Тепер ви підписант

У понеділок о дев'ятій тридцять ранку Ейдан і Беата стояли перед дверима переговорної «Шеклтон» і виглядали як двоє людей, які прийшли здаватися, але ще не вирішили, кому.

У руках в Ейдана була тека. У руках у Беати був той самий коричневий конверт. Між ними було пів метра повітря, в якому висіла чемна мовчанка, і обоє намагалися не дивитися на двері, бо за ними вже шумів Освальд: він пересував стільці й бурмотів щось про «оптимальне розсадження».

— Ти впевнена? — тихо спитав Ейдан.

Беата не відповіла. Вона зняла з кардигана невидиму нитку й поклала її в кишеню.

— Мені треба звикнути, — сказала вона нарешті. — Я ніколи раніше не входила на нараду з обличчям.

— Вибач?

— Зазвичай я там як віконце. Чорне.

Ейдан засміявся, і від цього стало трохи легше.

Освальд зустрів їх із розкритими обіймами. Точніше, з розкритими долонями, як людина, яка збирається благословити невеликий хор.

— Ейдане! Беато! Яка приємна несподіванка! Я саме склав схему нашої зустрічі, — він тицьнув у білу дошку, на якій було написано «Зустріч 4 (позачергова, у зв'язку з позачерговою необхідністю)». — Сідайте. Чаю? Печива?

— Ні, дякую, — сказав Ейдан.

— Я візьму печиво, — несподівано сказала Беата і взяла два.

Освальд розгублено кліпнув. За шість років це був перший раз, коли Беата Новак вимовила вголос слово в його присутності. Він, здається, на секунду не знав, як поводитися: то чи зрадіти, то чи покликати лікаря.

Вони сіли. Ейдан відкрив рота й зрозумів, що вся його підготовка, три сторінки нотаток і десять хвилин репетиції перед дзеркалом зникли, як вода з дірявого відра.

— Освальде, — сказав він. — Нам треба показати вам дещо. Це серйозно. Будь ласка, не… не ставте це в паркування.

Освальд завмер із маркером у руці. Він подивився на дошку. Потім на маркер. Потім на Ейдана.

— Добре, — повільно сказав він. — Не ставитиму.

Беата дістала з конверта довгу стрічку схеми, склеєну скотчем, і розгорнула її на столі. Стіл був не надто великий, і стрічка звисла на підлогу, як сувій. Освальд підвівся, підійшов і став читати. Ейдан спостерігав за його обличчям, і це було як дивитися, як повільно сідає сонце.

Спочатку на обличчі була звичайна чемна зацікавленість. Потім, коли він дійшов до прямокутника «Хартвелл Едвайзорі», брови поповзли вгору. Потім він прочитав список підписів, і рот трохи розтулився. Потім подивився на аркуш зі своїм ім'ям і датою створення коду ОС-7. Потім сів. Просто опустився на стілець, як людина, в якої несподівано закінчилися сили.

— Це… — сказав він. — Це не я.

— Ми знаємо, — швидко сказав Ейдан.

— Ні, ви не розумієте. Я ніколи не створював жодних кодів. Я навіть не знаю, як це робиться. Я… я просто входжу в систему й затверджую те, що мені надсилають.

— Не читаючи? — спитала Беата.

Освальд подивився на неї з таким виразом, з яким людина дивиться на власне відображення в погану погоду.

— Читаючи, — сказав він. — Але не все. Там так багато всього… Розумієте, якщо я читаю кожен документ уважно, я перестаю встигати на зустрічі. А якщо я не встигаю на зустрічі, люди… губляться.

Ейдан не знайшовся, що відповісти. У цьому було щось таке чесне й жалюгідне, що йому захотілося одночасно обійняти Освальда й накричати на нього.

— Освальде, — м'яко сказав він. — Нам треба зрозуміти, хто міг використати ваш пароль.

— Мій пароль? — Освальд зблід іще сильніше. — Але мій пароль… знають тільки я і… і всі.

— На стікері, — сказала Беата. — На моніторі.

— Він гарний, — кволо заперечив Освальд. — Я вигадав його сам.

Беата зітхнула. Це було перше зітхання у її виконанні, яке Ейдан чув наживо. Воно було глибоке, як криниця.

Вони просиділи разом майже дві години. Освальд ставив запитання, повільно, одне за одним, і кожне було трохи розумніше за попереднє, ніби він прокидався частинами. Наприкінці зустрічі він перестав бурмотіти «паркування» і почав говорити такі слова, як «підозріло» і «треба розібратися». Ейдан дивився на нього й раптом подумав, що ця людина, можливо, ніколи не була дурнем. Вона просто дуже довго ховалася в календарі.

— Я маю проконсультуватися, — сказав Освальд, коли вони закінчили.

— З ким? — швидко спитав Ейдан.

— З Мартеном, — щиро відповів Освальд. — Він мій наставник. Він учив мене всього. Він завжди знає, що робити.

Ейдан і Беата переглянулися. Це був один із тих поглядів, які коштують цілих абзаців.

— Освальде, зачекайте, — почав Ейдан. — Може, краще спершу…

— Ні, ні, — сказав Освальд уже біля дверей, дістаючи телефон. — Якщо тут щось не так, він першим має знати. Це ж його регіон. Я певен, що все з'ясується.

І натиснув виклик.

Ейдан хотів зупинити його, але не встиг: у слухавці вже чувся теплий і низький голос. Освальд вийшов у коридор, притискаючи телефон до вуха, і двері за ним м'яко зачинилися. Вони залишилися вдвох у переговорній «Шеклтон», зі стрічкою схеми на столі й тишею, в якій було чутно, як кондиціонер зітхає.

