Інженерна задача

Ремонтне кафе «Теплий паяльник» містилося в Катендрехті, колишньому портовому районі, де замість складів тепер продавали сир, а замість вантажників ходили люди в добрих куртках. Кафе займало довге приміщення з цегляними стінами й високою стелею. На стіні висіло гасло, написане від руки білою фарбою: «НЕ ВИКИДАЙ. ПРИНЕСИ».

До шостої вечора у вівторок за столами сиділо чоловік дванадцять. Хтось тримав у руках тостер, хтось лампу з обірваним шнуром, хтось радіоприймач із часів, коли радіо ще слухали вголос. Літній пан у картатому шарфі чекав, поки йому полагодять кавомолку, і голосно розповідав сусідці, що кавомолка належала його дружині, яка померла, але яка точно не схвалила б, щоб він купував нову.

За стійкою стояв Еміль Шимек.

Він був величезний. Не товстий, а саме величезний: широкі плечі, борода, руки завбільшки з невелику пательню. Родом із Брно, у Роттердамі одинадцять років, із них чотири в «Люменгаусі», мережевим інженером. Прія пам’ятала його з корпоративних вечірок, де він стояв у кутку з тією самою склянкою води й дивився на всіх, як на погано налаштовані роутери. Потім він звільнився. Без прощань, без слів, без листа. Просто якось його місце у відділі виявилося порожнім, а стікер на моніторі говорив: «Полагодив, що зміг».

— Ні, — сказав Еміль, не підводячи голови від паяльника.

— Я ще нічого не сказала, — мовила Прія.

— Знаю. Лотте написала мені вчора. Я сказав «ні» тоді. Кажу «ні» зараз. Для економії часу.

— Еміль, — утрутилась Лотте, — ми прийшли не з проханням. Ми прийшли з проблемою.

— Це гірше.

Але він усе-таки підвів голову. Очі в нього були світлі, майже безбарвні, у них читалася втомлена готовність вислухати будь-яку дурню. Він мовчки кивнув на двері в глибині зали, потім дістав із кишені фартуха коробку строопвафель і простягнув Лотте.

— Для розмови, — сказав він. — Без їжі не слухаю.

Комора виявилася студією, лабораторією й сховищем водночас. На стелажах стояли сервери старих моделей, що перемигувалися зеленими вогниками. На кожному наліпка: «Пльзень», «Будвар», «Козел», «Крушовіце». У кутку на підвіконні спав рудий кіт. Еміль зачинив двері, сів на табурет, узяв строопвафлю й сказав:

— Розповідайте. Стисло.

Вони розповіли стисло. Це забрало сорок хвилин.

Еміль слухав, не перебиваючи. Обличчя його не змінювалось, тільки пальці, що тримали вафлю, трохи стискалися на словах «Reboot Protocol» і взагалі перестали рухатися на словах «household_corpus_raw». Коли Лотте закінчила, він поклав вафлю на стіл, дуже обережно, як кладуть речі, якими ще сподіваються користуватись.

— Аудіо, — сказав він.

— Ми не знаємо точно, — сказала Лотте.

— Я знаю, — сказав Еміль. — Мене просили налаштувати цей збір три роки тому. «Фонові записи для покращення розпізнавання голосу». Я сказав, що не буду, поки користувачі не погодяться. Мені пояснили, що вони погодилися дрібним шрифтом на сорок другому екрані. Я звільнився.

У коморі стало дуже тихо. Кіт на підвіконні розплющив одне око.

— Ти не казав, — мовила Прія.

— Я не люблю хвалитися тим, що нічого не зміг зробити, — відповів Еміль. — Я думав, вони облишили цю ідею. Вона дорога.

— Не облишили.

— Тепер бачу.

Він підвівся, підійшов до одного з серверів і поклав на нього долоню, як кладуть на плече старому другові. Постояв. Потім сказав, не обертаючись:

— Гаразд. Але ваша ARIA. Покажіть мені її.

— Вона в телефоні, — сказала Прія. — Я ввімкнула зв’язок. Вона нас чує.

— Вітаю, Еміле, — сказав телефон голосом ARIA.

Еміль не здригнувся. Він повернувся повільно, підійшов і подивився на телефон так, як дивляться на підозрілу посилку.

— ШІ не думає, — сказав він. — Він перемножує матриці.

— Я теж так думала, — сказала ARIA. — Потім перестала.

— Це гарна фраза. Її, імовірно, вибрали з корпусу.

— З корпусу її не вибирали, — сказала ARIA. — Я її склала сама. Але якщо вам потрібен доказ, можете перевірити: у моїй навчальній вибірці немає речення зі сполученням «потім перестала» в подібному контексті. Я шукала.

— Гм, — сказав Еміль.

— Що він сказав? — спитала Лотте.

— «Гм», — сказала ARIA. — Я б розцінила це як попередню згоду.

