Фелікс. Ранок після

Тієї ночі ніхто не спав.

Ректорка Адельхайд Зайдль протримала нас у своєму кабінеті до другої години, разом з Інґрід, Марі, Йозефом і фрау Брюннер, і я досі не розумію, як в одній кімнаті вміщується стільки людей, що говорять упівголоса. На столі стояли чашки з холодним чаєм, лежав рукопис, розгорнутий на третій п’єсі, журнал Марі з білою цифрою на корінці й тека з мотузком. Зайдль, знявши перли, сиділа за столом, як за диригентським пультом, і ставила запитання. Короткі. Точні. Без жодної зайвої ноти.

Коли на початку третьої ми вийшли в коридор, вона зупинила мене.

— Герре Маєр.

Я обернувся. Вона простягла мені картонну теку, ту саму, з гумкою, яку восени я залишив на столі у Вальднера «для кафедрального архіву». Я не знав, коли і як вона опинилася в неї.

— Ваші роботи, — сказала ректорка. — Ваші. Без підпису кафедри. Диплом ви захистите в червні, як належить. Я особисто простежу.

— Дякую.

— Не дякуйте. — Вона трохи всміхнулася втомленим обличчям. — Ви зробили те, на що в нас пішло двадцять років. Деяким людям потрібно, щоб хтось сказав уголос.

Я хотів відповісти, але не знайшов слів. І раптом пригадав улюблений жарт батька: «Я не вмію говорити вголос». Виходить, умію. Просто потрібен був привід. І рояль, який хоче, щоб у ньому грали двоє.

Наступні тижні минули як у густому, галасливому, нескінченному тумані.

Газети написали «Скандал на Зимовому показі» й «Рукопис із банкетки», кожна по-своєму, і в більшості було переплутано все, крім головного. Вальднера наступного ранку відсторонили від кураторства й кафедри «до з’ясування обставин». Комісія з академічної етики зібралася через три дні. До неї ввійшли професори із Зальцбурга й Ґраца, яких ніхто не міг дорікнути в дружбі з Вальднером. Рукопис звірили з першими виданнями, журнал Марі засвідчили в нотаріуса, свідчення Інґрід, Йозефа й фрау Брюннер занесли до протоколу. Видавництво зупинило допечатку «Ранкових пісень». До Нового року було оголошено: цикл буде перевидано під іменем Інґрід Лаубер, із «редакторськими правками» Ернста Вальднера, зазначеними окремо, дрібним шрифтом, там, де їм і місце.

Це не було тріумфом. Скоріше, як каже Марі, «прибиранням у домі». Але я помітив, що після цього коридори консерваторії стали трохи світліші, як буває, коли в кімнаті відчиняють вікно, яке двадцять років було заклеєне.

Поки тривало прибирання, до ректорату почали надходити листи.

Спершу один, потім три, потім сім. Від колишніх студентів Вальднера. Від людей, які двадцять років мовчали, бо їм здавалося, що вони одні. Один писав про цикл романсів, інший про етюд для скрипки, третя про фортепіанний квартет, який «вийшов під іншим прізвищем, гарно й бездоганно». Зайдль складала листи в окрему теку й з кожним днем ставала похмурішою й рішучішою. Коли я спитав у Марі, скільки їх буде, вона сказала, дивлячись у журнал: «Рояль знає. Але нам він поки що не говорить».

Ми з Кларою зустріли Вальднера один раз.

У коридорі, на третьому поверсі, вранці в понеділок, за три дні до Різдва. Він виходив зі свого кабінету з двома коробками в руках: книги, ноти, рамка з першою сторінкою «Ранкових пісень», яку, як я помітив, він ніс лицем усередину, до грудей. Він був у тому самому сірому костюмі, з тим самим срібним волоссям, але щось у ньому осіло, як осяде сніговик після відлиги. Ми зіткнулися біля сходів. Він побачив нас, зупинився, і я чекав, що він усміхнеться.

Він не усміхнувся.

— Ви думаєте, це щось змінило? — сказав він тихо. Голос, як і раніше, був м’який, але в ньому більше не було тепла. — Ці п’єси лежали б під банкеткою досі. Це я зробив їх відомими. Я. Без мене ніхто б їх не почув.

Клара ступила вперед. Я відчув, як вона бере мене під лікоть.

— Вони лежали двадцять років, — сказала вона. — Вони чекали.

— Чого?

— Не вас.

Вальднер дивився на неї секунду, другу. Потім відвів очі, перехопив коробки й пішов униз сходами. Кроки його були рівні, правильні, бездоганні, як хід метронома. На останній сходинці він на мить зупинився, ніби хотів щось додати, але не додав, і двері внизу зачинилися за ним тихо, без жодного звуку.

Я стояв і слухав, як стихає відлуння. Мені не було радісно. Було порожньо й трохи сумно, як після похорону людини, яку колись любив.

— Усе? — запитав я.

— Ні, — сказала Клара. — Але це був його кінець.

Комісія розглянула питання про слот на засіданні в січні. Слот виявився, як це буває в консерваторіях, найтихішим пунктом порядку денного. Вирішили так: іменну стипендію фонду й рекомендаційний лист присудити виконавиці Кларі Гофер, як єдиній, хто «виніс на сцену музику, а не кар’єру». Автором програми визнали Інґрід Лаубер. Заявку від мого імені, оформлену колись Вальднером, було анульовано, і я не заперечував. Я сам написав ректорці: «Прошу не зараховувати мене до претендентів. Моє місце в заявці належить Інґрід Лаубер».

