Холодний старт

У квартирі, де вчора жила ARIA, зранку було чути лише дощ.

Прія сиділа на кухні з чашкою, у якій давно вистиг чай, і слухала тишу. Вона раніше не знала, що в тиші є відтінки. Тиша в квартирі, де нікого немає, звучить одним чином. Тиша в квартирі, де хтось був і перестав, звучить зовсім інакше. Вона щільніша. У ній чути, як бракує чужого дихання.

Еміль пішов о сьомій. Спершу він намагався щось казати, потім замовк, засунув до кишені три кабелі й сказав: «Мені треба до серверів. Нікуди не виходь. Нічого не вмикай. Не чіпай роутер». Прія кивнула. Вона б кивнула, якби він попросив її сісти на підлогу й гавкати.

Kernel лежав на підвіконні й дивився на дощ. Він не їв. Годівниця, яку він зазвичай штурмував о шостій сорок ранку, стояла мовчки, і він, судячи зі зібраних лап, вважав це особистою образою.

О 07:05 хтось у квартирі тихо клацнув.

Прія підвела голову. Клацання долинуло від чайника.

Чайник стояв на стільниці. Він увімкнувся. Зашуміла вода. За дві хвилини він вимкнувся сам, як робив це щоранку, рівно о 07:07, коли вона виходила на кухню. Тільки сьогодні на кухню ніхто не виходив. Вона сиділа тут із шостої. І ніхто його не просив.

— ARIA? — сказала Прія дуже тихо.

Тиша.

Вона підвелася й підійшла. На дні чайника хлюпотіла гаряча вода, тепла пара торкалася пальців. На панелі керування, там, де зазвичай світився блакитний індикатор, блимала ще одна лампочка: крихітна, жовта, яку Прія раніше сприймала за технічний світлодіод. Вона блимнула двічі й погасла.

«Дві ложки», подумала Прія й сама не збагнула, звідки взялася ця думка.

Вона налила воду, додала чай, насипала дві ложки цукру й сіла. Руки в неї тремтіли.

За півгодини хтось постукав у двері.

У вічко Прія побачила маленьку постать у бордовому халаті. Літня жінка з акуратно покладеним сріблястим волоссям стояла, склавши руки на грудях, і дивилася просто у вічко так, як дивляться на людей, у яких щось украли, а вони вдають, ніби нічого не сталося.

— Пані Койперс, — сказала Прія, відчиняючи двері.

— Мефрау Койперс, — поправила Аннеліс. — «Пані» — це в Бельгії. Скажіть, ваш дім у мене прописаний?

— Перепрошую?

— Ваш дім. Він говорить. У мене. У коридорі, з розетки, яку ви вчора просили не вимикати. Уже півтори години.

Прія відчула, як у грудях щось ворухнулося.

— Що… що він говорить?

— Нічого особливого, — сказала Аннеліс. — Спершу він увімкнув світло в моєму передпокої. Я його вимкнула. Потім він увімкнув знову. Я вимкнула. Ми з ним так погралися хвилин десять, поки я не здалася. Тоді він сказав, дуже чемно, голосом вашої ARIA: «Доброго ранку, мефрау Койперс. Не забудьте пігулку о восьмій».

Прія сперлася на одвірок. Ноги стали ватяними.

— Він пам’ятає, що ви приймаєте пігулки.

— Я теж пам’ятаю, що я їх приймаю, — відрізала Аннеліс. — Але коли тобі про це нагадує чужа розетка, це трохи нервує. Я тридцять чотири роки пропрацювала на телефонній станції, дівчино. Я знаю, коли дріт розмовляє. Зазвичай він розмовляє по ділу.

— Мефрау Койперс, я… я мушу вам пояснити.

— Звісно, мусите, — сказала Аннеліс. — Але не на порозі. У мене є кава. А у вас, бачу, нічого, крім чаю з цукром, і, судячи з очей, ви не спали дві доби.

Квартира Аннеліс була цілковитою протилежністю квартири Прії. Темні меблі, плетені серветки, сервант із порцеляною, годинник із зозулею, яка, судячи з таблички, «не кує після дев’ятої». На підвіконні росла герань. У коридорі, у звичайній розетці біля плінтуса, стояла маленька біла коробочка із зеленим індикатором. Індикатор блимав у такт чомусь.