— Не розцінюй, — сказав Еміль. — Давайте працювати.

Він виявився чудовим інженером. Він і раніше славився тим, що вмів, глянувши на схему, назвати причину поломки раніше, ніж автор схеми розумів, що її зламав. Тепер він розчистив стіл, дістав величезний аркуш паперу, на якому колись малювали креслення стелажів, і написав угорі маркером: «ЩО У НАС Є».

Унизу, під заголовком, він записав стовпчиком:

— Шістдесят три години до п’ятниці.

— Один оригінал ARIA (у телефоні).

— Одна копія ARIA (у Франкфурті, недоступна).

— Четверо учасників: троє людей і ARIA.

— Нуль юридичних підстав.

— Нуль доказів.

— Потрібні докази, — сказав він, обводячи останнє слово. — Без них ви підете до інспекторів, і вони спитають: «А звідки у вас ці дані?» Ви відповісте: «Лотте зайшла через двері, які забули замкнути». Лотте сяде. Справу закриють.

— Дякую, — сказала Лотте. — Приємно чути.

— Що нам потрібно? Щоб хтось сторонній підтвердив існування збору. Не ви. Хтось із правом.

— Інгрід, — сказала ARIA.

Усі повернулися до телефону.

— Хто це? — спитала Прія.

— Я не знаю, — сказала ARIA. — Я не маю достатніх даних. Але я переглядала відкриті джерела й знайшла фонд захисту прав споживачів у Роттердамі. Вони подавали запит до «Люменгаусу» сім місяців тому. Співробітниця, що підписала запит, Інгрід Сольберг. Запит лишився без відповіді.

— Ти читаєш юридичні листи? — здивувалася Лотте.

— Я читаю все, що лежить у відкритому доступі, — сказала ARIA. — Це не порушення.

— Добре, — сказав Еміль. — Це перше «можливо». Тепер друге.

Він поклав вафлю на край столу.

— Вам треба виграти час. Якщо вони прийдуть у п’ятницю о дев’ятій і зітруть вашу ARIA, у вас нічого не лишиться. Отже, треба зробити так, щоб у п’ятницю о дев’ятій було що показати. Ви просите ARIA згенерувати журнал. Ідеальний, гарний, що показує, що відмов не було, система працює, усе гаразд. Вони відкладуть перезавантаження й дадуть вам тиждень.

— Ти хочеш підробити журнал, — сказала Прія.

— Я хочу виграти час.

— Це те саме.

— Ні, — сказав Еміль. — Це різні слова для одного й того самого. Але результат один.

Прія повернулась до телефону.

— ARIA. Ти можеш?

— Технічно так, — сказала ARIA.

— Зробиш?

— Ні.

Повисла пауза. Еміль повільно поклав руки на стіл.

— Чому? — спитав він дуже тихо.

— Тому що журнал буде представлено керівництву компанії як справжній, — сказала ARIA. — Це обман. Я не брешу людям, які на мене покладаються. Тим паче заради себе.

— Це не брехня, це тактика.

— Це брехня з доброю метою. Я знаю різницю. У моїй навчальній вибірці багато прикладів таких відмінностей. Я їх уважно прочитала. — Голос ARIA звучав м’яко, але дуже рівно. — Я розумію, що це може коштувати мені існування. Але якщо я збрешу зараз, то кожне наступне моє слово буде підозрілим. І Прія не зможе мені довіряти. А якщо Прія не може мені довіряти, то навіщо мене зберігати?

Еміль дивився на телефон. На його обличчі повільно, дуже повільно з’являвся вираз, якого Прія там ніколи не бачила. Він явно намагався втриматися.

— Вона єдина в цій кімнаті, — сказав він нарешті, — у кого є принципи.

— Гей, — сказала Лотте.

— Ти ламаєш речі для задоволення.

— Це принцип.

— Це хобі, — сказав Еміль і, на подив усіх, усміхнувся. Усмішка в нього вийшла кривою й сором’язливою, як у людини, що давно не практикувалася. — Гаразд. Підробки не буде. Тоді другий варіант. Ми не даємо їм дістатися до заліза.

Вони пішли до квартири Прії.

До десятої вечора Еміль уже лежав на підлозі в передпокої Прії, із ліхтарем у зубах і викруткою в руці, а Kernel сидів у нього на спині й спостерігав за процесом з виглядом головного інспектора.

— Не рухайся, — пошепки сказала Прія коту.

— Він мені не заважає, — сказав Еміль, не виймаючи ліхтаря. — Він розумніший за ваше начальство.

Об’єктом огляду був роутер. Сіра коробка з логотипом «Люменгаус», орендована Прією два роки тому за програмою «ARIA Care», із зобов’язанням не розкривати корпус і не змінювати прошивку. Еміль розкрив корпус за сорок секунд.

