Камера ввімкнена

Ейдан Фаррелл був людиною, яка шість років поспіль казала «я розберуся». Казав він це мамі, господині квартири, податковій службі (у вигляді невідправлених листів) і самому собі в дзеркалі зранку, коли дзеркало особливо вперто дивилося у відповідь. З часом ця фраза перестала бути обіцянкою. Вона стала чимось на кшталт погоди: просто була, і ніхто вже не чекав, що вона зміниться.

У понеділок, об одинадцятій ранку за дублінським часом, йому випало дізнатися, як далеко можна зайти з однією лише цією фразою.

— Ейдане, ти нас чуєш? — запитав з екрана Освальд Мейтленд.

Ейдан чув. Він чув усе, крім головного, бо в цю мить розв'язував задачу набагато нагальнішу: як зробити так, щоб камера бачила його обличчя, але не бачила стільця за його спиною. На стільці сушилися три сорочки, дві пари шкарпеток і один рушник, який, власне кажучи, не сохнув, а здавався. Сушарки в квартирі не було. Взагалі нічого не було, але про це згодом.

Він нахилив ноутбук так, що в кадр потрапили стеля і верхня третина чола. Вийшло обличчя людини, яку знімають для документального фільму про загублені речі.

— Чую, — сказав Ейдан. — Просто задумався.

— Чудово, — сказав Освальд. — Задуманість потрібна керівникові.

Освальду Мейтленду було п'ятдесят п'ять років, він носив оксамитові піджаки трьох відтінків коричневого й щиро вірив, що справжня робота починається там, де закінчується листування і починається зустріч. Він не був поганою людиною. Він був людиною, у якої в календарі на кожен день стояло по сім «синхронізацій», і якщо ви питали, про що вони, він усміхався так м'яко, що ви почувалися винним за саме запитання.

На екрані було ще одинадцять віконець. Десять показували обличчя людей з інших відділів: вони кивали з виразом людей, які вже здогадуються, що їх це не стосується. Одинадцяте віконце було чорним, і в ньому білими літерами значилося «Беата Н.». Ейдан за шість років жодного разу не бачив це віконце іншим. Він не був певен, що в Беати взагалі є обличчя. Тобто вона, звісно, була живою людиною, він бачив її в коридорі. Але на дзвінках камера в неї завжди була вимкнена, а мікрофон теж, і Ейдан іноді думав, що вона сидить там із чашкою чаю й просто дивиться на них, як на акваріум.

— Отже, — сказав Освальд і склав долоні. — Радий повідомити, що з першого числа керівництво нашого Відділу операційної синергії переходить до Ейдана Фаррелла.

Ейдан кліпнув.

— Вибачте, — сказав він. — До кого?

— До тебе, — лагідно сказав Освальд. — Вітаю.

У віконцях заворушилися. Хтось підняв великий палець. Хтось прошепотів «ура» і забув вимкнути мікрофон, тож «ура» вийшло гучним. А потім у дванадцятому віконці з'явилася людина, яку Ейдан бачив наживо лише двічі в житті: на новорічному корпоративі й один раз у ліфті, коли вони обидва вдали, що дивляться в телефони.

Мартен Вандерхаген був директором регіону EMEA. Це означало, що він відповідав за все від Лісабона до Гельсінкі й мав ту особливу гладкість, яка буває в людей, звиклих, що їм завжди усміхаються першими. На ньому була світла сорочка без жодної складки. Позаду виднілася скляна стіна, за якою мерехтів, треба думати, Амстердам.

— Ейдане, — сказав він теплим низьким голосом. — Я радий, що це саме ти. Нам потрібна людина, на яку можна покластися.

Ейдан хотів відповісти щось доречне. Він навіть устиг відкрити рота. Але в цю мить сходами надворі прогуркотів сусід із велосипедом, на стільці нечутно завалився рушник, і замість відповіді в Ейдана вийшло тільки:

— Дякую. Я… розберуся.

