Клара. Зимовий показ

Ми вижили до двадцять восьмого листопада завдяки одній маленькій брехні й одній великій шафі.

Фелікс сказав Вальднерові правду, лише трохи повернувши її на бік: рукопис існує, він у надійної людини, і він передасть його в архів після показу, «коли все буде оформлено». Вальднер вислухав, помішав чай і тихо відповів: «Звісно, хлопче мій. Ми ж не поспішаємо». Але того дня він тричі поставив чашку на блюдце без звуку, і Фелікс повернувся до мене сірий, як стіна.

Шафа Марі тримала. Рукопис лежав там, між журналом 2006 року й журналом 2007-го, у сірій палітурці з білою цифрою, і ніхто не шукав його серед сорока двох років картатого паперу. Йозеф перейшов на режим «дихання рояля», тобто ходив корпусом із валізкою й підслуховував. Марі продовжувала присувати мені вазочку. Тео купив другий сміттєвий мішок для віолончелі, про всяк випадок.

Закрите прослуховування минуло тихо. Я зіграла затверджену програму: другу частину «Пісень без слів», відредаговану рукою професора, слухняно, чисто, без жодної зайвої паузи. Комісія кивала в одних і тих самих місцях. Вальднер, сидячи в центрі, усміхався тією самою добротою, від якої хотілося негайно виправитися в усьому. Я дивилася на свої руки й думала: «Ось так виглядає чемність, коли вона прикидається».

А потім, удома, я грала інше. Шість тижнів по дві години на день, у 214, з сьомої до дев’ятої, а потім о дев’ятій, разом із Феліксом, бо Марі вписала в журнал: «Класу 214 дозволено подвійний розклад. Рояль не заперечує». Я вивчила п’ять п’єс Інґрід Лаубер так, як вчать мову, якою колись говорила мама. А «Між сьомою й дев’ятою» виросла: у ній з’явилися двадцять три, двадцять чотири, тридцять тактів. Четверта ступінь нарешті прозвучала.

Інґрід ми написали листом. Я сама. Червоним олівцем, на нотному папері, бо іншого в мене не було. «Чотирнадцятого грудня, о сьомій вечора, Великий зал. Я зіграю третю й п’яту. Приїздіть, якщо зможете». Відповідь прийшла за тиждень, у конверті без марки, який Марі мовчки поклала на мій ключ:

«Приїду. Сяду в останньому ряду. Якщо не витримаю, піду. Нічого мені не обіцяйте. І. Л.»

Чотирнадцяте грудня випало на понеділок.

З ранку йшов сніг, рідкий, тихий, лінивий, ніби небо теж готувалося й не знало, з чого почати. Великий зал консерваторії біліла колонами, як торт, і пахнув свіжим лаком і мокрими пальтами. До шостої вечора в ньому зібралася увесь Відень: професори, студенти, меценати в чорних костюмах, журналісти з блокнотами, ректорка Адельхайд Зайдль у бордовій сукні й перлах, з обличчям людини, яка двадцять років поспіль не чула нічого непередбаченого.

Я стояла за лаштунками й не могла дихати.

— Видихни, — сказав Тео. Він стояв за моєю спиною із застібкою-блискавкою в руках і застібав сукню, яку Марі дістала з якоїсь своєї скрині: темно-зелену, оксамитову, трохи немодну, зате таку, що сиділа як улита. — Ти бліда, як клавіша.

— Я не можу.

— Можеш. Ти грала в піжамі й капцях. Це важче.

Я розсміялася, і стало трохи легше. Марі стояла поруч, поправляючи мені волосся, і наприкінці, закріпивши вузол, устромила в нього не олівець, а червону атласну стрічку, ту саму, від ключа.

— На щастя, — сказала вона. — Ключ вона не охороняє, а ось рояль охоронить.

— Марі, я…

— Ідіть. І нечемно.

