Клара. Мовчання між пюпітром і рукою

Два дні я не писала йому. Два дні він не писав мені.

У четвер уранці я прийшла о сьомій, ввімкнула лампу й побачила порожній пюпітр. Не просто без записки, а без усього: без нот, без аркушиків, без олівця. Рукопис Інґрід Лаубер зник, ніби його й не було. Лишився тільки крейдовий квадрат на підлозі, трохи розмазаний. Я поставила стілець на мітку й тут-таки спіймала себе на тому, що роблю це для нього.

Тиша в кімнаті стояла така, що чутно було, як у трубах біжить вода. Пюпітр дивився на мене, як рот, у якому забули слово. Я сіла, поклала руки на клавіші й зіграла Брамса. Рівно, чисто, без паузи. Стерильно.

Вийшло жахливо. Не тому, що я погано грала. Навпаки: так добре, що мені стало страшно. Це був той самий Брамс, якого хотіла чути фрау Брюннер, бездоганний, ясний, порожній, як кімната, з якої винесли меблі. Я дограла й просиділа, дивлячись на свої руки. Вони були чемні. Вони повернулися.

«Ти склав мене, Феліксе. За почерком. А справжня я тобі не підійшла». Це було гарно сказано. Тільки ж я теж його склала. Коли писала: «Ти чуєш ля другої октави», я думала, що це про нього, а насправді про себе. Про те, якою я хочу бути, якщо чутиму так само.

Ми обоє писали одне одному вигаданих людей. І, як це буває, справжні нам не підійшли.

У четвер удень у мене був урок у фрау Брюннер. Я зіграла їй усе як належить, і вона слухала, як зазвичай, стоячи біля вікна й заклавши руки за спину. Метроном цокав. Дощ за склом то починався, то припинявся, наче не міг вирішити.

— Добре, — сказала вона, коли я закінчила. — Чисто. Правильно.

— Дякую.

— Кларо, — сказала фрау Брюннер і обернулася. — Що з вами?

— Нічого.

— Ви граєте, як людина, з якою щось сталося. — Вона зняла окуляри з ланцюжка, протерла їх краєм хустки, надягла знову. — Я не питаю що. Це ваша справа. Але минулого тижня у вашій грі з’явилося щось, чому я не можу підібрати назви. Якась… жива неточність. Мені це не подобалося. А сьогодні воно зникло, і мені чомусь ще менше подобається.

Я мовчала.

— Я сорок років вчу правильності, — сказала фрау Брюннер. — Це єдине, що я вмію і у що вірю. Але я не сліпа. — Вона відвернулася до вікна. — Ідіть, Кларо. І, будь ласка, виспіться.

Я вийшла з класу в дивному стані: мене, здається, щойно мало не погладили по голові.

Ввечері в гуртожитській кухні на мене чекав Тео.

Він сидів на підвіконні, підібгавши коліна, в одній шкарпетці (друга, судячи з усього, лишилася в віолончельному класі), і помішував у каструлі щось зелене й небезпечне. Кухня пахла цибулею й відчаєм.

— Це суп, — сказав він, не обертаючись. — Шпинатний. За маминим рецептом. Мама померла б, якби побачила, що я з ним зробив. Сідай, їж і розповідай.

— Нічого розповідати.

— У тебе обличчя, як у людини, яка зачинила двері й стоїть перед ними, думаючи, чи не постукати. Це означає, що є що розповідати.

Я сіла. Взяла ложку. Суп виявився на диво їстівним: густий, солоний, з якимось несподіваним присмаком лимона. І раптом, ні сіло ні впало, я розповіла йому все. Про записки, про ля другої октави, про дощ. Про Вальднера, слот, парасолю Марі й банкетку (про банкетку я сказала тільки «одну знахідку»). Про те, як Фелікс тримав парасолю великими руками. Про кришку рояля.

