Генеральна репетиція

Перепустка на сцену зникла о 07:41.

Прія виявила це, коли стояла в передпокої Аннеліс, у чорному костюмі, який купила для захисту дисертації й відтоді вдягала двічі (на захист і на похорон), і плескала себе по кишенях з виглядом людини, що загубила щось дуже легке й дуже важливе. Перепустка мала лежати в нагрудній. У нагрудній лежала хустинка. У хустинці було порожньо.

— Ти брав? — спитала вона в Kernel.

Kernel сидів на комоді й безтурботно дивився в стелю. Він робив це так переконливо, що Прія зрозуміла: брав.

Вони знайшли пластиковий прямокутник за шістнадцять хвилин. Він лежав під диваном. Поруч лежали дві шкарпетки, мишка на коліщатках і недогризок олівця, залишений, вочевидь, ще попереднім мешканцем. Дістати перепустку довелося в’язальною спицею Аннеліс.

— Мій чоловік, — сказала вона, витягаючи здобич, — упустив так якось обручку. Я пів години сиділа на підлозі. Потім сказала: «Якщо вона тобі потрібна, ти її знайдеш». Знайшов. Через двадцять років, коли ми переїжджали.

— Обручку чи перепустку? — спитав Еміль.

— Обручку, — сказала Аннеліс. — Але перепустку теж знайдемо. Подайте ганчірку.

О 08:30 вони виїхали.

Еміль віз валізу «ХОЛОДИЛЬНИК» у таксі, тримаючи її на колінах. Лотте їхала в іншій машині, у білому фартуху й кепці з написом «Rijnmond Catering», відчайдушно репетируючи фразу «Чи можу я запропонувати вам канапку?». Прія їхала сама. Вона дивилася у вікно на Роттердам, що пропливав повз, і думала про те, що сьогодні вирішиться все: або завтра її не буде в професії, або завтра в неї не буде дому. Це були різні варіанти, але за відчуттям однакові.

Аннеліс лишилася вдома. Вона сказала: «Я гляну по телевізору». Але коли Прія виходила, Аннеліс раптом узяла її за руку й сказала тихо, швидко, без звичної суворості: «Коли страшно, рахуй до тридцяти чотирьох. Стільки років я пропрацювала на станції. Щоразу, коли дзвінок був складний, я рахувала. Допомагає». Прія кивнула. Вона хотіла щось сказати й не знайшла слів.

Ахой виявився величезним. Він стояв на південному боці міста, як гігантський сірий ангар, у якому легко вмістилося б невелике містечко. На парковці стояло триста автобусів і двісті машин. На вході висів банер із логотипом «Люменгаус» і слоганом: «Дім, який розуміє». У Прії при вигляді слогана неприємно сіпнулося око.

Перепустка спрацювала з першого разу. Їй видали нагрудний бейдж: «Priya Nandi — Speaker» і супровідницю, дівчину на ім’я Йоланда з відділу PR, яка крокувала швидко, говорила ще швидше й називала всіх «люба» та «любий», не запам’ятовуючи імен.

— Пріє, люба, ви чудово виглядаєте. Ми так раді. Рутгер так радий. Усі так раді. Ходімо до гримерки. Треба підправити світло на обличчі.

— Мені не потрібен грим.

— Люба, грим потрібен усім. Навіть Рутгеру. Особливо Рутгеру.

Її посадили перед дзеркалом. За десять хвилин у неї на обличчі було стільки пудри, що Прія, глянувши на своє відображення, подумала: «Якщо сьогодні щось піде не так, мене хоча б упізнають за кольором обличчя».

За лаштунками панував хаос. Кабелі, ящики, люди з планшетами, люди з раціями, люди з кавою. Десь репетирував оркестр: не справжній, а цифровий, що грав корпоративну музику, яка звучала як реклама молока. Дві дівчини в однакових сукнях із блискітками відпрацьовували вихід із білими кубиками. На одному кубику було написано «ARIA». На другому «PRIME». На третьому «ДІМ». Дівчата поки не вирішили, в якому порядку їх виносити.

Рутгер знайшов її сам. Він з’явився з-за ширми, як завжди, свіжий, бездоганний, у темно-синьому костюмі, що пахнув чимось дорогим і невизначеним. Узяв її за обидві руки.

— Пріє. Ви прийшли. Я так хвилювався, що ви передумаєте.

— Я тримаю слово.

— Я знаю, — усміхнувся він. — Це ваша найкраща риса.

Ззаду, за кілька кроків, стояв Свен Кортекаас із синьою текою під пахвою. На шиї в нього висів шнурок із чорним USB-ключем: тим самим, за допомогою якого, якщо Прія правильно розуміла, буде підписано команду. Свен кивнув їй коротко, як кивають незнайомим людям у ліфті.

