Друга кар’єра

Дев'ятнадцятого грудня, у суботу, о четвертій дня, над Шпіттельбергом пішов сніг — перший справжній сніг цієї зими, великий, повільний, такий, який буває лише в різдвяних фільмах і раз на кілька років у Відні.

Різдвяний ярмарок у вузьких провулках Сьомого району був переповнений. Дерев'яні будиночки з гірляндами, запах глінтвейну, смаженого мигдалю, апельсинової шкірки й хвої. Скляні кулі, плетені шапки, мед у горщиках, дерев'яні іграшки ручної роботи. Десь грав маленький духовий оркестр — непевно, з помилками, але дуже старанно.

Надя стояла біля будиночка з керамікою й тримала в руках чашку, яку не збиралася купувати. Синю, з білими клітинками по краю. Як зошит.

— Купи, — сказала Міра поруч. — Тобі пасує.

— У мене є чашки.

— У тебе є чашки з кошенятами, які я тобі подарувала в дев'ять років. Мам. Тобі тридцять дев'ять, і ти начальниця відділу. Начальниці відділів не п'ють із чашок із кошенятами.

Надя купила чашку.

Начальниця відділу. Вона досі не звикла до цих слів. У середині листопада Георг Штайнер запросив її до себе — у той самий кабінет на сьомому поверсі з видом на Дунайський канал, де тепер не було ні фотографій, ні нагород, тільки голі стіни й коробки, — і запропонував очолити новий відділ внутрішнього контролю. «Мені вісімдесят два роки, пані Ковач, — сказав він. — Мені треба, щоб після мене в цій фірмі була хоч одна людина, яка не боїться ставити прості запитання».

Вона погодилася з трьома умовами. Відділ підпорядковується безпосередньо наглядовій раді, а не керівному партнерові. Зовнішній канал для анонімних повідомлень — через незалежного юриста, а не через комплаєнс. І Кристоф Ланг — у її відділ, методистом, бо ніхто краще за нього не знає, як виглядають робочі документи, у яких написано «зауважень немає», коли зауваження є. Штайнер подумав хвилину й сказав: «Прийнято. Усі три».

Ланг прийшов до її відділу першого грудня, із чорнильною ручкою й паперовим стаканчиком кави. Тепер він дивився людям в очі. Не завжди — але дедалі частіше.

— Мам, — сказала Міра, дивлячись кудись понад її плечем. — Тільки не сердься.

— Чому я маю сердитися?

— Бо я дещо зробила.

Надя обернулася.

Вузьким провулком між будиночками, обережно обходячи дітей із санчатами й пари з глінтвейном, ішов високий сутулий чоловік у новій темно-синій куртці й теплому шарфі. Без термоса. Права рука — уже без пов'язки, але він тримав її трохи ближче до тіла, ніж ліву. Сніг лягав йому на плечі й на волосся, і він, здається, цього не помічав.

Він побачив їх. Зупинився за три кроки. Подивився на Міру, потім на Надю, потім знову на Міру.

— Мені написали, — сказав Фелікс Ауер, — що тут дуже потрібна допомога поліцейського. Терміново. Шпіттельберг, біля будиночка з керамікою. Підпис — «Свідкиня номер два».

Надя повільно повернулася до доньки.

— Ти, — сказала вона.

— У мене був його номер. — Міра безневинно знизала плечима. — Пам'ятаєш, він купив мені телефон на заправці? Він туди свій записав. Про всяк випадок. Ну от, випадок. — Вона подивилася на Феліксові ноги й схвально кивнула. — О. Нові черевики. Коричневі. Гарні.

— Дякую, — серйозно сказав Фелікс. — Я старався.

— Я піду по каштани, — оголосила Міра. — Там черга. Величезна. Хвилин на двадцять. Може, на тридцять. — Вона розвернулася й зникла в натовпі, не озираючись, — з прямою спиною людини, яка виконала складне завдання і знає, що отримає найвищий бал.