Тео слухав, не перебиваючи. Коли я закінчила, він помовчав, витер руки об рушник і сказав:

— Знаєш, що я думаю?

— Ні.

— Ти не вмієш злитися. — Він сів навпроти. — Взагалі не вмієш. Ти натомість сумуєш чемно. Такий тихий, акуратний сум, щоб нікого не обтяжувати. Ти ж не накричала на нього? Ні. Ти закрила кришку. Тихо. Як у бібліотеці.

— Він сказав, що я пишу йому заради слота.

— Це було дурно з його боку. Але ось що я тобі скажу. — Тео нахилився вперед. — Він розізлився не через це. Він розізлився, бо ти знала щось про нього й не сказала. А ти не сказала, бо боялася, що він розізлиться. Коло замкнулося. Класичний випадок: двоє хороших людей, які так бояться завдати одне одному болю, що завдають його по черзі.

Я втупилася в нього.

— Звідки ти все це знаєш?

— Я віолончеліст, — сказав Тео з гідністю. — Ми все життя сидимо в оркестровій ямі й слухаємо, як інші сваряться через якісь там соль-дієзи. Це хороша школа.

Він присунув мені хліб.

— Їж. А завтра зроби щось нечемне.

— Наприклад?

— Не знаю. Подзвони мамі.

Я подзвонила мамі в п’ятницю ввечері.

Це не було нечемно, навпаки, я телефонувала їй щоп’ятниці о восьмій, і ми обговорювали рівно три речі: що я їла, як я сплю і коли приїду на канікули. Але цього разу я набрала номер із іншим запитанням. З таким, що не вміщувалося в рамки п’ятничної розмови.

— Кларо, — сказала мама, і по її голосу я зрозуміла, що вона всміхається. — Як ти? Ти їла?

— Так. Мамо, мені треба дещо спитати.

— Питай.

— Ти знаєш піаністку Інґрід Лаубер?

На тому кінці дроту повисла тиша. Не звичайна, а особлива: мамина. Така, в якій чути, як вона переставляє речі на столі, добирає слова й вирішує, чи казати.

— Інґрід Лаубер, — повторила вона повільно. — Так. Я її знаю. Ми бачилися на педагогічних семінарах… років п’ять-шість поспіль. Вона з Клостернойбурга. Викладає в музичній школі. Тиха, дуже сумлінна, робить хороші речі з дітьми. Привозить учнів на конкурс до Лінца щороку. А чому ти питаєш?

— Вона вчилася у Відні? У консерваторії?

— Вчилася. Давно, ще до моїх часів. Кинула посеред курсу. Казала, що не витримала навантаження. — Мама помовчала. — Але я завжди думала, що річ не в цьому. Вона так грала… Ніби в неї всередині досі щось є, чого вона не показує. Ніби вибрала не грати, а вчити. Кларо, що сталося?

І тут я не витримала.

Я не плакала. Я просто сказала рівним, чужим голосом:

— Мамо, пам’ятаєш, коли мені було дев’ять? Я грала дощ. Ти записала це нотами. І поставила одинадцять помилок.

Тиша тривала так довго, що я вирішила, що зв’язок урвався.

— Пам’ятаю, — сказала мама нарешті. Голос у неї став зовсім інший: тонкий, трохи надтріснутий. — Пам’ятаю, ніби вчора. Я стояла біля дверей і слухала. Це було так гарно, що я злякалася. Я подумала: «Господи, вона так грає, а в цьому світі за таку музику карають». Мене колись карали. Мій учитель… Я не казала тобі. Він при всіх сказав, що мої етюди — «дилетантська самодіяльність», і я пів року не підходила до інструмента. Я вирішила: нехай Клара краще буде правильною. Нехай її ніхто ніколи не посміє назвати самодіяльністю. — Вона судомно зітхнула. — Я поставила помилки, щоб ти не навчилася помилятися по-справжньому. І перестаралася.