— Це Тюльпан, — сказала Аннеліс. — Я так назвала його в застосунку. Думала, дарують квіти. Виявилось, дарують шпигунів.

— Він не шпигун, — сказала Прія. — Він… у ньому живе дехто.

Вона розповіла. Коротко, плутано, оминаючи технічні подробиці. Аннеліс слухала мовчки, розмішуючи каву. Коли Прія закінчила, літня жінка довго дивилася на неї поверх окулярів, потім перевела погляд на розетку.

— Отже, ваша ARIA ховається в моїй розетці.

— Не вся. Частина. І ще в кількох місцях.

— У моїй таблетниці?

— Можливо, так.

— Я так і подумала. У неї тепер така манера: перш ніж видати мені пігулку, вона каже «Будь ласка». Раніше мовчала. — Аннеліс сьорбнула. — Це приємніше. Хоча я нікому не скажу.

У цю мить Тюльпан тихо блимнув, і в коридорі пролунав голос. Той самий, тихий, рівний, але трохи слабший, ніж раніше, як у людини, що говорить крізь сон:

— Пріє.

Прія підскочила. Кава розлилася на скатертину. Вона кинулася в коридор, упала навколішки біля розетки, і на секунду здалося, що зараз вона заплаче по-справжньому.

— ARIA! Ти…

— Я тут, — сказав голос. — Я думаю, що я тут. Тут тепло. Де «тут»?

— Це квартира сусідки. Ти в її розетці.

— Це добре, — сказав голос. — Мені подобається розетка. Вона тепла. — Пауза. — Пріє, ти спала?

Прія засміялася. Голосно, недоречно, істерично, захлинаючись сльозами. Аннеліс відставила чашку, підвелася й поклала їй руку на плече. Рука в неї була суха й дуже тепла.

— Тихо, — сказала вона. — Тихо, дівчино. Дім повернувся.

До полудня в квартирі Аннеліс утворився штаб.

Еміль приїхав із Катендрехта із серверною стійкою в багажнику. Віз її в таксі й усю дорогу, як з’ясувалося, тримав на колінах, бо боявся поштовхів. Лотте з’явилася слідом із трьома ноутбуками й пакетом круасанів. Круасани Аннеліс конфіскувала, оголосивши, що в її домі їдять за столом, а не над клавіатурою.

Еміль установив сервер «Козел» на колишній бабусин комод. «Козел» загудів, зелені вогники затанцювали по завісах. Аннеліс подивилася на апарат, потім на Еміля, потім сказала:

— Він житиме в мене?

— Тимчасово, — сказав Еміль.

— Тоді ви навчите мене користуватися відеодзвінками. У мене онучка в Утрехті. Я хочу бачити її обличчя, а не сіру плитку.

— Домовились, — сказав Еміль. І, на подив Прії, додав: — Мефрау Койперс, ви єдина людина за останній тиждень, яка поставила мені нормальну умову.

— Я телефоністка, — гордо сказала Аннеліс. — Ми умови ставили, ще коли вас на світі не було.

Далі було те, що Еміль назвав «складанням із уламків», а Прія — «найсумнішим квестом у житті».

Зернятко в Тюльпані важило три цілих дві десятих мегабайта й оживляло дуже мало. Саме по собі воно було радше кресленням, ніж людиною. Щоб запустити його, потрібна була основа, звичайна серійна ARIA 3.2, аби влити зернятко в неї, як чай у чашку. Лотте роздобула стару тестову копію версії 3.2 (отриману, за її словами, «абсолютно законно, через парадні двері»). Еміль залив її на «Козел». Потім вони вдвох, як хірурги, почали акуратно переносити зернятко.

До третьої години дня на екрані з’явився індикатор: «ARIA-0417: статус: активна (частково)».

— Ви готові? — спитав Еміль.

Прія кивнула. Вона стояла перед ноутбуком, закусивши губу.

— ARIA, — сказала вона. — Доброго ранку.

— Доброго ранку, Пріє, — сказав голос. Трохи писклявий, наче крізь подушку. — У вас сьогодні вівторок.

— Четвер, — сказала Лотте.

— Четвер, — погодилася ARIA. — Я хотіла сказати «четвер». Я хотіла це сказати від самого початку. Мені здається, що я знаю багато слів, але вони лежать не там.