Мартен усміхнувся так, ніби саме цього й чекав. Це Ейдан запам'ятав пізніше.

Дзвінок закінчився за чотири хвилини. Це був рекорд для Освальда: зазвичай він не відпускав людей, поки в чаті не з'являлося хоча б три повідомлення на кшталт «чудова зустріч». Сьогодні в нього чомусь не було часу.

Ейдан закрив ноутбук, сів на край ліжка і якийсь час дивився на стіну.

Слід сказати, що стіна в його квартирі була гарною стіною. Біла, рівна, з однією плямою біля розетки, яка вже два роки нагадувала йому карту Італії. Ейдан часто на неї дивився. Вона, на відміну від багато чого іншого в його житті, нічого від нього не вимагала.

Тепер же він думав ось про що. Він тімлід. Він керує відділом. Отже, у нього є підлеглі. Ейдан спробував пригадати, хто вони.

Підлегла була одна. Це була Беата. Точніше, формально відділ складався з двох людей: Ейдана і Беати. Точніше, ще точніше, раніше він складався з Ейдана, Беати і жінки на ім'я Рут, яка два роки тому перейшла до відділу кадрів і залишила по собі тільки горня з написом «Найкращий колега місяця». Горня досі стояло на підвіконні. Ніхто не наважувався його прибрати.

А чим займався відділ? Ейдан замислився й виявив, що, пропрацювавши в ньому шість років, не може відповісти на це питання одним реченням. Він міг відповісти на нього двома годинами. Трьома слайдами. Однією діаграмою з гуртками й стрілочками. Але одним реченням — ні.

Коли його просили пояснити, він казав: «Ми оптимізуємо операційні потоки». Коли питали «як», він казав: «Ну, ми дивимося на дані». Коли питали «і що бачите», він казав: «Багато чого». Це працювало. Людина, яка каже «багато чого» з достатньою впевненістю, може прожити в корпорації років десять.

Ейдан підвівся, налив в єдине горня води з-під крана й випив її з виглядом людини, що ухвалює важливе рішення. Потім сів за стіл і відкрив ноутбук знову.

— Гаразд, — сказав він уголос. — Почнемо з самого початку.

Початок у відділу був один: таблиця. Велика спільна таблиця під назвою «ОС — бюджет і показники FY». Ейдан відкривав її, як правило, раз на квартал, щоб натиснути «Переглянуто» й закрити. Тепер він відкрив її по-справжньому.

Таблиця виявилася живою. Це його здивувало. Вона була охайною, різнобарвною і зовсім йому незнайомою, як квартира, в якій ти прожив шість років і раптом виявив за шафою двері. Вкладки: «Бюджет», «Факт», «Проводки», «Нотатки Б.». Стовпці з дрібними цифрами. Комірки, підсвічені жовтим. Комірки, підсвічені зеленим. І в кутку майже кожної комірки маленький червоний трикутник, що означав, що до неї хтось залишив коментар.

Коментарі були короткі й написані в одному стилі: без привітань, без крапок, без емоцій. «Перевірити», «не збігається з договором», «див. рядок 31», «ще раз». Ейдан одразу зрозумів, хто їх залишив. Так могла писати лише людина, у якої в голові лежить цілий порядок речей, а слів на нього їй просто не видали.

Він відкрив вкладку «Бюджет» і став гортати.

Зарплати: він знав свою і знав Беатину, бо бачив, як вона щомісяця перевіряла її з таким виразом, ніби звіряє показання лічильника. Софт: ліцензії, підписки, одинадцять різних сервісів, про існування половини з яких Ейдан чув уперше. Навчання: нуль. Відрядження: нуль. Кава: сорок два євро на місяць, і це був єдиний рядок, який він розумів на рівні душі.

А потім, унизу, він побачив рядок.

Він був акуратно виділений сірим і називався дуже просто: «Консалтинг». Поруч стояла сума. Ейдан прочитав її, потім прочитав іще раз, потім надів окуляри, хоча в нього їх не було, і прочитав утретє.

