Фелікс. Олівець на полях

«21-й — ні. Тут ви помиляєтеся».

Я перечитав це о дев’ятій нуль-нуль, тримаючи в руках чужі ноти, і в першу секунду відчув те, що зазвичай відчуваю, коли мені заперечують: холодну, вузьку, знайому злість. Мене вчили, що композитор не помиляється, а помиляються виконавці. Це не зарозумілість, це просто порядок речей, як те, що вода мокра.

Потім я сів за рояль, поклав ліву руку на акорд і зіграв двадцять перший такт спершу моїм пальцем — п’ятим, як я написав, — а потім її, четвертим, як вона запропонувала червоним олівцем.

Її палець був кращий.

Він не був кращий узагалі. Він був кращий саме тут, у цій руці, у цьому місці, з цією октавою: він давав долоні впасти на акорд трохи м’якше, і бас не звучав, як удар по кришці труни. Я зіграв двічі. Тричі. Чотири рази. Потім відхилився на спинку стільця й якийсь час дивився у стелю, де, якщо придивитися, давно тріскалася штукатурка.

Я не звик програвати людям, яких не бачив. Це навіть не образа, це якесь особливе відчуття порожнечі: ніби сперечаєшся з луною, а вона виявляється правою.

Моя біда в тім, що я чую в музиці лише власний задум. Це не фраза з якогось маніфесту, це діагноз. Коли хтось грає мою п’єсу, я чую, чим він відрізняється від того, що звучить у мене в голові. Коли хтось грає чужу, я чую те саме: чим це відрізняється від того, як зробив би я. Я майже ніколи не чую, чим виконання добре. Тільки чим воно не таке. І ось ця К., яка залишає червоні позначки на полях чужого тексту й чемно каже «ви помиляєтеся», — перша людина за багато років, чию гру я не відразу порівнюю із собою.

Я дістав олівець — м’який, чорний, 2B, найулюбленіший — і написав на полях поруч із її червоним:

«Ви маєте рацію. Четвертий. Зізнаюся роялю і вам».

Потім подумав, закреслив «роялю і вам» і написав «роялю, а вам — лише на папері, щоб не зазнавалися».

Потім перечитав її друге питання. «Що взагалі означає — грати правильно?»

Я думав хвилин п’ять. Рояль стояв мовчки, наче теж чекав. Потім написав перше, що спало на думку, швидко, як пишу завжди, коли не хочу, щоб голова втручалася:

«Для мене "правильно" — це коли грають те, що я почув. Я розумію: це негарно. Але іншої відповіді в мене немає. Зате в вас є: ви чуєте те, чого не чую я. Це, певно, і є "правильно" для двох. Ф. М.»

Я подивився на ці рядки й подумав: треба переписати, це звучить як зізнання. Але о десятій нуль п’ять у двері постукали, і я так і залишив.

Це був Йозеф.

Йозеф Гаслінґер — настроювач консерваторії. Йому сімдесят один рік. Він невисокий, широкий, з обличчям, схожим на печене яблуко, і руками, які за п’ятдесят років роботи навчилися чути те, чого не чує жоден камертон. Пахне він каніфольним лаком і м’ятними льодяниками, які тримає за щокою цілий день, як старий морський вовк тютюн. Приходить він без попередження: у нього «дихання рояля», як він це називає, за розкладом, який знає тільки він.

— Хлопче мій, — сказав він із порога замість привітання. — У тебе рояль бреше в ля.

Я поперхнувся.

— Звідки ви знаєте?

— Я знаю все про рояль, які тут стоять. Вони мені скаржаться. — Він поставив на підлогу валізку, клацнув замочками, і в кімнаті запахло клеєм, фетром і давниною. — Марі сказала мені, що в записках на пюпітрі хтось пише про ля другої октави. Марі прибирає цю кімнату, Марі читає все, але вдає, що не читає. Я прийшов перевірити. Якщо слух у цієї особи справді такий, то нам усім час на пенсію.

Я змовчав. Дізнався тільки, що записки читаю не один я. Виявляється, у нашої кімнати є ще один читач, і звати його Марі.

Йозеф зняв із рояля кришку, постукав виделкою по струнах, поцокав язиком, і за сорок хвилин ля другої октави звучало як рівний золотий цвях, забитий у повітря. Я стояв поруч і почувався людиною, яка три роки жила зі звичним шумом і лише тепер почула тишу.

— Хто вона? — запитав Йозеф, закриваючи футляр. Спитав так, між іншим, але очі в нього були гострі.

— Я не знаю.

— Це добре. — Він усміхнувся своєю печеною усмішкою. — Не можна знати людину, доки не почув, як вона грає. А ти її вже чув, просто не знав. Рояль після неї — як кімната після людини: щось лишається.

Він подивився на банкетку й раптом ступив до неї, постукав кісточками пальців по кришці й схилив голову набік.