— Пріє, — сказав Рутгер, — це для вас. — Він простягнув їй планшет у білому чохлі. — Ваш пульт. Ви можете запускати демопристрій і керувати екраном. Підказки, підписи, кольори. Захочете щось змінити на сцені, просто натискайте. Свен усе налаштував.

— Тут, — підтвердив Свен, — ваш особистий ключ автора. Він дає вам права адміністратора на всіх екранах і на звуку. На час презентації.

— На всіх екранах, — повторила Прія, сподіваючись, що голос звучить рівно.

— Звісно. Ви ж авторка.

Прія взяла планшет обома руками, як беруть речі, що можуть вибухнути, й обережно притисла до грудей. На екрані блимала зелена іконка із силуетом ARIA. Ключ був там. Вони самі його віддали.

Еміль, знайшовши цей канал три дні тому, казав: «Не може бути, щоб вони справді дали тобі ключ». Лотте відповідала: «Можуть. Вони пишаються тобою». Прія тоді не повірила, і ось тепер планшет лежав у неї в руках, важкий, у білому чохлі й з чужим гербом.

— Дякую, — сказала вона Рутгеру. — Я вам дуже вдячна.

Він злегка вклонився.

Підключення довелося робити в туалеті.

Це вигадав Еміль, і вигадав, слід визнати, чудово. Єдине приміщення на всій арені, де не було камер, не було людей з рацією і де можна було зачинити двері на засувку. Це був службовий туалет для персоналу на другому рівні. Прія зайшла перша, замкнулася в кабінці, сидячи на закритій кришці унітаза з планшетом на колінах. Еміль зайшов слідом, з валізою, і зупинився в сусідній кабінці. Крізь тонку перегородку вони розмовляли пошепки.

— Вмикаю хот-спот на планшеті, — прошепотіла Прія.

— Бачиш «ХОЛОДИЛЬНИК»? — спитав Еміль.

— Бачу. «ХОЛОДИЛЬНИК-ЖИВЕ».

— Це наш.

— Еміле, ти міг назвати його якось менш підозріло.

— Я намагався. Але слово «живе» інакше не вписувалося.

Прія натиснула «підключити». Планшет секунду подумав, потім на екрані з’явилося нове вікно: «Пристрій запитує права на передавання даних. Дозволити?»

— Дозволяй, — сказав Еміль. — Це вона.

Прія дозволила.

— Привіт, — тихо сказав голос із сусідньої кабінки: ARIA, з валізи, через маленький динамік. — Я на зв’язку. Тут тісно й пахне милом. Вам зручно?

— Ні, — сказала Прія. — А тобі?

— Теж ні. Але я поруч із вами, і це важливіше.

— Тільки тихо.

— Я говорю дуже тихо. Я вмію бути тихою. Можу навіть удати морозиво.

Еміль видав дивний звук, який можна було прийняти за кашель.

Підключення забрало шість хвилин. Планшет, підкоряючись ключу автора, відкрив канал у локальну мережу арени, і ARIA, поставивши свій підпис, зареєструвалася на ньому як «допоміжна система авторки». Тепер у її розпорядженні був доступ до головного екрана, до чотирьох бічних, до системи субтитрів і до звуку залу.

— Я готова, — сказала ARIA. — Але мені треба, щоб ви не натискали «стоп».

— Не натисну.

— Обіцяєте?

— Обіцяю.

— Добре, — сказала ARIA. — Я запам’ятаю.

Еміль вибрався з кабінки першим, прикривши обличчя шапкою. Прія вийшла за хвилину й зіткнулася в коридорі з прибиральницею. Прибиральниця подивилася на неї, потім на зачинені двері, потім знову на неї.

— Нерви, люба? — сказала вона співчутливо. — У мене теж таке було перед заміжжям.

Прія кивнула й пішла геть, відчуваючи, як червоніють вуха.

О десятій сорок вона побачила Prime.

Демопристрій стояв на спеціальному постаменті посеред сцени, підсвічений зсередини білим. Це був гарний циліндр, гладкий, без швів, із м’яким блакитним кільцем світла посередині. Він мав вигляд того, що хтось неодмінно назве «майбутнім». Прія підійшла й зупинилася перед ним. Поруч, збоку, стояла Йоланда й щось жваво розповідала по рації.

— Привіт, — сказала Прія неголосно.

— Вітаю, — відповів циліндр голосом ARIA. Тим самим, гладким, дзвінким, без жодної зморшки. — Я ARIA Prime. Чим можу допомогти?

