Несподівана мама

Ейлін Фаррелл приїхала у вівторок увечері, о вісімнадцятій сорок, із трьома сумками, однією валізою на колесах і виразом обличчя, який у Корку називали «коли вона вирішила».

Ейдан у цей час сидів на кухні й дивився на порожнє місце в таблиці, де ще вранці жила вкладка «Нотатки Б.». Він саме роздумував, чи вважати видалення чужих нотаток злочином, дурницею чи частиною нормального робочого процесу, коли в двері подзвонили. Тричі, довго. Лише одна жінка на світі дзвонила так, ніби б'є в барабан.

— Ні, — сказав він уголос. — Ні, це неможливо.

Він відчинив двері.

— Любий, — сказала мама. — Ти схуд.

— Мамо, я вчора…

— Ти схуд, — повторила вона, обійняла його разом із сумкою, і Ейдан відчув знайомий запах: мило, хліб і дощ, який вона везла з собою з Корка. — Пабло мені все розповів. Що в тебе немає холодильника. Що ти варіш макарони в сковорідці. Я сіла на автобус за десять хвилин після його дзвінка.

— Пабло тобі дзвонив?

— Він мені пише щотижня, — спокійно сказала мама. — Уже пів року. Він дуже милий хлопчик, але нічого не вміє приховувати. Відійди, будь ласка, я зайду.

Вона увійшла. Ейдан устиг помітити, як її погляд блискавично обмів передпокій, кухню, стіл із листами, плиту, вікно, і як у цю мить в очах у неї щось здригнулося, як у лікаря, що побачив рентгенівський знімок.

— Так, — сказала вона. — Це можна виправити.

Наступні сорок хвилин Ейдан просто дивився.

Ейлін рухалася по квартирі з тією швидкістю, яку можуть розвинути тільки матері й рятувальні служби. З першої сумки з'явилася буханка содового хліба, загорнута в рушник. З другої десяток яєць, бекон, пакет картоплі, банка варення з чорної смородини з написом «Ейданові, не відкривати при Пабло», круг м'якого сиру і величезний шматок кров'яної ковбаси, при вигляді якого Ейдан, як завжди, відвів очі. З третьої сумки вийшли дерев'яна лопатка, дві ложки, ніж, два рушники, миска і пакет чаю «Баррі», найправильнішого чаю на світі.

— Мамо, — обережно сказав Ейдан. — Я можу пояснити.

— Пояснювати будеш потім, — озвалася вона, витираючи підвіконня. — Спершу ми поїмо. Чайник у тебе де?

— У мене немає чайника.

— Я вже зрозуміла, що в тебе немає чайника. Я спитала, де ти його тримаєш.

— Мамо. Немає чайника.

Ейлін зупинилася. Обернулася. Подивилася на нього довго, і в цьому погляді було все: і біль, і ніжність, і бажання негайно зателефонувати Пабло й сказати йому пару слів.

— Завтра купимо, — рішуче сказала вона.

— Ні, — несподівано сказав Ейдан.

— Що значить «ні»?

— Я куплю сам. Коли буде… — він пошукав слово, — привід.

— Привід? — Ейлін сплеснула руками. — Ейдане, привід для чаю — це коли хочеться чаю.

— Я знаю, — сказав він. — Але мені треба, щоб це був саме мій чайник. Куплений на мої гроші. Коли я буду… коли в мене вийде.

Мама дивилася на нього кілька секунд. Потім дуже тихо сказала:

— Ну гаразд. Але тоді я ставлю воду на сковорідку.

І вона справді поставила воду на сковорідку, закип'ятила її, залила чайне листя в єдине горня й простягла Ейданові. Це був найдивніший чай у його житті. І найтепліший.

У двері постукали. Ейдан здригнувся й пішов відчиняти: на порозі стояла Лотта в робочому комбінезоні. З-за її плеча визирала Мойра, а на другому плані, спершись на перила, зацікавлено чекали двоє мешканців з нижнього поверху. Уся сходова клітка, судячи з усього, відчула запах бекону.