— Скрипить, — сказав він. — Скрипить відтоді, як тут уранці сиділа одна дівчинка. Давно. Років двадцять… Вона все писала олівцем, на нотах, на полях, на долоні, одного разу на підвіконні. Марі її виганяла, вона поверталася. Потім раптом пішла посеред року. Я досі не збагнув чому. — Він постукав ще раз і насупився. — Гулка яка. Як гарбуз. Треба б якось зазирнути.

— Не сьогодні, — сказав я.

— Не сьогодні, — погодився Йозеф і підморгнув. — Коли рояль скаже.

Він пішов, залишивши по собі запах м’яти й тиші, а я довго сидів і дивився на банкетку. Мені чомусь здалося, що вона дивиться на мене.

Унизу Марі, не піднімаючи голови від журналу, присунула до мене вазочку.

— Печива?

— Я не…

— Беріть. Для нервових.

Я взяв. Воно виявилося вівсяним, трохи пересушеним і таким знайомим, що я зупинився на півдорозі до дверей. Ось чим пахло в 214 щоранку. Не лише мокрим листям. Вівсянкою. Хтось приходив до моєї кімнати з цим печивом у кишені. Я подивився на Марі. Марі дивилася в журнал так зосереджено, що було ясно: вона щойно зробила те, чого робити не збиралася.

У суботу о дванадцятій я приніс Вальднерові теку.

Я збирав її ночами цілий тиждень. Важко сказати, наскільки це виявилося принизливим: викласти на стіл усе, що збирав чотири роки. Начерки для квартету, якого не закінчив, дві дивні пісні без слів, етюд, який у двадцять років здавався шедевром, а тепер виглядав смішним. Чотири роки мого життя, складені в одну картонну теку з гумкою.

— Все? — запитав Вальднер. Він гортав сторінки повільно, як людина, що любить папір, і іноді торкався пальцем якогось такту, ніби куштував його. — Ви певні, що все?

— Усе, що готове, — сказав я.

Це була неправда, і я сам здивувався, як легко вона вийшла. У кишені в мене лежав один складений учетверо аркуш, на якому я за останні два тижні написав перші такти нової п’єси. Тієї самої, для одного рояля. Я поки що не називав її ніяк. Але вона писалася в мене не як інші: не складалася, а вислуховувалась. Вона жила в класі 214, між дев’ятою й одинадцятою, поруч із червоним олівцем і стертими записками, і я раптом збагнув, що не хочу, аби до неї торкалися чужі руки. Навіть такі добрі, як у Вальднера.

— Гм, — сказав він, закриваючи теку. — Цікаво. Ви пишете суше, ніж раніше. Строгіше. Це добре. — Помовчав. — Але подекуди чутно вплив. Ось тут, у цій пісні. Ви майже повторили мою тему з третьої п’єси «Ранкових пісень». Мимоволі, звісно. Це не страшно. Усі ми виростаємо з когось.

Я розгубився. Я нічого такого не чув, але заперечити не наважився.

— Теку я залишу в себе, — сказав Вальднер. — Для кафедрального архіву. Ви не заперечуєте? Ми фіксуємо роботи перспективних студентів. На випадок, якщо знадобиться показати комісії.

Я кивнув. Я завжди кивав. Але, зачиняючи за собою двері, раптом подумав, що за чотири роки жодного разу не бачив, щоб кафедральний архів комусь щось повернув.

І ще одна думка, дивна й недоречна, прийшла мені дорогою сходами. Усі роботи Вальднера після «Ранкових пісень» були розумніші, сухіші й холодніші. Правильніші. Бездоганніші. Наче «Пісні» написала одна людина, молодша, тепліша, трохи розгублена, а все інше — інша. Я часто думав про це й ніколи не думав уголос.

Я повернувся до 214 ближче до другої: Марі сказала, що по обіді клас вільний. У кімнаті було порожньо й тихо. Я сів на стілець, дістав із кишені той самий складений учетверо аркуш, розгорнув, розгладив на коліні. Це було всього-на-всього перші дванадцять тактів. Кілька фраз, у яких я не знав, чого більше: тиші чи запитання.

Я вперше в житті чогось не віддав.

Я не знав, чи це сміливість, чи боягузтво. Не знав, чому саме це, чому зараз. Але відчув раптом, що в мене під ребрами щось стало легким, як аркуш паперу, який відпускаєш на протяг.

Я підвівся, підійшов до пюпітра й узяв блокнот. Її червоний олівець лежав поруч із моїм, як два зуби однієї щелепи. Я постояв над аркушиком, а потім дописав унизу, під своїм учорашнім зізнанням, зовсім коротко:

«А ви, К.? Ви граєте Брамса тому, що хочете, чи тому, що вам звеліли?»

Подумав і додав:

«Вибачте. Це не причіпка. Це цікавість. У мене їх небагато».

І поклав олівець поверх.