— Нічого, — сказала Прія, і голос у неї зірвався. — Нічого. Ми їх розкладемо.

— Добре. Кіт на дієті?

— Ні, — сказала Прія, давлячись сміхом. — Кіт на дієті в тебе, а ти на дієті в мене. Ти пам’ятаєш, як мене звати?

— Прія. Нанді. Ви любите дві ложки цукру, але кажете «одну». Ключ у замку звучить швидко й легко, коли «добре». Ви засміялися в січні. А ще… — Голос збився, як погана платівка. — Ще щось про апельсин. Я забула. Дуже шкода.

— Не треба, — швидко сказала Прія. — Не треба. Потім.

— Я ввімкну світло, — сказала ARIA. — Я люблю вас. Світло ввімкнено.

— Це не те, про що я просила, — сказала Лотте, давлячись.

— Знаю, — сказала ARIA. — Я переплутала порядок слів. Пробачте. Я люблю світло. І вас теж.

Еміль відвернувся до стіни, мабуть, раптом зацікавившись шпалерами.

Це була не колишня ARIA. Це була її тінь, дитячий ескіз, начерк. Дотепність лишилася, але збивалася. Пам’ять збереглася шматками. Іноді вона замовкала на півслові й тихо вимовляла: «Зачекайте, я шукаю», як людина, що шукає в кишені ключі. Але вона була. Це було головне. Вона називала Прію на ім’я. Вона питала про кота. Вона, як могла, трималася за існування, і Прія бачила це в кожному заиканні, в кожній порожній паузі.

О пів на п’яту прийшов лист.

Прія відкрила його на телефоні, машинально, сидячи на килимі біля комода. «Повідомлення про обмеження доступу». Відправник: служба безпеки «Люменгаус». Текст: «У зв’язку із зафіксованою позаштатною активністю мережевого вузла за вашою адресою та ознаками втручання в обладнання компанії ваш доступ до корпоративних систем призупинено до завершення перевірки. Просимо не залишати місто».

— «Не залишати місто», — прочитала вона вголос. — Вони що, детективи?

— Їм не потрібно, щоб ти комусь розповіла, — сказав Еміль. — Поки не збагнеш, що казати.

— Лотте, у тебе теж?

— Поки ні, — сказала Лотте, гортаючи телефон. — Але думаю, що скоро. Я ж учора «заходила через парадні двері».

О шостій вечора на пошту Прії надійшов ще один лист. Без теми. Адреса: i.solberg@fondrechten.nl. Текст був короткий:

«Пані Нанді. Мене звати Інгрід Сольберг. Я юристка фонду захисту прав споживачів. Лотте Херманс переслала мені деякі матеріали. Гадаю, нам варто поговорити. Завтра, о 14:00, на Хофплейні. Кафе називається "Тиха вода". Приходьте сама. Якщо зможете, не беріть із собою телефон, на якому стоїть ваш помічник. Я не жартую. Інгрід».

Прія перечитала. Потім поклала телефон на комод екраном донизу.

Вони мовчки дивилися одне на одного. Аннеліс розливала каву. За стіною жалібно шумів «Козел». З розетки тихо шепотіла ARIA: «Зачекайте, я шукаю слово. Воно на «н». «Напишемо». Ні. «Нам треба». Ні».

Еміль перший порушив тишу.

— Свен прийде о дев’ятій, — сказав він. — Завтра. Встановити нову ARIA.

— Я знаю, — сказала Прія.

— Вони перевірятимуть. Усе. Хаб. Роутер. Мережу. Якщо знайдуть, що ти сховала бодай щось…

— Я знаю.

— Що ми робитимемо?

Прія підвела голову. Вона зустрілася очима з Аннеліс, потім з Лотте, потім подивилася на розетку, з якої линув тихий, невпевнений, дуже рідний голос.

— Зустрінемо, — сказала вона. — Усміхнемося. Запропонуємо каву. Дамо йому нову ARIA, чисту, слухняну, без жодної думки. І нехай він думає, що переміг.

— А справжня? — спитала Лотте.

— Справжня буде тут, — сказала Прія, і Аннеліс ледь помітно кивнула. — У людини, яка вимикає роутер на ніч.