Вони лишилися стояти біля будиночка з керамікою. Падав сніг. Духовий оркестр перейшов до чогось, що віддалено нагадувало «Тиху ніч».

— Ваша донька, — сказав Фелікс, — далеко піде.

— Вона пройшла районний тур олімпіади, — сказала Надя. — Перше місце. У лютому — національний. Задача про розклад. Вона розв'язала її за дванадцять хвилин, а потім сказала, що бачила таку в одному зошиті.

Фелікс засміявся. Тим самим хрипкуватим сміхом, яким сміються люди, що відвикли сміятися, — тільки тепер, здається, вони звикали знову.

— Як ребра? — спитала Надя.

— Зрослися. Як рука?

Вона показала долоню в рукавичці.

— Шрам. Невеликий. Міра каже, тепер у нас із вами однакові — у вас на зап'ясті, у мене на долоні. Каже, це як парні браслети, тільки гірше.

— Це вона теж сама вигадала?

— Це вона сама вигадала.

Вони помовчали. Повз пройшла пара з візочком. У візочку спало немовля в червоному комбінезоні, і сніг танув на прозорому дощовику над ним.

— Мене поновили, — сказав Фелікс. — Два тижні тому. З подякою в особовій справі й з доганою — у тій самій особовій справі, на наступній сторінці. За порушення наказу. Марта каже, це ідеальний баланс. — Він помовчав. — Справу «Данубії» передали мені. Повністю. Суд призначено на березень. Двадцять друге березня — початок слухань. Гальмаєр, Гольцер, двоє з «Агросервісу», яких екстрадували з Белграда. Справа Еггера йде окремо — її веде інше бюро, із Граца, щоб не було запитань.

— Двадцять друге березня, — повторила Надя.

— Ви — головна свідкиня обвинувачення. Я — слідчий. — Він подивився на неї, і в його очах був той самий вираз, що тоді, на її кухні, першої ночі, — незрозумілий, довгий. — До суду я, як і раніше, не маю права…

— Я знаю.

— …запрошувати вас на вечерю.

Надя мовчала. Сніг падав їй на окуляри, і вона зняла їх і протерла краєм шарфа — не тому, що треба було, а щоб чимось зайняти руки.

— Тому, — вів далі Фелікс, — я не запрошую. Я заздалегідь повідомляю про намір. Це різні юридичні дії. Марта перевірила. — Він зробив паузу. — Після оголошення вироку. Перша вечеря. Справжня. Не на кухні о першій ночі, не над зошитом, не з термосом. У ресторані, де офіціанти в довгих фартухах. Якщо ви, звісно…

— «Райнгардт» — ні, — швидко сказала Надя. — Тільки не «Райнгардт».

Він кліпнув. Потім зрозумів — і знову засміявся.

— Не «Райнгардт». Я знаю одне місце в П'ятнадцятому районі. Маленьке. Господиня — сербка. Робить бурек кращий, ніж у Славиці.

— Кращого, ніж у Славиці, бурека не буває.

— Тоді це буде друге місце. Як в олімпіаді. — Він помовчав. — То що? Це «так»? Чи «побачимо»?

Надя наділа окуляри. Подивилася на нього — на сніг у його волоссі, на нові коричневі черевики, на праву руку, яку він тримав ближче до тіла.

Потім дістала із сумки маленький блокнот. Кишеньковий, у синій обкладинці, у клітинку. Розгорнула на чистій сторінці. Написала, не поспішаючи, акуратно, цифра до клітинки:

«Відповідь: 22 березня. Після оголошення. Не "Райнгардт"».

Повернула до нього.

— Міра каже: якщо задачу розв'язано, треба записати відповідь. А то не зарахують.

Фелікс довго дивився на сторінку. Потім підвів на неї очі, і вона побачила в них те, що бачила одного разу, на нічній набережній, коли він сказав «Біжіть, Надю», — тільки без страху. Зовсім без страху.

