Витік

Еггер чекав на нього в кабінеті о восьмій нуль п'ять, і цього разу він був у краватці.

Це Фелікс помітив першим — раніше, ніж теку на столі, раніше, ніж двох людей із відділу внутрішньої безпеки, що сиділи біля вікна з однаково порожніми обличчями. Краватка. Гофрат Еггер вдягав краватку на похорон, на нагородження і на дисциплінарні розмови.

— Сідай, Ауере.

Фелікс сів.

— У неділю, о двадцятій сорок сім, до чергової частини зателефонувала громадянка Надя Ковач, — сказав Еггер рівним, офіційним голосом, призначеним не Феліксові, а двом людям біля вікна. — Попросила підтвердити особу працівника, який показав їй посвідчення. Працівник — ти. Черговий зафіксував дзвінок у журналі, як належить. Це так?

— Так.

— Я тобі в неділю вранці, у цьому кабінеті, сказав: жодних контактів. Ти підтвердив, що зрозумів. Це так?

— Так.

— За кілька годин ти вступаєш у контакт зі свідкинею у справі, яку веде наше бюро. Ти заходиш до неї в квартиру. І виходиш звідти, — Еггер опустив очі в папери, — о шостій сорок ранку понеділка. — Він підвів погляд. — Ти розумієш, що ти зробив зі справою? Три роки, Ауере. Три роки роботи. Будь-який адвокат…

Фелікс його більше не слухав.

О шостій сорок ранку.

Черговий зафіксував дзвінок о двадцятій сорок сім. Черговий знав, що громадянка Ковач перевіряла посвідчення. Черговий не міг знати, куди Фелікс пішов після цього. Не міг знати, скільки він там пробув. І вже точно не міг знати, о котрій він вийшов.

Це знав тільки той, хто стояв на вулиці о шостій сорок ранку. Той, хто дивився.

Гольцер.

Фелікс сидів, дивлячись на добрі очі доброго дядечка, на м'які сиві вуса, на краватку в дрібну синю смужку, і відчував, як усередині в нього все стає дуже холодним і дуже ясним — так бувало на затриманнях, за секунду до того, як відчиняються двері.

— …тому, — казав Еггер, — до закінчення службової перевірки тебе відсторонено від виконання обов'язків. Посвідчення. Зброя. Здаєш зараз.

Фелікс дістав із кишені посвідчення й поклав на стіл. Відстебнув кобуру, вийняв пістолет, розрядив, поклав поруч — магазин окремо, набій окремо, як належить. Один із людей біля вікна підвівся й забрав усе в пластиковий пакет.

— Ти розумієш, що я тебе прикривав вісім років, — сказав Еггер, коли люди біля вікна вийшли, уже іншим, своїм голосом. Майже сумним. — Вісім років, Феліксе. Перед міністерством, перед прокуратурою. А ти…

— Розумію, Леопольде, — сказав Фелікс. — Тепер — розумію.

Він підвівся й вийшов, не озираючись.

У коридорі він дійшов до ліфта, натиснув кнопку, почекав, поки двері зачиняться, і тільки тоді дозволив собі впертися чолом у холодну металеву стінку кабіни.

Вісім років.

Йому потрібна була ще одна річ. Не здогад — факт. Факт, який можна покласти на стіл прокуророві.

Він не поїхав додому. Він поїхав до маленької кав'ярні на Ландштрассер-Гауптштрассе, де вранці сиділи пенсіонери з газетами, сів у кутку й зателефонував Томасові Бреннеру з інформаційного відділу. Бреннер був йому винен — давно, ще з історії на Мексикоплац, — і обидва це знали.

— Мені треба, щоб ти подивився журнал запитів до бази транспортних засобів, — сказав Фелікс. — Один номер. Мій власний. За останню добу. Хто його пробивав.

— Феліксе, тебе ж відсторонили. Мені вже сказали. Я не можу…

— Можеш. Ти можеш перевірити, чи не пробивав хтось номер службового працівника без підстав. Це твій прямий обов'язок. Ти мусиш це перевіряти. Я просто підказую, де.

Довга пауза.

— Передзвоню, — сказав Бреннер.