Крізь щілину в завісі я бачила зал. Вальднер сидів у першому ряду, поруч із ректоркою, у бездоганному сірому костюмі, зі срібним волоссям, зачесаним назад. Він усміхався й кивав комусь у проході, і ніхто б не здогадався, що ця добра людина за шість тижнів тричі ставила чашку без звуку. У третьому ряду я побачила Марі: вона встигла вийти й сісти, і в’язана жилетка кольору вівсянки світилася в присмерку, як лампа. Поруч із нею, у п’ятому, совався Йозеф, у святковому костюмі, який, судячи із запаху нафталіну, лежав у шафі з дев’яностих. А в першому ряду, з краю, пряма, як струна, сиділа фрау Брюннер. Метронома в неї в руках не було. Тільки сумочка, яку вона тримала на колінах обома руками.

Я шукала очима останній ряд і не знаходила.

— Її немає, — прошепотіла я.

— Вона прийде, — сказав Фелікс.

Він стояв у тіні, біля бічних лаштунків, у чорному костюмі, який йому, здається, позичив Тео. У руках він тримав картонну теку, перев’язану мотузком. Обличчя в нього було спокійне й дуже бліде, і я раптом подумала: «Ось людина, яка два місяці вчилася не кивати». Він упіймав мій погляд і ледь помітно усміхнувся: самими ямочками.

Нашу секцію оголосили останньою.

— Фортепіанно-композиторська секція, — промовив ведучий, молодий чоловік із метеликом. — «Пісні без слів», частина друга, Фелікс Маєр, під керівництвом професора Ернста Вальднера. Виконує Клара Гофер.

Я вийшла.

Світло вдарило в обличчя, засліпило, як спалах. Зал дихнув мені в груди теплою, щільною, багатоокою присутністю. Двісті людей. Або триста. Я йшла до рояля, і кожен крок віддавався у вухах, і руки в мене, це я відчула одразу, почали холонути й ставати чемними. Слухняними. Правильними. Як раніше.

Ні, подумала я. Тільки не зараз.

Я сіла за рояль, поклала долоні на коліна й подивилася в зал. Вальднер усміхався. Тео, на балконі, показував мені два великі пальці й корчив пики. Марі кивнула. Фрау Брюннер, у першому ряду, трохи-трохи нахилила голову, як учень на уроці, який хоче сказати «я з вами».

— Добрий вечір, — сказала я.

Голос виявився чужий, тонкий, але чутний. Зал затих.

— Перш ніж зіграти те, що затверджено програмою, я прошу дозволу зіграти те, що має прозвучати першим.

Я побачила, як усмішка Вальднера на мить застигла. Він привстав.

— Фрейлейн Гофер, — промовив він м’яко, не підвищуючи голосу, але так, що почули всі, — це не передбачено.

— Нехай зіграє, професоре, — сказала ректорка Зайдль.

Усі повернули голови. Адельхайд Зайдль сиділа, склавши руки на колінах, і дивилася на мене з якимось дивним, жвавим інтересом.

— Ми двадцять років не чули на цьому показі нічого непередбаченого. Було б цікаво.

Вальднер повільно опустився в крісло. Усмішка знову стала на своє місце, як порцелянова.

Я поклала руки на клавіші.

І в цю мить в останньому ряду скрипнули двері. Хтось увійшов тихо, як входять до церкви, і сів із краю. Я не бачила обличчя. Лише світлу косу через плече, перев’язану сірою стрічкою.

Я зіграла третю п’єсу.

Не знаю, як це описати. Я не пам’ятаю рук. Пам’ятаю, що перші три ступені я пройшла, як сходами в старому домі, кожна сходинка рипіла по-своєму, і я слухала рип. На четвертій зупинилася. І це не була пауза: це був вдих. Увесь зал вдихнув разом зі мною.

Хтось у середині залу тихо сказав: «Це ж…» і замовк.

