Команда

До сьомої вечора в квартирі Ейдана зібралося більше людей, ніж за всі попередні три роки разом узяті, і стільців на всіх не вистачало.

Довелося діяти. Ейлін, яка за день устигла обійти три магазини, дві сусідські квартири і одну церкву, принесла з підвалу майстерні чотири табурети. Лотта викотила з кута перевернутий ящик з-під запчастин. Мойра принесла свій стілець, особисто, на сходах відмовившись від будь-якої допомоги, й оголосила, що сьогоднішнє заняття гуртка переноситься на цю кухню: тема вечора — «Податкові ризики в умовах вечері». З ящика, табуретів і стільця вийшло щось на кшталт круглого столу, щоправда, нерівного, зате дуже демократичного.

На плиті шипіли в сковорідці («Бабуся» працювала у дві зміни) картопля й яйця. На вікні холов содовий хліб. А на столі, поверх старої ковдри, яку Ейлін назвала скатертиною, лежав аркуш паперу з написом, зробленим маминим шкільним почерком: «ПЛАН. Спочатку їмо».

Ейдан стояв посеред кухні й не знав, куди подіти руки.

— Ти керівник, — сказала Лотта, проходячи повз із тарілками. — Керівники зазвичай щось тримають. Тримай ложку.

Він узяв ложку.

Беата прийшла останньою, о сьомій двадцять. На порозі вона зупинилася, оглянула кухню, людей, стіл, і Ейдан побачив, як у неї смикнулися плечі: так здригаються, коли входять у надто теплу кімнату з вулиці.

— Добрий вечір, — сказала вона тихо.

— Заходь, люба, — сказала Ейлін, опинившись поруч так швидко, ніби вміла переміщуватися. — Ти Беата. Я знаю. Ейдан про тебе говорив цілий вечір, тільки він про це ще не здогадується.

— Мамо, — кволо сказав Ейдан.

— Сідай ось сюди, біля вікна, там тихо. І їж. Не відмовляйся. Я бачила, як ти вчора їла тост.

Беата розгублено сіла. Ейлін одразу поставила перед нею тарілку й те саме горня з відбитою ручкою. Беата подивилася на горня довго, ніби оцінюючи, чи можна йому довіряти, потім обережно взяла його обома руками.

— Дякую, — сказала вона. Майже самими губами.

Пабло приєднався до них о сьомій тридцять, по відеозв'язку. Ейдан приставив ноутбук до мішка з борошном, який мама купила «про всяк випадок», і на екрані з'явилося смагляве, радісне обличчя Пабло на тлі валенсійського заходу сонця.

— Аміго! — закричав він. — Я все чув від твоєї мами! Я готовий! Що робити? Зламувати? Шпигувати? Я можу дістати костюм!

— Не треба костюм, — швидко сказав Ейдан.

— Ейлін, ваш син мене не любить.

— Він тебе любить, любий, — сказала мама. — Він просто не вміє кричати про це через океан.

— Це не океан, — докинула Лотта. — Це Біскайська затока і трохи суші.

— Тим більше, — підсумувала Ейлін.

Так, у гомоні, сміху й дзвоні виделок об сковорідку, почалася перша в історії компанії «Мерривейл Системс» зустріч, на якій ніхто не дивився на годинник.

Вони повечеряли. Це зайняло сорок хвилин, і за ці сорок хвилин Ейдан кілька разів ловив себе на думці, що давно не сидів за столом, де всі їдять з однієї сковорідки й не соромляться. Мойра розповіла, як у сімдесят третьому році вона здавала податкову звітність за невелику броварню в графстві Каван і виявила, що господар записав «дегустацію» як «медичні витрати». Пабло сперечався з Лоттою, як правильно готувати паелью. Ейлін намагалася з'ясувати в Беати, звідки та родом.

— Познань, — тихо сказала Беата.

— А мама?

— Працює в бібліотеці.

— Читає тобі листи?

— Я їй пишу.

— Правильно, — схвалила Ейлін. — Листи треба писати. Ейдан мені не пише, тільки дзвонить.

— Мамо, я дзвоню кожен…

— Я знаю, любий. Щовечора о сьомій. Але це не те. У листі можна подумати.

Беата ледь усміхнулася.

Коли тарілки спорожніли, Ейлін підвелася, зібрала посуд і виразно подивилася на сина. Це був той самий погляд, який у дитинстві означав: «Встань і скажи».

Ейдан підвівся. Ноги в нього були як два мішки з картоплею.

— Я хочу сказати, — почав він. — Я не знаю, як керувати. Я ніколи цього не робив. Мене підвищили, тому що вважали, що я не розберуся. І знаєте що? Вони майже мають рацію.

— Не дуже надихає, — зауважив Пабло з екрана.

— Пабло, — сказала Ейлін.

— Мовчу.

— Але, — продовжив Ейдан, — за ці два тижні я зрозумів одну річ. Я не знаю, як керувати. Зате я знаю, як сказати дякую. — Він оглянув стіл. Обличчя в усіх були різні, але звернені до нього. — Мойро. Ви навчили мене не боятися слова. Лотто. Ви навчили мене розбивати яйце. Беато. Ви побачили те, чого я шість років не помічав. Мамо. Ти приїхала автобусом. Пабло, ти… ти забрав мій холодильник, але це нічого.

— Це був мій холодильник!

— Це був наш холодильник, — урочисто сказав Ейдан. — Я прощаю тебе.

Лотта пирснула. Мойра стримано усміхнулася, поправляючи окуляри. Беата дивилася в горня, але плечі її, здається, злегка тремтіли.

— Мені потрібна допомога, — закінчив Ейдан просто. — Не тому, що я не впораюся сам. А тому, що одному й не треба.

