Фелікс. Інґрід Лаубер

Її записку я прочитав у суботу, о дев’ятій нуль-нуль, не знімаючи пальта, і мені довелося сісти на підлогу, бо стілець опинився надто далеко.

«Я не чемна сьогодні. Я просто Клара».

Я перечитував це чотири рази. Не через адресу, адресу я запам’ятав із першого погляду, як запам’ятовують дату народження. Через останній рядок. Людина, яка три тижні писала мені «вибачте» в кожному абзаці, нарешті написала те, чого я чекав із самого початку: що вона є. Не інтонація, не виховання, не червоний олівець із вм’ятинами. Просто Клара.

Я підвівся, склав записку, сховав у внутрішню кишеню, туди, де лежали двадцять два такти «Між сьомою й дев’ятою», і пішов на вокзал.

В електричці я просидів увесь шлях, притискаючи до грудей наплічник. Попереду, через прохід, куняв старий із газетою, на лавці навпроти дівчинка років десяти бовтала ногами й їла булочку. За вікном тяглися сірі поля, мокрі дахи, городи з самотніми опудалами, і мені раптом подумалося, що все моє життя до цієї хвилини було схоже на таку поїздку: швидко, у замкненому просторі, за склом.

Клостернойбург виявився містечком таким охайним, ніби його щойно вимили. Музична школа стояла біля самого вокзалу: двоповерхова жовта будівля з білими лиштвами, із зеленими дверима й табличкою «Діти — наше майбутнє», яку хтось торік намагався змити й не здужав. Зсередини долинав гамір: гами, чийсь рев, барабанна дріб, дзвін тарілок. У холі на лаві сиділи батьки з сумками, бабуся в’язала, а поруч стояв хлопчик із гобоєм і плакав над зламаним язичком.

— Інґрід Лаубер? — запитав я в гардеробниці.

— Другі двері ліворуч. У неї урок. Зачекайте.

Я став у коридорі й почав слухати.

За дверима хтось грав. Не Інґрід: дитина. Тихо, непевно, спотикаючись на кожному третьому такті. Грала щось просте, напевно, етюд зі шкільної програми. Потім м’який жіночий голос сказав: «Ще раз. Не поспішай. Тобі не треба встигнути». І дитина зіграла ще раз. Майже так само. Але щось змінилося. Вона перестала боятися.

Це було дивно: стояти в коридорі чужої школи й чути, як хтось учить маленьку людину не боятися. Я подумав про Клару. Я подумав про те, як учить Вальднер. Він не каже «не бійся». Він каже «не помиляйся».

Двері відчинилися. З класу вискочив хлопчик років семи, з величезним портфелем, і помчав до матері. А в прорізі зупинилася жінка.

Я уявляв її по-різному. Високою, трагічною, в чорному. Втомленою старою з погаслим поглядом. Насправді їй було сорок два: худенька, у сірому кардигані з латками на ліктях, з русявим волоссям, у якому давно оселилося сиве пасмо, заплетене в косу через плече. Обличчя спокійне, трохи втомлене, з тих, що бувають у людей, які багато слухають. Очі світлі, сірі, з промінчиками зморщок. Вона дивилася на мене запитливо, як на нового учня, який прийшов не вчасно.

— Ви до мене?

— Фрау Лаубер, — сказав я. Голос підвів. — Мене звати Фелікс Маєр. Я навчаюся у Віденській консерваторії. На композиції. У професора Вальднера.

Обличчя її не змінилося. Але щось у ньому закрилося, як закривається вікно, коли за склом проїжджає машина з гучним радіо.

— Мені нічого вам сказати, — мовила вона тихо й рівно. — Вибачте, у мене ще три учні.

— Зачекайте. — Я розстебнув наплічник. — Я знайшов вашу банкетку.

Вона зупинилася.

Не знаю, що вона очікувала почути. Може, щось інше. Але ці слова, «вашу банкетку», ніби вдарили струмом, і я побачив, як долоня її сама злетіла до горла.

— Яку банкетку?

— У класі 214. З подвійним дном. — Я дістав пакет. Калька шурхотіла під пальцями. — Йозеф Гаслінґер, настроювач, постукав по ній у п’ятницю. Сказав: «Як гарбуз». Ми підняли фанеру. Там був цей… пакет. І листок каштана. І коробочка з-під м’ятних цукерок.