Я грала далі. Мелодія вийшла з паузи, як людина виходить із дверей на світло, непевно, але вперед. Я чула, як у залі заворушилися. Хтось упізнав. «Ранкові пісні». Знайомі всім, завчені, обожнювані. Але інші. Живі. Теплі, як хліб із печі. У них був подих, якого ніхто ніколи не чув у записі.

Я дограла. Рука не відривалася від клавіш. Потім, не даючи собі передумати, зіграла п’яту: той самий зсунутий такт, «неправильний», єдиний правильний. А потім, не підводячись, сказала в тишу:

— Це написала Інґрід Лаубер. У класі 214. Уранці, олівцем, двадцять років тому. Рукопис знайшли в банкетці. Я нічого не стверджую. Я прошу вас лише послухати, як звучить це саме місце в друкованому виданні.

І зіграла п’яту ще раз, так, як стоїть у нотах: рівно, вигладжено, бездоганно.

Різниця вдарила, як ляпас. Я почула, як ректорка тихо видихнула. Хтось у третьому ряду вилаявся пошепки по-італійськи.

— Це провокація! — Вальднер був уже на ногах. Голос його, як і раніше, не дзвенів, але в ньому вперше проступила сталь. — Недопустима витівка! Студентка, підбурювана своїм, скажімо прямо, ображеним однокурсником… Рукописів, про які йдеться, ніколи не існувало. Герре Маєр, поясніть вашій подрузі, що наклеп…

— Я поясню.

Фелікс вийшов на сцену.

Він ішов не швидко й не повільно, як людина, яка знає дорогу. Тека в його руках біліла в світлі софітів. Він зупинився поруч із роялем, подивився на мене, на Вальднера, на зал, і я почула, як у нього від хвилювання злегка тремтить голос, але слова звучали виразно.

— Професор Вальднер просив мене принести йому цей рукопис до двадцять восьмого листопада, — сказав він. — Тихо, в архів, і забути. Натомість пропонував перше ім’я в заявці. — Він розв’язав мотузок і дістав із теки кальку, пожовклу, ламку, з блакитними нитками шнурка. — Це автограф «Шести ранкових п’єс» Інґрід Лаубер. Олівець, листопад — лютий, двадцять років тому.

Він піднявся сходинками до першого ряду й поклав рукопис на коліна ректорці.

— Я не звинувачую, фрау ректорко, — сказав він. — Я показую.

Зайдль узяла аркуші двома пальцями. Розгорнула. Прочитала першу сторінку, перегорнула, прочитала третю, п’яту. Обличчя її не змінювалося, лише брови повільно піднімалися.

— Герре Маєр, — сказала вона неголосно. — Ви можете назвати свідків?

— Можу.

— Фрау ректорко, — пролунав голос з останнього ряду.

Усі обернулися.

Жінка в сірому кардигані з латками на ліктях підвелася зі свого місця. Коса через плече, біле пасмо, обличчя спокійне, трохи втомлене. Руки, складені перед собою, тремтіли. Я бачила це навіть зі сцени.

— Мене звати Інґрід Лаубер, — сказала вона. — Двадцять років тому я вчилася в професора Вальднера. Я писала ці п’єси. Коли я принесла їх йому, він сказав: «Підпишемо кафедрою».

Тиша стала такою щільною, що в ній чутно було, як хтось у п’ятому ряду дістав носовичок.

— Я не хотіла війни, — продовжувала Інґрід. — Я двадцять років не хотіла. Але сьогодні я чула, як цю музику грає дівчина, якої я ніколи не бачила, і зрозуміла, що не маю права мовчати, якщо вона не мовчить.

— Лаубер, — вимовив Вальднер, і обличчя його вперше здригнулося, як погано натягнута маска. — Інґрід. Люба… Ви нездорові. Ви завжди були нестійкі…

— Професоре, — сказав хтось хрипко.

Підвелася Марі.

У жилетці кольору вівсянки, з величезним картатим журналом у руках, який вона притискала до грудей, як дитину. Обличчя в неї було урочисте й мокре.