— Ми чули голос, — сказала Лотта. — Дуже рішучий. Ми злякалися.

— Це моя мама, — сказав Ейдан.

— А, — сказала Лотта з величезним полегшенням. — Тоді нічого страшного.

За п'ять хвилин на кухні сиділо четверо людей, і всі четверо чомусь говорили одночасно. Ейлін і Мойра, виявивши одна одну, завмерли на секунду, як двоє дуелянтів, які, на свій подив, виявилися однокурсниками. Потім заговорили, і розмова їхня була такою щільною й швидкою, що Ейдан ледве встигав стежити.

— Ви, виходить, господиня, — казала мама.

— А ви мати, — казала Мойра.

— Він вам добре платить?

— Справно. Хоча з податками в нього було… важко.

— Податки, — тихо сказала Ейлін з таким трагізмом, ніби йшлося про далеких родичів, яких краще не згадувати. — Це в нього від батька.

— Він подав декларацію в неділю, — сказала Мойра.

На кухні повисла пауза.

— Що? — сказала мама.

— Подав. У неділю ввечері. Він приніс мені роздруківку підтвердження, вона в мене в зошиті. Йому повернуть сто сорок два євро.

Ейлін повільно повернулася до сина. Руки її, що тримали лопатку, злегка тремтіли.

— Ейдане Фаррелле, — сказала вона. — Ти подав декларацію?

— Мамо…

— Сам?

— З допомогою. З усією сходовою кліткою.

Тут мама зробила те, чого Ейдан не очікував: вона сіла, затулила обличчя руками й заплакала. Не голосно. Радше так, як плачуть люди, що довго чекали і перестали чекати, а воно все-таки прийшло.

— Мамо, — розгублено сказав він. — Мамо, це ж просто сто сорок євро.

— Це не сто сорок євро, — сказала Ейлін крізь долоні. — Це дванадцять років. Дванадцять років я казала Бріді, що мій хлопчик розбереться. Дванадцять років вона кивала з таким обличчям, що я хотіла її вдарити.

Лотта тихо відвернулася до вікна, і Ейдан побачив, як у неї здригнулися плечі, але сміялася вона чи плакала, визначити було неможливо.

Вечеря була найкращою за останні вісім років. Мама зробила смажений хліб із беконом і яйцем, картоплю з цибулею в тій самій сковорідці («Бабуся, виходить, — схвалила вона, — оце справжня річ»), і всі їли просто з неї, бо тарілок на всіх не вистачало, а ложки були спільні. Мойра розповіла про свою першу зарплату. Лотта про колесо, на якому написані імена. Ейлін про те, як Ейдан у п'ять років вирішив, що гуси на фермі в дядька Шона насправді перевдягнені інспектори.

— Вони всі так на мене дивилися, — уперто сказав Ейдан.

— Вони на всіх так дивляться, любий, — сказала мама. — Це гуси.

Близько десятої гості розійшлися. Лотта на прощання міцно потиснула Ейлін руку й сказала: «Я за ним приглядатиму». Мойра пообіцяла зайти завтра з пирогом. Мама відповіла обом, що вони хороші жінки і що вона, може, затримається.

Вони залишилися вдвох. Ейлін мила посуд, а Ейдан витирав. Це було як у дитинстві, тільки кухня була іншою, а він сам став вищим на дві голови.

— Мамо, — сказав він. — Можна я запитаю?

— Питай.

— Коли ти бачиш… коли тато був живий. Коли він у чомусь був упевнений, а всі навколо казали, що він не правий.

— Коли він судився з Кеннеді через живопліт? — уточнила мама, не обертаючись.

— Так.

— І що?

— Як він це робив? Він же не був сміливим.

Ейлін витерла руки об рушник, обернулася й подивилася на сина. Це був той самий погляд, який у дитинстві змушував його признаватися в розбитій вазі й украденій цукерці.

