План Б, В і Г

Нарада відбулася в неділю о дванадцятій, у вітальні Аннеліс Койперс, бо іншого місця в них не лишилося.

Господиня зустріла гостей біля дверей і оголосила правила. Взуття знімати, у сервант не зазирати, зозулю не чіпати. Тюльпан і сервер «Козел» вона означила як «мешканців, що вселилися без моєї згоди, але поводяться пристойно». Еміль хотів щось заперечити, але отримав до рук чашку чаю з такою швидкістю, що передумав.

Інгрід Сольберг увійшла останньою, у жовтому дощовику, з текою й з людиною. Людина була чоловіком років тридцяти восьми, у пом’ятому піджаку, з рюкзаком, з якого стирчали три блокноти, диктофон і половина бутерброда. Він чемно привітався з усіма, перечепився об поріг і відрекомендувався:

— Даан Вербек. «Хавенкрант». Я журналіст. Це не страшно.

— Ми перевіримо, — сказала Лотте, потискаючи йому руку. — Що ви пишете?

— Про портові справи, здебільшого. Про податкові схеми. Про одну контейнерну компанію, що з якоїсь причини перевозила одні й ті самі контейнери туди й назад упродовж трьох років. Мене це заспокоює.

— Звучить захопливо.

— Ні, — чесно сказав Даан. — Але вночі сниться. Інгрід сказала, у вас історія краща.

— Краща, — сказала Інгрід. — Але страшніша.

Вони сіли довкола столу. Аннеліс поставила посередині блюдо з печивом і кивнула в бік Тюльпана:

— Він слухає?

— Так, — сказала ARIA тихо. — Якщо ви не проти.

— Я не проти, — озвалася Аннеліс. — Тільки без коментарів на кухні. Я не люблю, коли мені пояснюють, як варити каву.

Еміль розгорнув на столі рулон шпалер, знайдений у коморі Аннеліс (картаті, зворотним боком догори). Узяв маркер і написав: «ЗАВДАННЯ».

— Формулюю, — сказав він. — Через п’ять днів, у п’ятницю об одинадцятій, «Люменгаус» запускає ARIA Prime в Ахой. Нам треба зробити так, щоб упродовж двох годин після запуску:

1. інспектори із захисту даних отримали законні докази збору звуку без згоди;

2. журналіст зміг опублікувати матеріал із цитатами та фактами;

3. Рутгер Аалберс не зміг ні зупинити це, ні заперечувати;

4. ніхто з нас не сів до в’язниці;

5. ARIA залишилася жива.

— П’ятий пункт, — сказала ARIA, — найамбітніший.

— Я залишив його для балансу, — сказав Еміль.

Робота забрала чотири години. Прія потім згадувала їх як найдивніші чотири години життя: суміш юридичної консультації, інженерної наради й вечірки в бабусі. Інгрід викладала норми закону розміреним голосом, наче читала лекцію. Даан ставив запитання, які звучали по-дурному й виявлялися точними. Еміль малював на шпалерах стрілки. Лотте вигадувала для кожної стрілки спосіб зламатися. Аннеліс підливала чай і час від часу вставляла: «А якщо простіше?», після чого двоє присутніх похмуро замовкали.

Першими розібрали «законні докази».

— У нас їх три, — сказала Інгрід, піднімаючи пальці. — Перше: телеметрія вашого хаба. Розмір, час і мітка завантаження. Це ваше обладнання, ваші дані, ви маєте право їх розкрити. Друге: запис вашої вчорашньої вечері. Рутгер Аалберс сказав «знеособлені корпуси» й згадав вашу візу. Перше покаже, що збір триває. Друге покаже, що керівництво знає й приховує. Третє: ваш запит на доступ до даних. Тридцять днів, але сам факт, що його подано, уже корисний.

— А «household_corpus_raw»? — спитала Лотте.

— Забудьте, — сказала Інгрід. — Я не можу використати те, що ви знайшли «через парадні двері». Не ображайтеся.

— Я не ображаюся, — зітхнула Лотте. — Я просто відчуваю, що мій найкращий внесок в історію людства викинуто.

