Старий головбух

О сьомій ранку у вівторок синій «Форд Транзит» із наліпкою «Ковач Бау» повіз Міру в Айзенштадт, до бабусі Ілони. Міра сиділа на передньому сидінні з наплічником на колінах і новим дешевим телефоном, який Фелікс купив їй учора ввечері на заправці, — з одним-єдиним номером у пам'яті, материним. На прощання вона обійняла матір коротко й міцно і сказала на вухо: «Ти їх спіймаєш. Ти ж завжди знаходиш, хто списав». Надя стояла на тротуарі, доки фургон не зник за рогом. Потім повернулася до під'їзду й смикнула ручку дверей. Двічі.

О восьмій сорок п'ять вона зателефонувала своєму дільничному лікареві, старому докторові Майсснеру, який ще Міру лікував від вітрянки, і сказала, що їй погано. Це була майже правда. Лікар вислухав її голос, помовчав і виписав лікарняний на три дні, не ставлячи запитань. Надя відправила довідку до відділу кадрів о восьмій п'ятдесят.

О десятій сорок прийшов лист.

Не від відділу кадрів — від юридичного відділу. Три сторінки на фірмовому бланку. «Негайне звільнення без попередження у зв'язку з грубим порушенням трудових обов'язків». Несанкціоноване копіювання й винесення конфіденційних даних клієнта: «22 вересня о 23:02 з використанням Вашого облікового запису надруковано 42 сторінки…» Вимога повернути всі матеріали, отримані у зв'язку з роботою, не пізніше середи, дванадцятої години. Заборона з'являтися в приміщеннях фірми. І останній абзац, набраний тим самим рівним шрифтом: «Повідомляємо, що фірма направила до органів поліції заяву про крадіжку комерційної таємниці з проханням провести відповідні слідчі дії».

Підписи: Д. Фальк, керівна партнерка. І ще чийсь, юриста, нерозбірливо.

Надя прочитала лист двічі. Потім пішла у ванну, зачинила двері, сіла на край ванни й плакала рівно п'ять хвилин, за годинником на телефоні. Не від страху — від приниження. П'ятнадцять років бездоганної роботи в школі. Дві грамоти. Жодного стягнення. І ось — «крадіжка». Її ім'я, її табельний номер, слово «крадіжка» і підпис жінки, яка три дні тому казала їй: «Мені справді сподобалася ваша робота».

За п'ять хвилин вона вмилася холодною водою, витерла обличчя й повернулася на кухню.

На столі лежав зошит у клітинку, розгорнутий на сторінці, яку вона списала в п'ятницю ввечері. «Імена людей, які підписували акти з боку „Данубії“» — три імені. Двоє досі працювали в «Данубії»: вона бачила їхні підписи й на теперішніх документах. Третє обривалося. Підписи «А. Пранцль, керівник бухгалтерії» стояли на всіх актах із дві тисячі шістнадцятого до березня дві тисячі двадцятого. Потім зникли. З квітня двадцятого акти підписувала інша людина.

У неділю вночі вона спитала про нього Фелікса. У понеділок уранці, ще до всього, він надіслав їй повідомлення: «Аугуст Пранцль, 67 років. Звільнений за згодою сторін, квітень 2020. Вдівець. Адреса: Тульн, Донауленде, 14». І нижче: «Обережно. Він може не захотіти говорити».

Вона поїхала сама. Фелікса вранці викликали до начальства — він написав про це коротко, о восьмій нуль п'ять: «Викликають. Нічого доброго. Зателефоную». Відтоді він не телефонував.

Потяг із вокзалу Франца Йосифа йшов сорок хвилин уздовж Дунаю — повз Клостернойбург, повз виноградники, повз уже зібрані поля з плямами соломи. Тульн виявився маленьким і тихим, із ратушною площею, церквою і набережною, уздовж якої стояли старі будинки із садами, що спускалися до річки.

Будинок номер чотирнадцять був останнім у ряду. Одноповерховий, жовтий, із зеленими віконницями й трояндами вздовж паркану — пізніми, темно-червоними, уже трохи прибитими холодом. У саду, на колінах біля клумби, у старому твідовому кашкеті, працював садовими ножицями літній чоловік. На лавці біля ґанку спали два руді коти.