Він сів. На кухні стало тихо.

— Ось, — сказала Мойра. — Нарешті я чую керівника.

— Мені здається, — додала Лотта, — це називається «синергія».

— Це називається «Відділ операційної синергії», — сказала Беата. Голос у неї був рівний, але в куточку рота тремтіла усмішка. — Перший раз в історії він працює.

Задзвеніли горнята. Це було, мабуть, найкраще засідання за всю історію відділу.

Після цього пішла робота.

Беата дістала дев'ять склеєних аркушів, розстелила на столі й стала пояснювати. Вона говорила тихо й точно, показуючи олівцем на схему, і люди навколо неї сиділи, подавшись уперед, як діти біля багаття. Ейдан дивився на неї й думав, що в цієї жінки, виявляється, є голос, і цей голос дивовижним чином уміє робити цифри зрозумілими.

— Нам потрібні три речі, — сказала вона нарешті. — Перше: оригінали договорів і платіжних доручень. Не копії. У копій немає слідів. Друге: відомості про саму фірму. Хто вона, звідки, хто директор. Третє: той, хто отримує листи.

— Листи? — спитала Лотта.

— Адреса в Ретмайнзі. Поштова скринька в бізнес-центрі. Хтось має забирати звідти пошту.

Лотта повільно усміхнулася.

— Це Джек, — сказала вона.

— Хто?

— Той хлопець на ресепшені. Джек Мерфі. Він їздить до мене лагодити велосипед щомісяця. Він дуже балакучий і страшенно любить печиво.

— Він дав мені печиво, — згадала Беата.

— Ось бачите, — сказала Лотта. — Це знак. Я можу з ним поговорити. Без підозр. Я просто спитаю, хто в них забирає пошту зі скриньок, бо мені треба доставити посилку.

— Яку посилку?

— Будь-яку. У мене їх багато.

— Добре, — сказав Ейдан. — Лотта: Джек.

Він, на власний подив, узяв зі столу олівець і записав на аркуші.

— Мойро?

— Фірма, — сказала Мойра. — Реєстр компаній, податкова база, перевірка номера платника ПДВ. Я це робила сорок років. Зроблю за один вечір. Тільки мені потрібен ноутбук потужніший і чашка міцніша.

— Ноутбук є, — втрутився Пабло. — Я вам вишлю посилання.

— А ви, мій друже, — повернулася до екрана Мойра, — сидіть тихо й не заважайте.

— Слухаюсь, сеньйоро.

— Пабло, — сказав Ейдан. — Твоє завдання: адреса електронної пошти на рахунках. Домен. Ти ж програміст.

— Розробник, — образився Пабло. — Але так. Дай мені годину.

Він зник з екрана, і замість нього лишилася тільки картинка із заходом сонця. Мама тим часом розливала чай по всіх горнятах, і Ейдан із подивом бачив, що горняток у неї вистачило на всіх: вона, виявляється, привезла їх у валізі, загорнуті в рушники.

За сорок хвилин Пабло повернувся, і вигляд у нього був незвично серйозний.

— Слухай, — сказав він. — Тут дивне. Домен Хартвелл Едвайзорі зареєстровано одинадцять місяців тому через анонімний сервіс. Це нормально, так роблять мільйони. Але в нього є поштові налаштування. Вхідна пошта йде не на звичайний сервер, а на такий, якого я не знаю. Я пошукав і… — він завагався. — Це сервер внутрішньої пошти. Вашої компанії. «Мерривейл».

За столом повисла тиша.

— Тобто, — повільно сказала Беата, — листи на адресу «Хартвелл» надходять усередину компанії.

— Так. Хтось там їх читає.

— Хто?

— Не знаю, — сказав Пабло. — Але той, хто це налаштував, мав доступ до внутрішніх серверів. Це не звичайний співробітник.

— Мартен, — сказала Беата.

— Або його людина, — додав Ейдан.

У тиші було чутно, як шипить чайник, якого не було: це Ейлін знову гріла воду на сковорідці.

— Я можу спробувати з'ясувати, хто саме, — обережно сказав Пабло. — Але мені потрібен доступ зсередини. Це означає, що комусь треба сидіти у вашому офісі й підключатися до мережі.

— Не зараз, — сказав Ейдан. — Це надто ризиковано. Поки зберемо решту.

Він раптом зрозумів, що говорить як керівник, не помітивши, коли почав.

— Оригінали документів, — нагадала Беата. — Вони зберігаються в архіві. У підвалі. Ключ у охорони. Але є ще запасний шлях.

— Який?

— Ядвіга.

— Хто це?

— Прибиральниця. Вона працює в будівлі вночі. Вона знає, де що лежить. Вона землячка. З Познані.

— Ти з нею говорила?

— Ми вітаємося.

— І цього досить?

— Для неї так, — тихо сказала Беата. — Ми вітаємося по-польськи.

Ейдан подивився на олівець у руці, потім на обличчя за столом. Лотта з її «посилками». Мойра з окулярами на ланцюжку. Пабло на екрані. Мама, що розливає чай. Беата з горням із відбитою ручкою.

— Добре, — сказав він. — Тоді так. Лотта бере Джека. Мойра фірму. Пабло чекає мого сигналу. Беата і я йдемо по оригінали.

— У підвал? — тихо спитала Беата.

— Через Ядвігу.

— Уночі?

— Уночі, — підтвердив Ейдан і здригнувся, бо щойно вимовив ці слова вголос.

— Ой, — сказала Ейлін.

— Мамо.

— Я нічого не кажу, любий. Тільки візьми теплий светр. У підвалах завжди холодно.