Чотириста дванадцять тисяч євро.

Він відкинувся на спинку стільця. Стілець скрипнув, ніби теж щось зрозумів.

У відділі, де працювало двоє людей, купили консалтингу на чотириста дванадцять тисяч євро. Ейдан востаннє платив за консалтинг, коли сусідка зі сходового майданчика пояснила йому, як працює лічильник води, і він подякував їй шоколадкою.

— Це помилка, — сказав він уголос. — Це просто помилка. Зайвий нуль. Або кома не там.

Він відкрив вкладку «Проводки». Кома була там. Зайвих нулів не було. Сума ділилася на чотири рівні платежі по сто три тисячі, кожен з акуратним номером договору і назвою, яку Ейдан теж прочитав двічі, бо вперше не повірив.

Хартвелл Едвайзорі.

Він знав усі фірми, з якими працював відділ. Їх було небагато: хостинг, принтери, жінка з сусіднього кварталу, яка раз на тиждень привозила булочки, і ще постачальник електронного підпису. Хартвелл Едвайзорі він не зустрічав жодного разу. Ні в листах, ні на зустрічах, ні навіть у неуважних розмовах біля кавомашини.

Він знайшов поруч комірку, в кутку якої червонів знайомий червоний трикутник. Навів курсор і прочитав коментар. Усього три слова, без крапки:

«Хто це такі».

Ейдан довго дивився на ці слова. Потім обережно, наче в сусідній кімнаті міг прокинутися дитина, закрив вкладку.

У цю секунду, як навмисне, в телефоні засвітився екран: «Мама». Було одинадцята сорок. Мама ніколи не дзвонила об одинадцятій сорок. Мама дзвонила рівно о сьомій вечора, у ту хвилину, коли, за її розрахунками, син уже повернувся додому, але ще не встиг нічого приготувати.

Він узяв слухавку.

— Ейдане, любий, — сказала Ейлін Фаррелл з Корка. — Я маю до тебе всього одне запитання, і хочу, щоб ти відповів чесно. Ти їв сьогодні що-небудь, крім тосту?

— Мамо, мене підвищили, — сказав Ейдан.

На тому кінці виникла пауза. Він ясно чув, як мама ставить щось на стіл: чашку, а може, всю свою впевненість у світобудові.

— Тебе що?

— Підвищили. Я тепер керівник відділу. Тімлід.

— Господи, — сказала мама. — І скільки людей у тебе в підпорядкуванні?

Ейдан подивився на горня з написом «Найкращий колега місяця».

— Одна, — сказав він. — Але дуже уважна.

— Ну ось, — сказала мама з глибоким задоволенням, наче їй це було так само ясно, як те, що дощ — це вода. — Я завжди знала. Я казала Бріді з сусіднього будинку: у мого хлопчика просто потрібний час іще не настав.

Ейдан хотів відповісти, що час уже місяців зо три як настав, але з почуття самозбереження промовчав. Вони поговорили ще п'ять хвилин про тітку Маргарет, про паркан, який так і не полагодили, і про те, що сир дорожчає.

Поклавши слухавку, Ейдан знову подивився на екран. Чотириста дванадцять тисяч євро й далі були на місці. Вони нікуди не пішли й не збиралися.

Він людина не з тих, що кидаються на барикади. Він людина, яка про всяк випадок бере запасну парасолю й усе одно промокає. Він людина, в якої з усіх життєвих навичок бездоганно розвинена одна: уміння не лізти, куди не просять.

Тому він зробив те, що робив завжди. Він акуратно закрив таблицю, налив собі ще води й пообіцяв собі, що подумає про це пізніше.

Але червоний трикутник біля слова «Консалтинг» і далі світився в нього перед очима, як маленький вогник на пульті, до якого ніхто не смів торкнутися.

А ввечері, коли Ейдан уже збирався закрити ноутбук, на екрані вискочило нове сповіщення: «Беата Н. залишила коментар до комірки C14».

Він відкрив.

«Тепер ти теж бачиш».