— Пане Пранцль?

Він підвів голову. Худе зморшкувате обличчя, окуляри в металевій оправі, уважні вицвілі очі. Довго дивився на неї, не встаючи.

— Якщо ви з «Данубії», — сказав він нарешті, — то можете переказати Ервінові, що я досі мовчу. Як домовлялися. Вихідну допомогу я відпрацював.

— Я не з «Данубії». Я зі «Штайнер Фельдхаус». Точніше — була. До сьогоднішнього ранку.

Щось змінилося в його обличчі.

— Аудитори, — сказав він. — Ну звісно. Хто ж іще.

Він повільно підвівся, обтрусив коліна, зняв рукавиці.

— Я вам нічого не скажу, пані…

— Ковач.

— Пані Ковач. Я підписав угоду про нерозголошення й отримав сто тисяч євро за те, щоб її дотримуватися. Мені шістдесят сім років. У мене троянди й коти. Мені це не потрібно.

Надя нічого не відповіла. Вона відкрила сумку, дістала зошит у клітинку й простягла йому, розгорнутий на зведеній таблиці.

Він не хотів брати. Він узяв. Мабуть, сам не зрозумів чому.

Він довго дивився на сторінку. Спершу — байдуже, потім — насупившись, потім — поправивши окуляри й піднісши зошит ближче до очей. Його палець повільно рухався клітинками, від року до року, від рядка до рядка. Зупинився на підсумковій цифрі. Потім перейшов до розрахунку тоннажу внизу й затримався там довше.

— Від руки, — сказав він тихо. — Усе від руки. У клітинку. Так писали в мій час. Коли я починав у старого Гальмаєра, у сімдесят дев'ятому, у нас не було комп'ютерів. Були книги. Товсті, у палітурках. І кожна цифра — у своїй клітинці. Батько Ервіна казав: у клітинці видно, хто бреше. Цифра, яка не вміщається в клітинку, — бреше.

— Мої учні теж питали, чому не в лінійку, — сказала Надя.

Він підвів на неї очі.

— Учні?

— Я п'ятнадцять років викладала математику. Потім пішла в аудит. Думала — там цифри чесніші.

Пранцль помовчав. Потім коротко, невесело засміявся. Закрив зошит і повернув їй.

— Заходьте, — сказав він. — Кава в мене погана. Але іншої немає.

Кухня була маленька, чиста й холодна, якими бувають кухні вдівців, що давно перестали готувати на двох. На стіні — фотографія жінки в солом'яному капелюсі серед тих самих троянд. Пранцль зварив каву в старій джезві, розлив у чашки з відбитими ручками й сів навпроти.

— Дві тисячі шістнадцятий, — сказав він. — Старий Гальмаєр на той час уже десять років як помер. Ервін узяв усе. Він добрий ділок, цього в нього не відбереш. Але він завжди хотів більше, ніж давала земля. У шістнадцятому він прийшов до мене з першим договором — «Агросервіс Балкан». Фумігація. Ставки нормальні, умови нормальні. Я підписав. Потім прийшов другий, третій. Суми — завжди однакові, завжди трохи менше п'ятдесяти. Я спитав чому. Ервін сказав: так зручніше для банку, менше паперів. Я — дурень — повірив.

Він відпив кави.

— У дев'ятнадцятому я сів і порахував. Як ви. Тоннаж. Не сходилося. У два з половиною рази. Я пішов до Ервіна й поклав розрахунок йому на стіл. Він подивився, усміхнувся й сказав: «Аугусте, ти втомився. Тобі час на пенсію». За пів року мене провели. З пошаною. З банкетом. Із сотнею тисяч на рахунку й з папером, де написано, що коли я хоч слово… — Він не договорив.

— Ви щось зберегли? — спитала Надя.

Пранцль довго дивився на неї. Потім підвівся, вийшов до сусідньої кімнати й повернувся з товстою конторською книгою в коричневій коленкоровій палітурці, потертою на кутах.

— Сорок років я вів свій реєстр, — сказав він, кладучи книгу на стіл. — Особистий. Для себе. Кожен платіж, який я авторизував. Дата, сума, одержувач, хто розпорядився. Від руки. Старий Гальмаєр привчив: комп'ютер може зламатися, книга — ні. Ервін про це ніколи не знав. Він думав, я старомодний дивак, який любить писати ручкою.