Він передзвонив за сорок хвилин. Голос у нього був дивний.

— Один запит, — сказав Бреннер. — Учора, у понеділок, о сьомій дванадцять ранку. Запит за номером твоєї «Шкоди». Підставу не зазначено. Логін… — Він замовк.

— Кажи.

— Логін — Еггер Л. Його особистий обліковий запис. З його робочого комп'ютера. Феліксе, це… Навіщо гофратові пробивати твій номер? Він же знає твою машину, він у ній їздив…

— Тому що йому дали номер, а не моє прізвище, — сказав Фелікс. — І попросили дізнатися, чия це машина. Збережи цей журнал, Томасе. Роздрукуй. Засвідч. Поклади в сейф. Нікому не кажи. Особливо — йому.

Він поклав телефон на стіл і довго дивився у вікно, де старенька в капелюшку годувала голубів крихтами від круасана.

Потім зробив іще один запит — сам, у відкритій базі, з телефона. Список членів гольф-клубу «Фонтана» в Обервальтерсдорфі публікували в щорічному клубному альманасі, і торішній альманах валявся в мережі у форматі PDF. Він прогорнув до літери «Е». «Еггер, Леопольд, гандикап 18». Прогорнув до літери «Г». «Гальмаєр, Ервін, почесний член клубу, гандикап 14».

Субота. Ключка в кутку кабінету. «Мабуть, гольф. Другий раунд».

Три роки. Щоразу, коли вони підходили близько, Гальмаєр був на крок попереду. Рахунок закривали за день до запиту. Свідок їхав до Сербії за тиждень до допиту. Адвокат подавав клопотання щодо документа, який іще не був зареєстрований.

І щоразу Фелікс ішов зі своїми підозрами до Еггера. До доброго дядечка, який прикривав своїх перед міністерством і не пхався в оперативну роботу.

Він заплатив за каву, якої так і не випив, і поїхав до Марти Зайдль.

Прокуратура з економічних злочинів і корупції займала стару будівлю біля Дунайського каналу, з високими стелями й рипучим паркетом. Кабінет Марти був на четвертому поверсі, у кінці коридору, — маленький, завалений теками до стелі, з кактусом на підвіконні й чайником, якого вона не вимикала, здається, з дві тисячі десятого року.

Марті було сорок шість. Коротке темне волосся, окуляри на ланцюжку, розтягнутий кардиган поверх строгої блузки. Вона вислухала його, не перебиваючи, сорок хвилин. Іноді щось записувала. Одного разу підвелася й щільніше зачинила двері.

— Еггер, — сказала вона, коли він закінчив. — Двадцять років його знаю. Він мені на весілля подарував кавомолку.

— Мені — термос, — сказав Фелікс. — На день народження, торік. Я його не взяв. У мене свій.

Марта невесело всміхнулася.

— Добре. Еггер — це окрема історія, і я її почну сьогодні, тихо, через Міністерство юстиції, повз ваше бюро. — Вона постукала олівцем по блокноту. — Тепер головне. Архів. Якщо я завтра приходжу до «Штайнер Фельдхаус» з ордером на вилучення, мені потрібна підстава. Свіжа, конкретна. Не зошит і не показання звільненої працівниці — їх захист з'їсть за хвилину. Мені потрібен доказ, що просто зараз, цими днями, хтось у фірмі знищує або підміняє дані. Якщо він у мене буде — я можу вилучити все негайно, без суду, за статтею про загрозу втрати доказів. Сервер, архів, резервні копії. Усе.

— Резервні копії, — повторив Фелікс.

— Найважливіше, — кивнула Марта. — Якщо вони змінюють файли в архіві, старі версії ще якийсь час живуть у резервних копіях. Але в таких фірм зазвичай ротація бекапів щокварталу. Закриття кварталу — нова резервна копія затирає стару. Ти кажеш, у них закриття в середу опівночі?

— Опівночі.

— Отже, у середу опівночі зникне остання резервна копія, де файли ще оригінальні. — Марта зняла окуляри й потерла перенісся. — Якщо твоя свідкиня зможе до того принести мені хоч щось — копію журналу змін, де видно, що файли підміняють, — я в середу до півночі підпишу вилучення й відправлю туди своїх людей. Не ваших. Своїх. Із фінансової поліції, напряму.