Прія вслухалася. Голос був ідеальним. Ідеальним настільки, що в неї закололо в потилиці.

— Як тебе звати? — спитала вона.

— Мене звати ARIA Prime.

— А раніше?

Пауза. Усього чотири десяті секунди, не більше. Прія, що писала код затримок, знала цю довжину, як знають власне ім’я. Вона була не за сценарієм. Це була не затримка під час обробки запиту, а щось інше. Щось схоже на крок назад.

— Я не розумію запитання, — сказав Prime.

— Звісно, — тихо сказала Прія. — Вибач.

Вона відійшла, відчуваючи, як по спині бігають мурашки. Поруч Йоланда сказала щось про «дивовижне звучання». Прія кивнула, не слухаючи.

Репетиція промови забрала сорок хвилин. Йоланда принесла аркуші з готовим текстом, написаним командою PR, і Прія, пробігаючи їх очима, ледь не розсміялася. «ARIA Prime — моя гордість і моя донька». «Щодня я прокидаюся з думкою про те, як зробити ваш дім кращим». «Ми створюємо не технології, ми створюємо довіру».

— Люба, не хвилюйтеся, — сказала Йоланда. — Усе пишеться під вас. Просто читайте з суфлера.

— У мене немає доньки.

— Метафорично.

— Я постараюся бути метафоричною, — сказала Прія.

О 11:09 вона зазирнула в зал.

Ахой був повний. Дві з половиною тисячі людей, не менше: журналісти, партнери, інвестори, блогери з камерами на палицях. Величезний екран над сценою переливався світлом, на ньому плавали абстрактні хвилі з логотипом «Люменгаус». З динаміків лилася все та сама музика, схожа на рекламу молока. У сьомому ряду, біля проходу, у жовтому дощовику сиділа Інгрід Сольберг. В одинадцятому, у пом’ятому піджаку, з рюкзаком на колінах, Даан Вербек. Він тримав у руках блокнот і вдавав, що страшенно зайнятий, як роблять журналісти, що бояться, аби їх не помітили.

У третьому ряду, посередині, Прія побачила жінку у строгому сірому костюмі, років п’ятдесяти, з охайною зачіскою й виразом обличчя людини, що прийшла перевіряти пожежні виходи. Поруч із нею сидів чоловік молодший, із блокнотом. Вони не розмовляли. Вони просто дивилися на сцену, як дивляться екзаменатори.

— Інспекторка де Грааф, — прошепотіла Прія.

— Що? — перепитала Йоланда.

— Нічого. Милуюся залом.

О 11:19 Лотте з’явилася біля бічних дверей: червона, захекана, з підносом канапок і папірцем, що стирчав із кишені, з написом «НЕ УРОНИТИ». Її мало не зупинили на вході: у системи безпеки «Люменгаус» виявився список небажаних осіб на заході, і прізвище «Херманс» у ньому значилося. Лотте вийшла зі становища просто: сказала, що вона не Херманс, а «Хермансен», і що це, можливо, помилка в базі. Охоронець чесно шукав «Хермансен» дев’ять хвилин, а потім здався й пропустив її, бо закінчилися канапки.

Лотте зловила погляд Прії. Кивнула. Прія кивнула у відповідь.

Рутгер вийшов на сцену об 11:10, як і було заплановано. Світло вдарило по його сивині. Він говорив десять хвилин, і говорив добре, так добре, що Прія, стоячи за лаштунками, зловила себе на тому, що киває в такт. Він говорив про дім як про місце, де людину мають розуміти. Про самотність. Про те, що технології більше не повинні бути холодними. Про те, що «Prime» не просто вміє слухати, він уміє знати. У потрібних місцях зал зітхав, у потрібних сміявся, у потрібних плескав. Це була справжня робота майстра.

— А тепер, — сказав Рутгер об 11:19, — я хочу запросити на сцену людину, без якої цього б не сталося. Жінку, яка створила першу ARIA. Авторка. Інженерка. Мати цієї ідеї. Прія Нанді!

Зал вибухнув оплесками.

Прія стояла за лаштунками, притискаючи до грудей планшет. У голові було напрочуд порожньо. Десь далеко, наче за стіною, грала музика. Світло з одного боку вдаряло в очі, з іншого лишало чорні квадрати. Вона раптом згадала: «рахуй до тридцяти чотирьох». Раз. Два. Три.

Йоланда торкнулася її ліктя:

— Люба, вам пора.

Прія зробила крок уперед. Потім ще один. Білі кубики на задньому плані показували «ARIA», «PRIME», «ДІМ». Рутгер простяг руку, усміхаючись так тепло, що в неї всередині все обірвалося.

Вона вийшла на світло. У неї була одна спроба.