— Дев’ятого січня, двадцять років тому, о восьмій сорок ранку, — промовила вона ясно, на весь зал, — професор Вальднер слухав із коридору, як Інґрід Лаубер грає третю п’єсу. Я записала. Це журнал класу 214 за той рік. Там усе є. «Лаубер пише. Рояль задоволений». Щодня. З четвертого листопада.

— Я двадцять років відчувала дивність, — раптом сказала фрау Брюннер.

Вона підвелася, пряма, сувора, із сумочкою в руках.

— У п’ятій п’єсі. Завжди. Ніби в кімнаті стоїть стілець, на якому ніхто не сидить. Я думала, це моя обмеженість. А це була вигладженість. Вибачте, герре Вальднер. Я помилялася. Не в усьому, але в головному.

— І я чув, — крекнув із п’ятого ряду Йозеф, підводячись разом із нафталіновим піджаком. — Із-за дверей. Двадцять років тому. Банкетка скрипіла!

Хтось у залі нервово засміявся й одразу осікся.

Ректорка Зайдль підвелася. Не швидко, як встають, коли ухвалено рішення. Притиснула до грудей кальку, окинула поглядом сцену, зал, Вальднера, який стояв у першому ряду білий, як його власне волосся, і промовила рівним голосом:

— Професоре Вальднер. Вам доведеться пройти зі мною. Негайно.

— Адельхайд, це обурливо…

— Негайно, — повторила вона. — Показ триватиме без вас.

Він обвів зал очима. Шукав, напевно, обличчя, які ще підтримають. Але бачив лише порожні: здивовані, збентежені, відвернуті. Обличчя в нього сіпнулося ще раз, потім вирівнялося, знову стало добрим, м’яким, трохи сумним, як у людини, яку незаслужено скривдили. Але грати вже не було для кого. Він повернувся й пішов проходом, і кроки його відлунювали в тиші, як удари метронома.

Двері зачинилися.

Зал сидів нерухомо. Я дивилася в цей зал і не знала, що робити. Фелікс стояв поруч із роялем, блідий, із опущеними руками. Інґрід, в останньому ряду, закрила обличчя долонями.

І тоді я почула, як хтось починає плескати.

Спершу один. Потім двоє. Це був Тео на балконі. Він схопився, замахав руками, закричав: «Браво!», і голосніше за всіх, бо в віолончелістів легені як ковальські міхи. Потім підвелася фрау Брюннер. За нею Йозеф. За ним увесь зал, як хвиля, що здіймається від першого ряду до останнього, з гуркотом, шумом, тупотом, ніби хтось на довгі двадцять років затамував подих і нарешті видихнув.

Ректорка Зайдль підняла руку, і зал стих.

— Фрейлейн Гофер, — сказала вона. — Програма чекає.

Я кивнула. Повернулася до рояля. Поклала руки на клавіші й зрозуміла, що вони теплі, слухняні й мої. Фелікс, що стояв поруч, кивнув і сказав самими губами:

— «Між сьомою й дев’ятою».

Я зіграла її всю.

Три ступені вгору й зупинка. Я чекала біля дверей, за якими хтось стояв. І цього разу постукала: четвертою нотою, обережно, як стукають додому. Вона прозвучала. Мелодія вийшла з паузи, зазвучала далі, знайшла інший голос, низький, теплий, потім третій: і я раптом зрозуміла, що Фелікс сів поруч і грає бас. Без нот, без домовленості, як грали вночі в 214. Ми грали вдвох, на одному роялі, двома парами рук, і між нами нічого не стояло.

Коли останній звук розтанув, у залі довго не плескали. Просто сиділи. І в цій тиші я почула, як з останнього ряду хтось тихо плаче. Не від горя. Від того, що дім, у який не можна було повернутися двадцять років, раптом відчинив двері.

Руки в мене лежали на клавішах. Вони не були чемними. Вони були просто моїми.