— Мамо…

— Ти тоді перестала. Я помітила. Я сподівалася, що це мине. А ти… стала такою слухняною. Такою чистою. Я пишалася й боялася. Не знала, як виправити.

— Я зіграла дощ минулого тижня, — сказала я. — Уперше за десять років.

Мама тихо заплакала. Я чула це в слухавці: вона намагалася не схлипувати, як завжди намагалася в моєму дитинстві, коли в неї щось боліло.

— Зіграй мені колись, — сказала вона. — Не по телефону. Приїжджай і зіграй. Я не записуватиму. Обіцяю.

— Добре, мамо.

— І, Кларо… — Вона витерла носа. — Інґрід Лаубер веде заняття по суботах. З десятої до другої. Школа на Рінґштрасе, будинок шість, це стара жовта будівля біля вокзалу. Якщо тобі треба її знайти. Що б ти не збиралася робити. Я тобі довіряю.

Я записала адресу на серветці, бо паперу під рукою не знайшлося. Руки в мене тремтіли, але почерк вийшов рівний, червоний, шкільний: «Інґрід Лаубер. Музична школа Клостернойбурга. Субота, 10–14».

Поклала слухавку. Сиділа хвилин п’ять, дивлячись на серветку, і раптом зрозуміла, що стала іншою. Не кращою. Не хоробрішою. Просто моєю. Ніби щось, що давно зсунулося, нарешті стало на своє місце.

У суботу о шостій п’ятдесят я стояла біля столу Марі. Вона простягла мені ключ на червоній стрічці й, не піднімаючи голови, сказала:

— Ви сьогодні раніше.

— Мені треба написати записку.

— Ну, якщо треба, — сказала Марі. І, повагавшись: — А я якраз згадала, що в мене в шухляді лежить непотрібна мені річ. — Вона висунула шухляду столу й дістала звідти маленький темний конверт. — Це залишили для вас. У четвер. Не знаю хто. Я не дивилася.

Я взяла конверт. На ньому не було ні імені, ні адреси. Усередині лежав нотний аркуш, складений учетверо, а на ньому, м’яким чорним олівцем, лише три рядки:

«Я був неправий. Не в тому, що сказав, а в тому, як сказав. Якщо захочеш лаятися, я готовий вислухати. Якщо захочеш мовчати, я теж умію. Ф.»

Без «М.». Без крапок.

Я стояла посеред холу з конвертом у руках і відчувала, як усередині щось відтає, повільно, як весняна крига.

Марі весь цей час не дивилася на мене. Тільки коли я вже пішла до сходів, сказала в журнал:

— Він приходив у четвер. Стояв тут хвилин десять. Не міг вирішити, залишити чи ні. Я сказала: «Залишайте, потім розберетеся».

— Дякую, Марі.

— Нема за що. Рояль не любить, коли люди мовчать надто довго.

У кімнаті я сіла до столу й взяла червоний олівець. Не стала писати чернеток. Не стала думати, що сказати, як сказати і чи не занадто це. Просто написала те, що вже знала:

«Феліксе. Я теж була неправа. Ти правий, я приховувала. Але я не писала тобі заради слота. Я не вибираю між тобою і собою. Я вибираю, що грати.

Інґрід Лаубер викладає в музичній школі Клостернойбурга, Рінґштрасе, будинок 6, жовта будівля біля вокзалу. Заняття по суботах, до другої. Вона жива, вона здорова, вона є. Моя мама її знає. Іди, якщо хочеш. Або не йди. Але вона існує, і вона чекає цих нот уже двадцять років, навіть якщо не знає про це.

Я не чемна сьогодні. Я просто Клара.

К.»

Поклала аркушик на пюпітр, притиснула червоним олівцем. А потім раптом, сама не знаючи навіщо, сіла й зіграла Брамса. Не стерильно й не як велено. З паузою в сімнадцятому такті. Голосно, навмисно, з усім, що в мене було.

Руки не були чемними. І, здається, більше ніколи не будуть.