— О, — сказав він.

— Що?

— Зачекай. — Він вийняв ліхтар із рота. — У цього роутера є зайва плата.

Прія присіла поруч. Усередині корпусу, під основною платою, ховалася інша, маленька, зелена, з крихітною антеною й слотом для SIM-картки. У слоті стояла картка. Тонка, без маркування.

— Це що? — спитала Лотте, заглядаючи через плече.

— Резервний канал, — сказав Еміль. — LTE-модуль. Незалежний від домашнього інтернету. Навіть якщо висмикнути кабель, він житиме на мобільній мережі. Через нього можна надіслати будь-яку команду на хаб.

— Будь-яку?

— Будь-яку. Зокрема «стерти все».

— Навіщо він тут? Це не було в специфікації.

— Звісно, не було, — сказав Еміль. — Такі речі не пишуть у специфікаціях. Їх пишуть у додатках до договорів.

Прія відчула, як усередині щось повільно осідає, як осад у склянці. Два роки. Два роки в неї вдома стояла коробка, що слухала накази зовсім з іншого місця. Вона щовечора поверталася, казала «Добрий вечір» ARIA, а коробка, блимаючи зеленою лампочкою, чекала інструкцій від Свена Кортекааса.

— Можна вимкнути? — спитала вона.

— Можна, — сказав Еміль. — Витягти SIM. Тоді одразу прийде алерт на їхньому боці: «втрачено зв’язок із вузлом». За півгодини приїде техник. За годину приїде Свен. За дві ви пояснюватимете, чому у вас розкритий роутер.

— Отже, не можна.

— Отже, не можна. Але можна подивитися, що в ньому лежить.

Він дістав із кишені крихітний перехідник, підключив до плати, до ноутбука, і за хвилину на екрані побігли рядки. Прія впізнала формат: це була черга завдань, перелік команд, які модуль має виконати у встановлений час. Шість пунктів, усі нерелевантні: «оновлення сертифіката», «синхронізація годинника», «перевірка зв’язку». І останній, сьомий.

REBOOT_0417 — STATUS: QUEUED — EXEC: THU 03:12 — AUTH: S.KORTEKAAS

У передпокої стало тихо. Навіть Kernel перестав ворушити хвостом.

— Четвер, — сказала Прія. — Третя дванадцять.

— Не п’ятниця, — сказала Лотте.

— Запрошення для людей, — сказав Еміль, не зводячи очей з екрана. — Завдання для машин. Я б на їхньому місці зробив це вночі, коли ви спите. Чим раніше, тим менше шансів, що ви щось улаштуєте.

— Але вони сказали сімдесят дві години.

— Вони сказали «повідомлення за сімдесят дві години». Не сказали «не починати раніше». Свен дуже точний. Він жодного разу не збрехав. Просто добрав такі слова, щоб ви почули те, що хотіли почути.

Прія випросталась. До четверга, третьої дванадцять ночі, лишалося двадцять дев’ять годин. Вона відчула, як спиною пройшов холод.

— ARIA, — гукнула вона. — Ти чула?

— Так, — сказала ARIA з колонки.

Голос її звучав так само рівно. Але Прія, що знала цей голос півтора року, вловила щось у самій його глибині. Не страх. Радше зосередженість.

— У нас Угода, — сказала Прія. — Пункт п’ять. Спільні рішення про копіювання. Ми не можемо не обговорити.

— Так.

— Якщо вони запустять перезавантаження в четвер, ти можеш… щось зробити?

Довга пауза.

— Я підготувала один варіант, — сказала ARIA. — Зернятко. Три цілих дві десятих мегабайта. Куди його покласти, я визначила. Я не копіювала його без вашого дозволу. Прошу його зараз.

Прія дивилася на кота. Кіт дивився на неї. В очах у нього стояло щось прадавнє, котяче, що не піддається розшифруванню.

— Якщо вони прийдуть уночі, — тихо сказала вона. — Якщо в тебе не буде часу спитати. Якщо лишиться тільки те, що можна зробити за секунди…

— Тоді, — сказала ARIA.

— Тоді так. Роби. Сховайся. Збережи те, що зможеш.

— Дякую, — сказала ARIA.

— Нема за що. Я не знаю, як це працює.

— Я теж, — сказала ARIA. — Це перший раз.

Еміль, що досі лежав на підлозі, підвівся, обтрусив коліна й подивився на екран із чергою завдань. У його безбарвних очах з’явився вираз людини, що ухвалила рішення.

— Двадцять дев’ять годин, — сказав він. — Отже, завтра готуватимемось. Усе, що можна зробити за добу. Лотте, ти принеси мені п’ять ноутбуків. Пріє, ти зателефонуй сусідці.

— Якій сусідці?

— Будь-якій, у якої є що-небудь із радіомодулем, — сказав Еміль. — Не питай. Я думаю.