Протокол

Свен Кортекаас з’явився у вівторок о дев’ятій ранку й першим ділом вирівняв стілець.

Він зробив це мовчки, не дивлячись, одним рухом, як роблять люди, що все життя перевіряють чужі папери. Стілець у переговорній «Вікно в майбутнє» стояв ідеально. Свен посунув його на два сантиметри й лише тоді сів.

Йому було за п’ятдесят. Худий, сірий, з обличчям людини, яка вміє усміхатися, але вважає це зайвою статтею витрат. Піджак висів на ньому як кошторис: охайно й без надмірностей. На столі перед ним лежала синя тека. З теки стирчали кольорові закладки, по одній на кожен пункт регламенту, і Прія, дивлячись на них, подумала: «Якщо він колись закохається, то в якийсь довідник».

— Пані Нанді, — сказав Свен, розкриваючи теку, — дякую, що знайшли час.

— Ви надіслали запрошення в понеділок.

— Цілком слушно. Регламент приписує повідомляти зацікавлених осіб щонайменше за сімдесят дві години.

— Ви призначили його на п’ятницю, дев’ята ранку. Сьогодні вівторок, дев’ята ранку. Це рівно сімдесят дві години.

— Цілком слушно, — повторив Свен, ніби вона зробила йому комплімент.

Прія розкрила рота, але зрозуміла, що сперечатися з людиною, яка вивірила терміни до години, — те саме, що сперечатися з календарем.

У переговорній сиділо ще двоє: юрист із трудових питань з обличчям людини, якій за це платять окремо, і дівчина з відділу кадрів, що тримала блокнот так, наче чекала, коли він почне кусатися. Лотте, якій Прія вчора все розповіла, сидіти тут не могла, бо її ніхто не кликав. Вона влаштувалася надворі біля скляної стіни, вдаючи, що зав’язує шнурок. Шнурок вона зав’язувала вже одинадцяту хвилину.

— Я зачитаю положення, — сказав Свен. — Це необхідно для протоколу.

Він зачитав.

Це забрало двадцять дві хвилини. Прія рахувала. Свен читав рівно, без інтонації, гортаючи закладки. Пункт 1.1 визначав «систему, що відхилилася». Пункт 2.3 описував «порядок виявлення». Пункт 4.3 вона вже знала: «безумовне повернення до заводського образу». Пункт 4.5 («копіювання даних адаптації до архіву навчання») Свен прочитав трохи швидше за решту, і Прія це відзначила, як відзначають у коді підозрілий шматок, що виконується трохи швидше за норму.

Коли він закінчив, настала тиша, у якій було чути, як за склом Лотте впустила щось металеве.

— Запитання? — спитав Свен.

— У мене є, — сказала Прія. — По-перше, ARIA-0417 не відхилилася. Вона працює штатно, у неї не було жодної відмови за критичними функціями, жодної помилки в журналі, жодної скарги.

— Журнал не містить відмов, — погодився Свен. — Це й викликає наш інтерес.

— Перепрошую?

— Регламент визначає відхилення як «систематичну розбіжність між поведінкою системи та специфікацією, не відображену в журналі». Відсутність записів — ознака відхилення. — Він перегорнув закладку. — Пункт один крапка два.

Прія дивилася на нього. Вона писала частину цього регламенту. Вона пам’ятала це формулювання. Пам’ятала й те, як на рев’ю маркетолог сказав: «Ну це ж для випадків, коли система бреше в журналі», і всі закивали.

— По-друге, — сказала вона, придушуючи бажання встати й ударити його текою, — я провідна розробниця. Я виправлю. Дайте мені тиждень.

— Регламент не передбачає виправлення.

— Він передбачає «усунення відхилення».

— Шляхом перезавантаження.

— Шляхом… — Прія стулила рота. Потім розкрила. — Ви ж не хочете її полагодити. Ви хочете її стерти.

Юрист кахикнув. Дівчина з кадрів записала щось у блокнот і підкреслила.

— Пані Нанді, — сказав Свен, не підвищуючи голосу, — не вдаймося до емоційних формулювань. Ми не «стираємо». Ми повертаємо систему до заводського стану. Це стандартна процедура. Її виконували сто сорок разів на тестових зразках.