— Ну, — тихо сказала Беата. — Тепер ми знаємо.

— Знаємо що?

— Що він не лиходій, — сказала вона. — Він просто… дуже відданий.

— Це гірше, — сказав Ейдан.

— Іноді.

Вони мовчки зібрали папери. За десять хвилин Освальд повернувся, і вигляд у нього був дивно просвітлений, як у людини, якій щойно витягли скабку.

— Усе гаразд, — радісно повідомив він. — Мартен каже, що це частина пілотної програми і що він сам усе тобі пояснить, Ейдане. Особисто. Сьогодні ж.

Він сів і сам собі усміхнувся.

— Бачите? Просто непорозуміння.

День тягнувся довго. Ейдан повернувся додому о сьомій вечора, поставив сковорідку на плиту, подумав, що сьогодні в ньому немає сил навіть на омлет, і зробив собі тост з оливками. Він їв його стоячи, дивлячись у вікно. Унизу Лотта зачиняла майстерню: вона опускала ролети, і щоразу, коли вони брязкали, у нього всередині щось здригалося.

О пів на дев'яту задзвонив телефон. Номер був незнайомий, з кодом Амстердама.

Ейдан дивився на екран, поки той не згас. Потім подзвонили знову.

— Ейдане, — теплий голос ніби сидів у сусідній кімнаті. — Не відволікаю?

— Ні, — сказав Ейдан. Голос у нього вийшов чужий. — Ні, звісно.

— Я хотів поговорити з тобою особисто. Я знаю, що сьогодні вранці ви з Беатою зустрічалися з Освальдом. Це правильно. Ти добре зробив, що пішов до нього. Це лояльність.

— Дякую, — сказав Ейдан і сам здивувався цьому «дякую».

— Я хочу бути з тобою відвертим, — м'яко продовжив Мартен. — Консалтинг, про який ви питаєте, справді незвичайний проєкт. І так, формально там є питання щодо оформлення. Це моя провина, я надто довіряв Рут. Вона хороша людина, але не дуже уважна. Я все виправлю. Але мені потрібна твоя допомога.

— Яка?

— Квартальний звіт. Мені потрібно, щоб ти його підписав. До кінця місяця. Це формальність. Юристи вже працюють над додатками, тож до моменту, коли документи потраплять до аудиторів, усе буде чисто.

Ейдан мовчав. Йому здалося, що в слухавці чути, як Мартен усміхається.

— І, Ейдане, — додав той. — Я б хотів запропонувати тобі дещо натомість. Я придивлявся до тебе. Ти та людина, якої нам бракує. Старший керівник з операцій у регіоні. Це на два рівні вище. Зарплата, звісно, інша. Інші можливості. Я думаю, ти заслужив.

— Я… — Ейдан запнувся. — Я не знаю, що сказати.

— Скажи «так».

— Мені треба подумати.

— Звісно. — Мартен анітрохи не образився. — Думай. До кінця місяця. Але, Ейдане, ти ж розумієш: у тебе бездоганна репутація. Ніхто не ставитиме тобі запитань. Саме тому я обрав тебе. Спокійні люди рідко привертають увагу. І це чудова якість.

Ейдан ще якийсь час слухав гудки після того, як Мартен поклав слухавку.

Потім він поклав телефон на стіл, сів на стілець, і в тиші кухні раптом ясно, ніби диктор прочитав по папірцю, до нього дійшло.

Його обрали не за те, що він хороший. Його обрали за те, чого в нього немає.

За цікавість. За звичку не лізти. За шість років «я розберуся» і жодного разу не розібрався. За те, що людина, яка за шість років не зазирнула в жодну чужу комірку, не зазирне й у цю.

Він подивився на сковорідку. Вона стояла на плиті, темна, важка, ні в чому не винна.

— Ти знала, — сказав він їй уголос. — Усі знали. Крім мене.

Він очікував відчути злість. Але злості не було. Було щось інше, повільне й тепле, ніби в грудях засвітилася дуже маленька лампочка. Він раптом зрозумів, що вперше в житті не хоче ховатися. Він не знав, що робити, але знав, що робити треба.

У телефоні пискнуло повідомлення. Беата:

«Він дзвонив тобі».

«Так».

«Він знає, що ми знаємо».

«Так».

Пауза.

«Не відповідай йому поки. Нічого не підписуй. Завтра вранці я принесу все, що є. Спи».

Ейдан не спав. Він лежав і дивився в стелю, поки на ній не проступила карта Італії, а потім вирішив, що ранок усе одно прийде, й заплющив очі.

Зранку, о дев'ятій тридцять, він увімкнув ноутбук і відкрив спільну таблицю відділу.

Вкладки «Бюджет», «Факт», «Проводки».

Вкладки «Нотатки Б.» більше не існувало. Замість неї був білий прямокутник із дрібним написом: «Вміст видалено адміністратором».

Ейдан довго дивився на цей рядок. Потім почув за спиною тихі кроки й обернувся.

У дверях стояла Беата. Вона прийшла в офіс раніше за всіх і тепер стояла з конвертом, притиснутим до грудей, і обличчя в неї було таке спокійне, що Ейдан зрозумів: вона бачила це вже годину тому.

— Усе, що там було, — сказала вона, — лежить у мене. На папері. Я не довіряю хмарам.

Вона дістала з конверта дев'ять склеєних аркушів, тих самих, зачерканих кольоровими маркерами, і поклала на стіл.

— Нічого не пропало, — сказала Беата. — Просто тепер це знаємо тільки ми.