— Твій батько, — сказала вона, — не був сміливим. Він був впертим. Це різні речі, любий. Сміливість потрібна на один раз. А впертість на три роки. Він просто не йшов. Кеннеді казав йому: «Деклане, облиш», і він казав: «Добре, Томе». А потім знову приходив із мірною стрічкою. Він виграв не тому, що був правий, хоча він був правий. А тому, що Кеннеді втомився раніше.

— Я не такий, — тихо сказав Ейдан.

— Ти такий, — сказала вона. — Тільки ти не бачив.

— Коли?

— Ейдане. Ти шість років відкладав податки. Це не боягузтво, любий. Це дуже уперта впертість, просто спрямована не туди. Ти так уперто не робив одне, що в тебе вийшло ціле мистецтво. Тепер тобі треба тільки розвернути його.

Ейдан стояв із рушником у руці й дивився на матір. За вікном лив дощ, на плиті холола сковорідка, з сусідньої квартири долинала музика. Він раптом зрозумів, що мама сказала йому найточнішу річ про нього за останні тридцять років.

— Мамо, — сказав він. — У мене проблема на роботі.

— Я знаю.

— Звідки?

— Ти весь вечір крутив хліб у руках і жодного разу не відкусив. Ти не їси, коли ти не правий. Або коли правий, але боїшся. — Вона сіла за стіл. — Розповідай.

Він розповідав півтори години. Він нічого не пропустив: ні кави з Мартеном, ні записок, ні «пінгвіна». Мама слухала, не перебиваючи, лише зрідка питала: «А це хто?» або «А це скільки?» Коли він дійшов до дзвінка Мартена і слів «спокійні люди рідко привертають увагу», вона тихо сказала: «Ах ти, змію».

— Мамо.

— Я сорок років пропрацювала секретарем у школі, — сказала Ейлін. — Я знаю цей тон. Це директор каже батькові, що його дитина «дуже здібна», коли йому потрібно, щоб той підписав дозвіл на переведення в інший клас. Вони завжди починають із компліменту.

— Що мені робити?

— Не знаю, любий. Я не розбираюся в твоїх таблицях. Але я знаю одне: ти не один. Ти навіть уявити не можеш, скільки людей навколо тебе готові допомогти, якщо ти попросиш.

— У мене тільки Беата.

— У тебе Беата, Лотта, ця Мойра, Пабло, який мені пише… — Вона загнула чотири пальці. — Це вже команда. Ти просто не звик називати людей на ім'я.

Ейдан відкрив рота й закрив. Потім усміхнувся. Уперше за цей жахливий день.

— Мамо, — сказав він. — Я хочу спробувати. По-справжньому.

— Ото й гаразд, — сказала Ейлін. — Що тобі потрібно?

— Не знаю. Напевно… щоб хтось зварив мені каву вранці.

— Це я можу, — сказала мама. — Але на сковорідці.

Вона постелила собі на дивані, бо ліжко в Ейдана було замале для двох, а розкладачки в нього, звісно, теж не було. Він ліг у себе, слухаючи, як мама на дивані шарудить ковдрою й тихо молиться ірландською. Ейдан не знав слів, але знав мелодію: так молилися вдома, коли все було добре й коли все було погано.

— Ейдане, — долинуло з темряви.

— Так?

— Я тобою пишаюся.

Він не відповів. Не тому, що не хотів, а тому, що в горлі знову стояв той самий клубок, який з'явився в майстерні в Лотти. І він раптом подумав, що за останні два тижні цей клубок, здається, перестав бути ознакою слабкості. Радше він став чимось на кшталт компаса.

— На добраніч, мамо.

— На добраніч, любий. Завтра нам потрібно багато яєць.

Зранку Ейдан прокинувся від запаху кави, справжньої, на сковорідці. Він увійшов на кухню, і на столі вже стояли три горнята: його, мамине й ще одне, невідоме, з відбитою ручкою.

— Це для Беати, — пояснила Ейлін. — Поклич її. Сьогодні ввечері вечеря. Усіх клич.