Він розгорнув книгу на закладці — вицвілій стрічці — і повернув до неї.

Акуратний, похилий почерк старої школи. Стовпці, клітинки, рядки. Квітень дві тисячі сімнадцятого.

«12.04.2017. Агросервіс Балкан — додаткова угода № 3. Надбавка до ставки фумігації: + 10 000 EUR/міс. Призначення надбавки (усно, Е. Г.): відшкодування консультаційних витрат Агросервісу на користь Ф. Р. К. ГмбХ, Відень. Для Д. Ф. — за домовленістю. Розпорядження: Е. Гальмаєр, особисто».

Надя дивилася на рядок. «Ф. Р. К. ГмбХ». «Фальк Регуляторне консультування». Інгрід Фальк. Сто двадцять тисяч на рік — десять на місяць. «Для Д. Ф. — за домовленістю».

— Я тоді не знав, хто така Д. Ф., — сказав Пранцль. — Дізнався через рік, коли побачив підпис вашої партнерки під нашим аудиторським висновком. Доротея Фальк. І все зрозумів. Гроші «Данубії» йшли в Сербію, а звідти — сестрі аудиторки. Аудиторка, яка перевіряє «Данубію», отримує від «Данубії» гроші. Через Балкани. Щоб не перевіряти надто уважно.

Надя повільно поклала долоню поруч із розгорнутою книгою. Не на неї — поруч.

— Пане Пранцль. Це треба віддати прокуророві.

— Я знаю, що треба.

— Тоді…

— Тоді мене засудять за порушення угоди. Заберуть сто тисяч, які я вже витратив на дах і на похорон дружини. А потім, може, зі мною станеться те саме, що з Драганом. Ви ж не знаєте, хто такий Драган? Головний бухгалтер «Агросервісу». Добрий був хлопець. Вантажівка на трасі під Шидом. Водія не знайшли.

Надя не знала. Вона відчула, як спиною пробіг холод.

Пранцль закрив книгу. Поклав на неї обидві руки — старі, у плямах, із землею під нігтями.

— Я не віддам її вам, — сказав він. — Не ображайтеся. Вам — ні. Вас звільнили сьогодні вранці, завтра вас звинуватять у крадіжці, а післязавтра, якщо Ервін захоче, звинуватять у тому, що ви цю книгу підробили. — Він помовчав. — Але я поговорю з прокурором. Особисто. Якщо прокурор справжній, а не з тих, хто грає в гольф у «Фонтані». Я поговорю, і я віддам книгу йому в руки. Під протокол.

— Завтра, — сказала Надя. — Це треба зробити завтра.

— Чому завтра?

— Бо в середу опівночі закривається квартал. І після цього в них буде чистий архів, а в мене — тільки зошит.

Пранцль подивився на неї довгим поглядом поверх окулярів. Потім кивнув.

— Завтра, — сказав він. — Хай ваш прокурор зателефонує мені. Сам. Не ви, не поліція — він. Я впізнаю з голосу, справжній чи ні. За сорок років я навчився.

— Вона, — сказала Надя. — Прокурор — жінка.

— Тим краще, — сказав Пранцль. — Жінки рідше грають у гольф.

На зворотному шляху, на пероні в Тульні, вона стояла на краю платформи, дивлячись на сіру воду Дунаю за станцією, і відчувала, вперше за тиждень, що задача починає розв'язуватися. Не до кінця. Але є «дано», є «знайти», і тепер є перший рядок розв'язку, написаний чужим похилим почерком у коричневій книзі.

Телефон задзвонив, коли потяг уже підходив до перону.

— Це я, — сказав Фелікс. Голос був хрипкий і дуже спокійний, як буває в людей, що довго кричали — або довго мовчали. — Мене відсторонили. Забрали посвідчення і зброю. До закінчення службової перевірки.

— За що?

— За те, що я ночував у свідкині. — Пауза. — Надю. Я знаю, хто витік. Я їду до вас. За годину буду.

Потяг зупинився. Двері з шипінням розчинилися.

Надя стояла на пероні й не заходила.

— Хто? — спитала вона.

— При зустрічі, — сказав він. — Не по телефону. Більше — ніколи не по телефону.