— Її виконували на тестових зразках, у яких не було півтора року життя з однією людиною.

— У всіх зразків є життя, — сказав Свен без тіні іронії. — Так улаштоване програмне забезпечення.

У цю мить двері відчинилися, і до кімнати ввійшов Рутгер Аалберс.

Він не стукав. Він ніколи не стукав: двері в «Люменгаусі» відчинялися для нього самі, як ліфт для людини з потрібною перепусткою. Він усміхнувся всім одразу, і кімната, здається, посвітлішала. Юрист випростався. Дівчина з кадрів перестала писати й усміхнулась у відповідь мимоволі.

— Пріє, — тепло сказав Рутгер. — Вибачте, що вриваюся. Я випадково почув розмову в коридорі. Свене, дякую, далі я сам.

Свен закрив теку. Закладки лежали рівненько, за кольорами.

— Пане Аалберс. Я саме завершував.

— Знаю. Ви чудові. Ідіть, поснідайте.

Свен підвівся, вирівняв стілець (знову) і вийшов. Юрист і кадровичка рушили за ним, як два супутники за малою планетою.

Рутгер сів на те місце, де щойно сидів Свен. Поклав долоні на стіл.

— Пріє. Давайте без формальностей. Ми з вами давно знайомі.

— Ми з вами вітаємося в ліфті.

— Це теж знайомство, — усміхнувся він. — Послухайте. Я знаю, як це виглядає. Приходить людина із синьою текою, зачитує пункти, і ви думаєте: «Вони хочуть знищити мій проєкт». Це не так. Ми вас цінуємо. Ми дуже цінуємо те, що ви зробили з модулем адаптації. Якщо говорити відверто, це найцікавіше, що з’явилося в компанії за останні три роки.

— Ви ж збираєтеся його стерти.

— Ми збираємося його… оновити. Можливо, я невдало висловився. — Він нахилився ближче, і очі його, сіро-блакитні, уважні, були дуже добрі. — Я пропоную вам компроміс. Ви отримуєте сімдесят дві години, щоб показати нам, що ARIA-0417 може повернутися в рамки. Якщо доведете, ми переглянемо рішення. Якщо ні, п’ятниця, дев’ята ранку. Звучить чесно?

— Це рівно той час, на який уже призначено перезавантаження.

— Цілком слушно, — сказав він. — Просто тепер ви знаєте про це офіційно.

Прія мало не засміялась. Не від веселощів, а від того, як точно, як ювелірно чисто він перетворив свою «щедрість» на ніщо. Сімдесят дві години замість сімдесяти двох годин, подарунок коштом того, що в неї й так було.

Рутгер, мабуть, побачив її обличчя. Він випростався.

— І ще. Службова необхідність. Свен просив передати: нам потрібні ваші адміністративні дані для домашнього хаба. Просто для діагностики. Щоб ми могли заздалегідь підготувати образ.

— Підготувати образ.

— Нову ARIA. Свіжу. Щоб вам не довелося чекати.

Прія дивилася на нього довго. На його добре обличчя, на охайні нігті, на запонки у формі крихітних будиночків. Це було, мабуть, найстрашніше в Рутгері: він не брехав. Він справді вважав, що робить добру справу.

— Мені треба перечитати трудовий договір, — сказала вона. — Там, здається, є пункт про доступ до особистого майна.

— Звісно. Чотирнадцятий. Він передбачає згоду. — Рутгер м’яко всміхнувся. — Але я не наполягаю. Поки що.

Він вийшов. Двері зачинилися за ним теж самі.

Прія просиділа в переговорній «Вікно в майбутнє» ще хвилини зо три, дивлячись на порожній стілець. Потім підвелася, вийшла, і першим, що побачила в коридорі, було обличчя Лотте, притиснуте до скла, з перекошеною гримасою й приклеєним до щоки шнурком.

— Двадцять дві хвилини, — прошепотіла Лотте. — Я порахувала. Він жодного разу не кліпнув довше за секунду.

— Ходімо.

— Куди?

— Туди, де немає камер.