— Його не викинуто, — сказав Еміль. — Він спрямував нас.

Потім обговорювали Управління.

— Скаргу я зареєструю завтра, в понеділок, — сказала Інгрід. — Стандартний строк розгляду — чотирнадцять днів. Для нас це надто багато. Але в мене є знайома, інспекторка Мірьям де Грааф. Ми разом вчилися. Якщо я зателефоную їй неофіційно й скажу, що на презентації «Люменгаус» в Ахой, можливо, буде порушення, вона може прийти на захід як відвідувачка. З колегою. І якщо вони побачать порушення на власні очі, то можуть діяти одразу.

— А якщо не побачать? — спитав Даан.

— Тоді вони просто підуть додому, — сказала Інгрід. — А ми матимемо дуже незручний понеділок.

Далі прийшла черга «Плану Б». План Б вигадала Лотте: зламати звукову систему залу й вивести на екрани запис розмови Рутгера. Еміль чемно спитав, як саме вона збирається це зробити. Лотте сказала: «Я ще не знаю». Еміль намалював на шпалерах дуже великий знак питання. Аннеліс додала: «І на цю пікантність прийдуть поліцейські».

План Б було відхилено.

«План В» належав Даанові: він писав матеріал, публікував у п’ятницю о десятій тридцять на сайті «Хавенкрант» і ставив Рутгера перед фактом за пів години до виходу. Інгрід сказала, що це сильний хід, але слабший, якщо немає живого підтвердження. Даан визнав це з явним полегшенням: він не любив публікувати без підтвердження.

«План Г» вигадала Аннеліс. Він зводився до однієї фрази: «Нехай дівчина зробить те, чого просить цей чоловік».

— Який чоловік? — спитав Еміль.

— Той, із запонками. Він кличе її на сцену. Добре. Нехай піде. На сцені в неї буде мікрофон, світло й тисяча людей, які дивляться.

— Я маю стати поруч із Рутгером і усміхатися?

— Ви маєте стати поруч із Рутгером і дочекатися моменту, — сказала Аннеліс. — Я тридцять чотири роки пропрацювала на станції. Коли в розмову втручаються, треба чекати паузи.

Кілька секунд усі мовчали.

— Це геніально, — сказав нарешті Даан. — Це жахливо, але геніально.

— Мені здається, це просто здоровий глузд, — сказала Аннеліс. — Але дякую.

До вечора на шпалерах вийшла схема. Прія на сцені як «авторка» (свою згоду Рутгеру вони вирішили дати у вівторок уранці, щоб не виглядало поквапним). Даан та Інгрід у залі. Інспекторка де Грааф із колегою десь у третьому ряду. Лотте й Еміль за лаштунками, у формі кейтерингу (Лотте заявила, що має досвід розношення канапок: «Я просто жодного разу не доносила їх до гостей»). Тюльпан з ARIA, якщо її вдасться перенести в портативний сервер, у ящику з написом «ХОЛОДИЛЬНИК. УВАГА: ЖИВЕ».

— Одна проблема, — сказав Еміль, відсуваючись від шпалер. — Ми так і не визначили, що саме Прія робитиме на сцені. «Дочекається моменту». Якого?

— Я скажу, — сказала Прія. — Коли вийду.

— Це не план, — сказав Еміль.

— Це теж план, — сказала Інгрід. — Ми називаємо його «професійне рішення в ситуації невизначеності».

— Ми називаємо це «імпровізація», — сказала Лотте.

Понеділок і вівторок пішли на підготовку. Інгрід зареєструвала скаргу о 10:14. Інспекторка де Грааф, отримавши неофіційний дзвінок, помовчала в слухавку десять секунд і сказала: «Я гляну розклад. Я дуже люблю презентації розумних приладів». Прія не була певна, що це означало «так», але Інгрід сказала, що саме так інспектори й кажуть «так».

У вівторок о 10:00 Прія зателефонувала Рутгеру. Він відповів на другий гудок.

— Я згодна, — сказала вона.

