор. — Але не настільки.

Далі все пішло швидко. Голосували підняттям рук. Три руки підняли «за». Маестро Гвідо, якому синьйора Лаццарі голосно й докладно пояснила, про що йдеться, підняв обидві та ще одну, чужу, сусідську, але цього, на щастя, ніхто не помітив. Професор зітхнув і поставив підпис: «Допускається переміщення силами товариства, починаючи з дванадцятої години однієї хвилини».

— Однієї хвилини? — спитала К'яра.

— Ми, синьйоро, люди точні, — відповів професор. — Хвилина залишається нашою. Ми її залишили про всяк випадок.

(Відступ про хвилини. У будь-якому договорі неодмінно знаходиться хвилина, за якою стоїть не логіка, а чийсь характер. Краще її не оспорювати. Вона, як правило, дорожча за сам договір.)

Томмазо закрив зошит. Рука в нього тремтіла від щастя.

— Протокол, — проголосив він урочисто, — складено і… — Він помовчав і, до жаху К'яри, додав: — Лат. Protocollum est.

— Томмазо, — тихо сказала К'яра, — чому латиною?

— Мені здалося, що це буде… — Він замислився. — Солідніше.

Засідання закінчилося о пів на дванадцяту. Рада розійшлася. Нонна Ассунта залишилася сидіти серед чапель, задоволена й рум'яна, як людина, що звершила те, заради чого народилася. К'яра підійшла до неї і, не знайшовши слів, просто взяла її маленьку, суху руку в обидві свої.

— Ви нас урятували, — сказала вона.

— Не нас, — відповіла Нонна. — Вас. Я тільки налила. — Вона подивилася на К'яру уважно, як на ангела на склепінчастій стелі, в якого, на її думку, давно слід було б підновити обличчя. — Знаєте, дитинко, а я ось подумала. Може, залишити пару пташок на весіллі? Для краси. Ви ж кажете, у вас тут триста лебедів. Куди вони, бідолахи, підуть?

— Нонно Ассунто, — сказала К'яра, — це дуже мила ідея, але…

— Звичайно-звичайно, — закивала бабуся. — Це я так. Для розмови.

К'яра усміхнулася й забула про цю фразу. Забула надовго і всерйоз, як забувають те, що виявиться важливішим за все решта.

Вона вийшла із Зимового саду, і телефон показав одинадцять повідомлень. Лоренцо через Томмазо просив надіслати «всі документи, за списком, якнайшвидше». Фаусто писав, що «дуже радий, що питання вирішено» (звідки він знав, К'яра не зрозуміла). Нотаріус із Лукки вимагав уточнити час церемонії. А наприкінці, у поштовій скриньці вілли, лежав щільний конверт кольору слонової кістки, адресований особисто їй. Зворотної адреси не було. Усередині виявилася листівка з оливковою гілкою, де каліграфічним почерком було виведено: «З величезною радістю приймаємо запрошення! Маріза Бонетті, кузина».

К'яра перечитала листівку. Потім відкрила таблицю. Потім іще раз листівку.

Кузини Марізи Бонетті в її списку не було.