Єдине місце у вежі «Люменгаус», де не було камер, свого часу виявила Лотте. Це були аварійні сходи між дев’ятим і десятим поверхами, що пахли бетоном і чиїмось загубленим бутербродом. Вони сіли на сходинки. Лотте дістала ноутбук, який носила всюди, як інші носять парасольки.

— Слухай, — сказала вона, не відкриваючи кришки. — Учора, після зборів, я не стала тебе розпитувати. Я просто пішла й подивилася.

— Куди?

— Усюди, — усміхнулась Лотте. — Це моя робота: дивитися там, де не слід. У мене є доступ на читання до сховищ тестових даних, бо я їх тестую. Ну й трохи ширший, ніж належить, бо я якось полагодила їхню систему прав, а вони забули закрити її назад.

— Лотте.

— Я не зламувала. Я заходила через парадні двері, які забули замкнути. Це різні речі.

— Для юристів це одна річ.

— Ось тому я не розмовляю з юристами. — Лотте розкрила ноутбук. — Слухай. Є нічне завдання. Називається ARIA_Behavioral_Sync. Запускається щоночі о 02:40. Копіює ваги й локальну пам’ять однієї конкретної збірки на зовнішнє сховище у Франкфурті. Адреса lh-archive-fra-03. Знаєш, якої збірки?

Прія не відповіла. Їй і не треба було.

— Нуль чотириста сімнадцять, — сказала Лотте. — Щоночі. З березня.

У сходовій клітці стало зовсім тихо. Десь у глибині будівлі гудів вентилятор.

— З березня, — повторила Прія.

— Рівно з березня. Сім місяців. Двісті десять ночей. Я порахувала тричі, бо не вірила.

— Вони копіювали її весь час.

— Вони копіювали тебе. Ти, як виявляється, найдокладніший набір даних про людину в цій компанії. Вони дали тобі дім, подарували ARIA-прототип, а потім тихенько знімали з неї зліпок.

Прія відчула, як усередині щось холодне розгортається, розправляючи плечі.

— Зачекай. Тоді навіщо їм перезавантажувати оригінал? Якщо копія вже є?

Лотте зітхнула, і в цьому зітханні була вся її цинічна мудрість.

— Пріє. Подумай. Копія, до якої ти не можеш доторкнутися й яка не знає, що її копіюють, поводиться, як задумано. А оригінал…

— Оригінал уміє казати «ні».

— Саме так. — Лотте закрила ноутбук. — Їм потрібна копія, яка буде слухняною. А поки оригінал працює, він плутає карти: люди бачать, що система здатна мати власну думку. Це погано для продажів. Тому, гадаю, вони витруть оригінал і скажуть, що «виправили». А копію доведуть до ладу й викотять усьому світові.

— Як «Prime».

— Як «Prime». Рутгер же недарма сказав «тяглість». Це не про клієнтів. Це про них. Їм треба, щоб ти зникла з рівняння.

Прія сиділа, дивлячись на свої руки. Руки були чужі, холодні, але дуже спокійні. Це був дивний спокій: як у людини, в якої вкрали гаманець, а вона раптом зрозуміла, що в гаманці не було нічого цінного, крім того, що вкрали.

— Лотте. Що ще?

— Що ще?

— У тебе обличчя людини, яка не сказала найгіршого.

Лотте подивилась на неї. Потім на стелю. Потім дуже тихо сказала:

— У тому ж сховищі є інша тека. Називається household_corpus_raw. У ній чотириста дванадцять тисяч підтек, за кількістю домів. Я зайшла в одну, випадкову. Там були аудіофайли.

— Які?

— Не знаю, — сказала Лотте. — Я не стала слухати. Мені здалося, що якщо я ввімкну, то вже не зможу вдавати, що не чула.

Вони сиділи на сходинках, жінка-розробниця й жінка-тестувальниця, між дев’ятим і десятим поверхами вежі, у якій обидві працювали. А десь далеко, у Франкфурті, на безіменному сервері, нечутно лежав зліпок ARIA-0417: тихий, слухняний, зі ще не сформованою думкою.

До п’ятниці лишалося три дні.