Вона дивилася на згорток. Потім на мене. Потім знову на згорток.

— Проходьте, — сказала Інґрід Лаубер дуже тихо. — Будь ласка.

Клас був крихітний: піаніно, два стільці, вікно з геранню, на стіні плакат із нотним станом і усміхненою нотою. Вона зачинила двері, повернула ключ і сіла, як людина, якій раптом відмовили коліна.

Я поклав пакет їй на коліна.

Вона не розгорнула одразу. Просто сиділа, тримаючи його обома долонями, як тримають теплу чашку. Потім обережно потягла шнурок, який розвалився, і калька розкрилася. Перша сторінка. Її власний почерк, двадцять років тому: рівний, швидкий, шкільний. «Шість ранкових п’єс. Для рояля. І. Лаубер. Листопад — лютий».

Вона прикрила рота рукою.

— Каштан, — сказала вона крізь пальці. Сльози вже текли по щоках, але голос лишався рівним, ніби плакало щось інше, окреме від неї. — Я поклала його в останній день. Коли йшла. Сказала собі: «Якщо повернуся, листок чекатиме». — Вона засміялася, коротко, безрадісно. — Не повернулася.

Я сидів мовчки. Не знав, що робити. Я не вмію втішати. У мене обличчя як зачинені двері, а голос як невідправлена записка.

— Ви не зобов’язані розповідати, — вимовив я нарешті.

— Зобов’язана, — сказала вона. — Уже двадцять років.

Вона витерла обличчя рукавом кардигана й почала.

Їй було двадцять два. Вона вчилася на піаністку, а писала вранці, потай, у класі 214, бо в іншому місці не виходило. Марі виганяла її о дев’ятій, вона поверталася наступного дня. Йозеф настроював рояль «трохи неточно, для дихання». П’єси виходили самі: шість ранків, шість настроїв, шість способів прокинутися. Вона показала їх одній людині: професорові Вальднеру, який викладав їй гармонію й був, за її словами, «першим, хто сказав, що в моїй музиці є щось справжнє».

— Він слухав, — сказала Інґрід. — Заплющивши очі. Потім попросив залишити копії, показати «одному видавцю в Берліні». Я була щаслива. Через два тижні він запросив мене до кабінету. Налив чаю. Сказав: «Інґрід, люба, ви дуже талановиті. Але ж ви розумієте, що ці п’єси виросли з наших занять. З моїх методів. З атмосфери кафедри. Ми запишемо їх як роботу, виконану під керівництвом. Підпишемо кафедрою».

Я відчув, як у мене холонуть пальці.

— «Підпишемо кафедрою», — повторив я.

— Так. Саме так. — Вона підвела на мене очі. — А потім додав: «Ваше ім’я на титулі небажане. Ви студентка, вас ніхто не знає. Вам не повірять». Він сказав це дуже ласкаво. Я досі пам’ятаю, як він поставив чашку на блюдце. Без звуку.

Я підвівся. Мені треба було кудись іти, але клас був надто малий, а ноги відмовляли. Я підійшов до вікна й упер чоло в скло.

— Феліксе?

— Він сказав мені ті самі слова, — вимовив я в холодне скло. — Не вам. Мені. Минулого тижня. «Друга частина "Пісень без слів" провисає. Ви пишете, я правлю. Підпишемо кафедрою». Слово в слово.

За спиною стало дуже тихо. Потім я почув, як Інґрід повільно видихнула.

— Двадцять років, — сказала вона. — І він не змінив формулювання.

Ми обоє мовчали. За стіною якась дитина вперто барабанила по клавішах «Собачий вальс», щоразу швидше й швидше, ніби втікала.

— Я не хочу війни, — сказала Інґрід нарешті. Вона говорила м’яко, але твердо, як говорять люди, що багато разів проказували це про себе. — У мене тридцять учнів. Школа живе на гранти кафедри, Вальднер сидить у раді. Мені сорок два. Я вибрала. Я не злюся. Мені вже не боляче. Просто… іноді чую по радіо «Ранкові пісні» і думаю, що так, напевно, почувається людина, чия дитина виросла в чужій родині й називає мамою іншу жінку.

— Я не прошу вас воювати, — сказав я. — Я хотів, щоб ви знали: нота залишилася. Вона не пропала. Вона лежала двадцять років під банкеткою й чекала.

Вона взяла зі столу першу п’єсу й раптом сказала:

— Хочете почути, як вона має звучати?