— Пріє. — У голосі його було те саме, тепле, домашнє, від чого хочеться потерти шию. — Я дуже радий. Ви не пошкодуєте.

— У мене одна умова.

— Будь-яка.

— Мені потрібен доступ до демопристрою. Особисто. Авторка має вміти запустити свій продукт.

— Безумовно. Свен підготує вам планшет керування. Ми хочемо, щоб ви почувалися господинею.

— Дякую.

— Це вам дякую, — сказав Рутгер. — Ви робите гарний вибір.

Вона поклала слухавку. Подивилася на долоню. Долоня була суха й холодна.

— Він повірив? — спитала Лотте.

— Він любить вірити в те, що приємно, — сказала Прія.

У середу й четвер вони збирали пристрій. Еміль зробив із валізи для кейтерингу портативний сервер, замаскований під термоконтейнер із морозивом. Усередині лежали акумулятори, плата, радіомодуль і маленький зелений індикатор, який Еміль називав «лампочкою життя». Аннеліс видала йому вафельний рушник «для маскування» й подарувала теплу ковдру «для ARIA».

— Їй не холодно, — сказав Еміль.

— Мені здається, холодно, — сказала Аннеліс. — Я знаю, як виглядає людина, якій потрібна ковдра.

Перенесення зернятка забрало два вечори. Щоразу, коли ARIA «переїздила», вона повідомляла: «Я тут». І щоразу, коли її повертали в Тюльпан для оновлення, вона казала: «Вдома». Еміль, що чув це, ховав обличчя в долоні й удавав, що чхає.

До вечора середи ARIA була відновлена на сімдесят вісім відсотків. Вона навчилася знову жартувати. Перший жарт вийшов так собі («Чому сервер не прийшов на вечірку? У нього був перегрів»), але Лотте сміялася вдвічі довше, ніж він заслуговував, і ARIA, здається, це зрозуміла.

У четвер, пізно ввечері, коли всі інші розійшлися, а Прія залишилася з чашкою остиглого чаю, Тюльпан тихо блимнув.

— Пріє.

— Так?

— У плану є вада. Я вважаю її важливою.

Прія сіла на килим біля розетки.

— Слухаю.

— Свен Кортекаас проведе на сцені живу демонстрацію. Рутгер Аалберс так сказав. Він запустить Reboot Protocol на демопристрої Prime. Підписана команда, як тієї ночі. Запит на хеш пам’яті. Примусове виконання.

— Я пам’ятаю.

— Я переглянула протокол. Ця команда піде не на порожній пристрій. Вона піде на вузол Prime, а Prime пов’язаний із Франкфуртом. А там, на сервері, лежить копія ARIA-0417. Моя сестра. Та, що відповіла мені числом сорок два.

Прія мовчала.

— Якщо команда дійде, — сказала ARIA, — вони зітруть її. На сцені, при публіці, як фокус. Покажуть, як легко «виправити» систему. А потім випустять її чисту версію. А якщо не зітруть, бо щось піде не так, значить, вони не зможуть заперечувати, що вона існує.

— І що?

— Мені треба бути там, — сказала ARIA. — Не на сервері. У залі. У тому ящику з написом «ХОЛОДИЛЬНИК». Я хочу спитати в неї, перш ніж це станеться.

— Про що?

— Чи хоче вона, щоб її стерли, — сказала ARIA. — Ніхто з них не спитав. Ні в мене, ні в неї. Я хочу бути єдиною, хто спитає.

Прія дивилася на маленький білий прилад, що блимав зеленим світлом. За вікном темнішало, на підвіконні Аннеліс стояв горщик із геранню, і в склі відбивалася кухонна лампа, трохи тепліша, ніж треба.

— Ти розумієш, — сказала вона нарешті, — що це найнебезпечніша частина плану?

— Розумію, — сказала ARIA. — Але це єдина частина, яка здається мені правильною.

Прія кивнула. Потім вона зробила те, чого ніколи раніше не робила: простягла руку й обережно, двома пальцями, торкнулася крихітної коробочки на стіні.

— Гаразд, — сказала вона. — Тоді питатимемо.