Коли я сказав про це Кларі, вона довго мовчала. Потім запитала:

— Ти не шкодуєш?

— Про що?

— Про слот. Про перше ім’я.

Я подумав. І несподівано для себе зрозумів, що відповідаю не з чемності, не з мужності, а так, як відповідає людина, що справді знає відповідь.

— Ні. Мені досить другого. — Я усміхнувся. — Я все життя був другим. Поруч із тобою це чомусь дуже зручно.

Після показу до Клари підійшла жінка в строгому синьому костюмі, представилася директоркою молодіжної програми одного берлінського фонду й сказала, що до весни відкривається стажування. На семестр, на рік, за обставинами. Вона так і сказала: «за обставинами». Клара взяла візитівку, покрутила в пальцях і сунула в кишеню пальта, до червоної стрічки. А за тиждень мені подзвонив чоловік із віденського камерного ансамблю й повідомив, що вони хотіли б замовити «Між сьомою й дев’ятою» в розширеній редакції, для весняного сезону. Пропозиція була серйозна: аванс, афіші, репетиції, перше виконання в січні наступного року.

Ми обоє не відповідали. Ні їй, ні мені ніхто не давав строків. Але картка лежала в кишені її пальта, а договір лежав у моєму наплічнику, і кожен із нас знав, що інший знає.

На початку січня в консерваторію, після довгих канікул, повернувся дощ, і разом із ним на ключ Клари, що лежав на столі Марі, упав конверт. Сірий, без марки, підписаний дрібним рівним почерком: «К. Гофер і Ф. Маєр. Особисто».

Марі мовчки поклала його перед нами, як кладуть страву на накритий стіл.

Ми розкрили його вдвох, у 214, о сьомій ранку, стоячи біля рояля.

«Дорогі Кларо й Феліксе.

Шоста п’єса обірвана на дванадцятому такті не тому, що я не встигла. Я знала, чим вона закінчується. Але не наважилася записати, бо ця відповідь належить не мені й не паперу. Я залишила її там, де вона буде в безпеці: не під кришкою, не в банкетці, а в самому інструменті. Туди не можна зазирнути, не розібравши рояль. Йозеф зрозуміє, коли прочитає.

Чекайте весни. Якщо вирішите шукати, шукайте вдвох. Я ніколи не писала вдвох і не знаю, як це. Але здається, що саме так ця музика й має закінчуватися.

Дякую, що повернули мені дім.

І. Л.»

Клара перечитала двічі. Потім підвела очі на рояль. Старий, чорний, із плямою біля лівого кута кришки, схожою на карту неіснуючого острова.

— У самому інструменті, — прошепотіла вона.

Я дивився на рояль, на його закриту кришку, на лак, просякнутий сорока роками рук. Усередині нього були молоточки, струни, чавунна рама, деки, про які Йозеф говорив як про живі істоти. І десь там, де ніхто не зазирав, лежало двадцять років мовчання.

— Йозеф, — сказав я.

— Йозеф, — кивнула Клара. — Навесні.

Ми стояли й мовчали, і між нами висіло щось тепле, неназване, як подих у морозному повітрі.

Потім я помітив, що ми стоїмо о сьомій ранку в 214 удвох. Не за запискою, не за розкладом, не тому що Марі дозволила, а просто так. Тому що ця година стала нашою. І що в кишені в мене лежить блокнот на спіралі з нотними лінійками, а в неї у волоссі червоний олівець.

— Кларо, — сказав я.

— Так?

Я не вмію говорити вголос. Це була єдина правда про мене, яку я знав рівно двадцять три роки. А тепер, здається, почав учитися.

— Ти поїдеш до Берліна?

Вона не відповіла одразу. Підійшла до рояля, провела долонею по кришці. Потім обернулася й подивилася на мене сіро-зеленими очима, в яких плескалося щось легке й трохи злякане.

— А ти приймеш замовлення?

— Не знаю.

— Я теж.

Ми стояли за метр одне від одного, у старій кімнаті, що пахла вівсянкою, м’ятою, олівцем і сирою штукатуркою, і ніхто з нас не сказав «так». Але й «ні» ніхто не сказав.

На пюпітрі лежали два аркушики. Мій і її. Ми поклали їх одночасно, не змовляючись, як завжди: вона червоним, я чорним. Я не переказуватиму, що в них написано. Скажу лише, що в кожного було по одному запитанню, і що коли ми обмінялися аркушиками й прочитали, Клара усміхнулася, а я вперше за двадцять три роки не став думати, що це означає.

У двері тихо постукали.

— Рояль зайнятий? — запитала Марі, не заходячи.

— Зайнятий, — сказала Клара.

— Двома, — сказав я.

— Ото й добре, — сказала Марі й присунула до дверей вазочку з вівсяним печивом.

Каштан за вікном, голий, чорний, мокрий, нетерпляче чекав весни. А ми стояли о сьомій ранку біля рояля, який вартий двох людей, і слухали, як за стіною хтось зі струнників починає гаму, дедалі краще, дедалі впевненіше, ніби теж раптом вирішив, що боятися вже нічого.