Сіла за піаніно, витерла долоні об спідницю й зіграла третю п’єсу.

Не піаністка грала: людина, яка цю музику носить у собі, як мати дитину. Просте шкільне піаніно, деренчливе соль, старенькі клавіші. А пауза перед четвертою ступінню була живою. Такою, яку я чув у Клари в середу. Такою, яку колись почув по радіо чотирнадцятирічний хлопчик у Ґраці й пішов за нею, не знаючи куди.

Коли вона закінчила, я стояв біля вікна й не міг нічого сказати.

— Хто у вас грає? — запитала Інґрід, не обертаючись. — На показі. Вальднер же віддасть комусь. Це завжди комусь віддають.

— Піаністка. Клара Гофер. Другий курс. З Лінца.

Інґрід повільно обернулася.

— Дагмар Гофер? З лінцької музичної школи?

— Її мати. Звідки ви…

— Ми бачилися на семінарах. — Щось у неї на обличчі пом’якшало, здригнулося. — Дагмар розповідала про доньку. Казала: тиха, слухняна, але чує дуже тонко. Просила передати, що донька вчиться у Відні. Я не знала, що… у 214. — Вона торкнулася краю кальки. — Вона чує ля?

— Другої октави, — сказав я. — Найкраще за всіх.

Інґрід Лаубер усміхнулася. Вперше за всю розмову. Усмішка вийшла маленька, винувата, але справжня.

— Передайте їй, — сказала вона, — що шоста п’єса в мене не закінчена.

— Я знаю. У рукописі вона уривається на дванадцятому такті.

— Так. А Вальднер дописав кінцівку сам, у виданні. Вийшло гарно, правильно, рівно. — Вона дивилася на ноти. — Але він не знає, чим вона закінчується. Він не міг знати. Це не п’єса. Це відповідь. Я знаю, на що. Я нікому не казала.

Я хотів спитати, але вона підняла долоню.

— Не зараз. Коли прийде людина, яка її зрозуміє, тоді скажу. Не раніше.

— Ви приїдете на показ?

— Я не обіцяю. — Вона дбайливо склала аркуші в кальку й простягнула мені. — Беріть. Це не моє. Це ваше. Наше. Але спершу скажіть мені, коли вона гратиме. Хочу знати.

— Скажу.

— І, Феліксе. — Вона взяла мене за рукав, легка, чіпка рука. — Будьте обережні. Він добрий. Це найстрашніше в ньому.

Я повернувся до Відня в сутінках.

Електричка йшла повільно, на кожній станції затримуючись, ніби не хотіла приїжджати. Я сидів із наплічником на колінах, і мені здавалося, що він став ще важчий, ніж уранці. Але це була інша важкість. Не тягар, а вага чогось справжнього: як у хліба, у води, у дитячої голови на плечі.

У консерваторії було майже порожньо. Суботній вечір, гулкі коридори, горить лише лампа в холі. Марі пішла. Я піднявся на другий поверх, і наприкінці коридору, біля дверей 214, побачив її.

Клара сиділа на підлозі, біля стіни, просто під табличкою «Клас 214. Розклад», обхопивши коліна. У руках у неї був термос. Поруч лежали ключ на червоній стрічці й два пластикові стаканчики.

Вона підвела голову. Не встала, не сказала нічого. Просто подивилася на мене сіро-зеленими очима й трохи посунулася вбік, звільняючи місце на підлозі.

Я сів.

Вона налила чаю, густого, гарячого, з якимось лимонним запахом, і простягнула мені стаканчик. Я взяв. Ми пили мовчки. Крізь стіну слабко долинала чиясь віолончель.

— Вона існує, — сказав я нарешті.

— Я знаю, — сказала Клара.

— Вона плакала. Потім грала третю. Потім сказала передати тобі, що шоста не закінчена.

— Передати мені?

— Тобі. — Я глянув на неї. — Вона знає твою маму.

Клара розсміялася. Коротко, несподівано, зі сльозами. Я теж.

Ми просиділи в коридорі, доки не погасла лампа в холі. Не говорили ні про слот, ні про Вальднера, ні про те, що сталося в середу. Просто сиділи пліч-о-пліч, пили чай і слухали, як стара будівля зітхає й поскрипує, вкладаючись спати.

Мир відновився без слів. Як буває, коли двоє людей довго не наважуються сказати те саме.