— А старий головбух?

— Зателефоную йому сьогодні. Сама. — Вона записала номер. — Якщо книга така, як ти кажеш, — це золото. Але це минуле. Архів — це теперішнє. Мені потрібне і те, і те.

Фелікс підвівся.

— Марто. Її вже звільнено. Якщо вона ввійде до будівлі фірми — це незаконне проникнення.

Марта подивилася на нього знизу вгору. Довго.

— Я нічого не чула, — сказала вона. — Я прокурорка. Я не даю порад, як здобувати докази. — Пауза. — Але якщо громадянка, якій закон приписує повідомляти про ознаки відмивання грошей, виявить, що її колишній роботодавець знищує докази, і збереже їх — я буду дуже вдячна цій громадянці. І дуже постараюся, щоб у суді не було за що її дякувати.

Вийшовши від Марти, він зателефонував Наді — коротко, з перону метро, нічого не пояснюючи. На початку четвертої він стояв біля дверей квартири на четвертому поверсі на Гассельгассе. Без посвідчення. Без зброї. З термосом у руці й пакетом із тієї самої заправки — хліб, сир, яблука. Він не знав, навіщо купив яблука.

Надя відчинила після першого дзвінка. Вона була в домашньому светрі, з абияк зібраним волоссям, з олівцем за вухом, і мала такий вигляд, ніби не спала дві доби, — що було правдою. Вона подивилася на його обличчя, на пакет, на термос.

— Еггер, — сказала вона. Не запитання.

Він кивнув.

— Як ви здогадалися?

— Пранцль. Він сказав: «Якщо прокурор справжній, а не з тих, хто грає в гольф у "Фонтані"». А у вашого начальника в кабінеті ключка. Ви самі розповідали. — Вона відступила, пропускаючи його. — Заходьте.

Він увійшов. Поставив пакет на кухонний стіл. Поклав поруч термос. Повернувся до неї.

Вони стояли в маленькій кухні на відстані витягнутої руки — може, трохи менше. Без посвідчення він раптом відчув себе дивно легким, ніби зняв не шматок шкіри з гербом, а важке пальто.

— Я тепер, — сказав він, — просто людина з термосом.

— Я тепер, — сказала вона, — просто людина із зошитом. Мене теж звільнили. Сьогодні вранці. За крадіжку.

Він бачив, як здригнулися в неї губи і як вона не дала їм здригнутися сильніше. Він ступив пів кроку — сам не розуміючи навіщо, — і вона не відступила. Вони стояли зовсім близько. Він бачив кожну вію за її окулярами й тонку зморшку між бровами, що з'являлася, коли вона розв'язувала задачу.

Холодильник клацнув і загув, як тоді, першої ночі.

Надя підняла руку й поклала долоню йому на груди. Не притягуючи. Зупиняючи. Долоня була тепла, і він відчував її крізь светр — як вона лежить саме там, де калатало серце.

— Спершу закінчимо, — сказала вона тихо. — Потім — побачимо.

Він дивився на неї. Потім повільно видихнув.

— «Побачимо», — повторив він. — Це більше, ніж я розраховував.

— Це рівно стільки, скільки я можу зараз пообіцяти.

— Мені вистачить.

Вона забрала руку. Відступила на крок. І тільки тоді він помітив, що на щоках у неї палають дві яскраві плями, як у дівчиська, а в очах — щось, чого він там раніше не бачив. Не страх. Не втома.

— Марта Зайдль чекає копію журналу змін до півночі середи, — сказав він, і голос у нього знову став діловим, з помітним полегшенням. — Якщо буде журнал — буде вилучення. Резервні копії затираються під час закриття кварталу. Це останній шанс.

— Отже, сьогодні вночі, — сказала Надя.

— Сьогодні вночі — що?

Вона вже набирала номер на телефоні. Він побачив ім'я на екрані: «П-ні Йованович».

— Сьогодні вівторок, — сказала Надя, підносячи телефон до вуха. — По вівторках на п'ятому поверсі прибирання.