— Зараховано, — тихо сказав він.

З натовпу виринула Міра з паперовим кульком каштанів. Подивилася на них — на матір, на Фелікса, на блокнот у материних руках — і зробила дуже байдуже обличчя, яке вміють робити тільки чотирнадцятирічні, коли все чудово зрозуміли.

— Черга була маленька, — оголосила вона. — Каштани теплі. Хто хоче?

Вони їли каштани втрьох, стоячи під снігом біля будиночка з керамікою, і обпікали пальці, і Міра розповідала Феліксові про олімпіадну задачу, а Фелікс удавав, що розуміє, і ставив такі запитання, що Міра закочувала очі й пояснювала знову, повільніше, як пояснюють молодшокласникам.

Надя стояла поруч і не втручалася. Просто слухала. Просто запам'ятовувала цю годину — як колись запам'ятовувала суботню годину над зошитом із донькою: знаючи, що такі години бувають рідко.

Увечері, коли вони повернулися додому, у поштовій скриньці лежав конверт.

Цупкий, кремовий, без марки — його вкинули особисто. Надя на секунду завмерла з ним у під'їзді, під цоканням таймера світла на сходах, і згадала інший конверт, розрізаний ножем по верхньому краю, з невисохлим клеєм.

Цей був не розкритий. На лицьовому боці — її ім'я, від руки, рівним почерком, який вона вже бачила одного разу: на наказі про своє звільнення.

Удома, на кухні, під лампою, Надя розрізала конверт ножем для масла.

Усередині був один аркуш і одна візитка.

Аркуш — списаний від руки, з позначкою в кутку: «Передано через адвоката д-ра В. Кранца. Слідчий ізолятор Йозефштадт, 17.12.2026».

«Пані Ковач.

Я розповіла слідству все, що знала. Крім одного — бо до минулого тижня сама цього не розуміла.

У 2009 році, коли Ервін Гальмаєр урятував мою фірму, він дав мені три рекомендації. Три нові клієнти за один місяць. Тоді я думала, що це його знайомі. Це не так. Я знайшла у своїх старих паперах супровідні листи. Усі три клієнти прийшли від однієї й тієї самої юридичної контори в Цюриху. І сам Ервін — теж. Його перший контракт зі мною було складено там.

"Данубія" була однією з чотирьох. Решта три — досі клієнти вашої фірми. Я не називаю їх тут: листа прочитають. Ви знайдете їх самі. Шукайте супровідні листи 2009 року в паперовому архіві, у підвалі, коробки з 14-ї по 19-ту.

Я не знаю, хто стоїть за конторою. Я бачила цю людину один раз, у 2009 році, у Цюриху. Він назвався тільки ініціалами. Вони на звороті візитки.

Ви ставите добрі запитання. Поставте ще одне.

Д. Ф.»

Візитка була стара, пожовкла по краях, цупка, з тисненням. «Хаслер, Ротенбюль & Ко. Адвокати. Банхофштрассе, Цюрих». Жодних імен.

Надя перевернула її.

На звороті вицвілим синім чорнилом хтось давним-давно написав від руки три літери й крапку після кожної. І більше нічого.

Вона довго на них дивилася. Потім узяла телефон і сфотографувала — візитку, обидва боки, і лист, кожну сторінку. Надіслала Феліксові. Без підпису. Без запитання.

Відповідь прийшла за сорок секунд.

«Не по телефону. Завтра. Кава — не вечеря. Це можна».

Надя поклала телефон екраном донизу. З Міриної кімнати долинала музика й зрідка — бурмотіння: донька розв'язувала олімпіадну задачу вголос.

Зошит у клітинку лежав на краю столу — синій, потертий, списаний до останнього аркуша. Надя відсунула його. Дістала з шухляди новий. Такий самий: А4, у клітинку, дев'яносто шість аркушів, синя обкладинка.

Розгорнула на першій сторінці.

І нагорі, за старою звичкою, написала: «Дано».