Міра не прийшла

Цементний завод у Вінер-Нойштадті пахнув пилом, мазутом і мокрим бетоном. Надя стояла на містках над другим складом, у касці й світловідбивному жилеті, і перераховувала мішки на піддонах, звіряючи їх із відомістю, — сорок піддонів по п'ятдесят мішків, сорок піддонів по п'ятдесят мішків, — і думала про те, що Ланг мав рацію: це чесна робота. Цемент не бреше. Мішок — це мішок.

За складами, біля залізничної гілки, стриміли три сірі силоси. Вона намагалася на них не дивитися.

О чотирнадцятій двадцять завібрував телефон. Бернхард.

— Надю, вона вдома?

Усередині в неї щось обірвалося — одразу, ще до того, як вона зрозуміла зміст слів.

— Ти мав забрати її о другій. Біля головних воріт.

— Я знаю, я… Слухай, не кричи. Мені о першій зателефонували з об'єкта, з «Данубії», сказали — термінова зустріч, приймання, замовник приїхав особисто, без мене ніяк. Я поїхав в Альберн. Там нікого не було. Я чекав сорок хвилин, мені казали по телефону: зараз, зараз, затори. Я написав Мірі о пів на другу, щоб їхала додому трамваєм сама, тут десять хвилин… Я думав, ти не дізнаєшся, не хвилюватимешся… Вона не відповідає. Телефон вимкнений.

Надя вже бігла містками до сходів. Каска з'їхала на очі; вона зірвала її й сунула в руки здивованому коморникові.

Мирин телефон був вимкнений. «Абонент тимчасово недоступний». Вона набрала тричі. Потім набрала Фелікса.

— Я біля головних воріт, — сказав він, не чекаючи запитання. Голос був спокійний, але надто швидкий. — Із пів на другу. Через головні вона не виходила. Я бачив усіх, хто виходив, — вона не виходила. Я подумав, що її затримали після уроків, і чекав. Надю, я…

Вона вперше почула, як він називає її на ім'я. Потім у неї не було часу про це думати.

— Бічний вихід, — сказала вона.

Коротка пауза. Потім звук дверцят, що відчиняються, гуркіт, швидкі кроки.

— Їду. Ви де?

— Вінер-Нойштадт. Найближчий потяг — о третій нуль дві.

— Головний вокзал, за двадцять четверта. Я буду там.

Потяг ішов тридцять сім хвилин. Надя просиділа їх біля вікна, стискаючи телефон обома руками, і дивилася на поля, заправки, склади, що пропливали повз, не бачачи нічого. Вона набирала Міру кожні три хвилини. Набирала подругу Лею, маму Леї, класну керівницю, Бернхарда, знову Міру. «Абонент тимчасово недоступний».

Вона намагалася думати логічно, як учила інших. Дано: чотирнадцятирічна дівчинка, ображена на матір, вийшла зі школи не через ті ворота. Телефон вимкнений. Можливі пояснення — вона сумлінно перелічувала їх подумки, як у доповідній: сіла батарея; посварилася з подругою й гуляє сама; пішла в кіно на зло всім; загубила телефон. Невинних пояснень було багато. Кожне з них було ймовірнішим за те, про яке вона забороняла собі думати.

За п'ятнадцять років у школі вона засвоїла, що діти майже завжди знаходяться. Майже завжди — за годину, за дві, у подруги, у торговельному центрі, у парку на лавці з навушниками у вухах. Вона сама колись телефонувала таким батькам і казала: «Не хвилюйтеся, вони майже завжди знаходяться».

Майже.

Фелікс чекав біля виходу на перон. Без куртки, в одному светрі, з ключами в руці. Побачивши її, ступив назустріч і зупинився за пів кроку — як того першого вечора, біля машини.

— Я був біля бічного виходу, — сказав він швидко. — Сторож бачив дівчинку в червоній куртці. Близько другої. Саму. Вийшла в провулок, пішла до трамвайної зупинки на Тальяштрассе. Спокійно, не бігла. Ніхто за нею не йшов — так він каже. Але він дивився недовго.

— Вона сердилася на мене, — сказала Надя. — Уранці. Через вас. Вона побачила вашу машину біля головних воріт і вийшла через бічні. На зло.

Він нічого не сказав. Тільки на секунду заплющив очі.

Вони їздили три години.

Маршрутом сорок шостого трамвая — до кінця й назад. До будинку Леї — Леї не було, мама Леї злякано сказала, що донька на танцях і що Міри сьогодні не бачила. До торговельного центру на Лугнер-плац, де Міра з подругами іноді сиділа у фуд-корті. До парку біля Вільгельмінеберга, де вони гуляли, коли Міра була маленька. Додому — Надя піднялася, відчинила двері, гукнула в порожню квартиру, постояла в передпокої, слухаючи тишу. Назад у машину.

Фелікс кермував мовчки. Він ставив короткі запитання — де вона любить бувати, чи є в неї гроші на проїзд, чи є знайомі за межами району — і більше нічого не казав. Не втішав. Не казав «усе буде добре». Надя була йому за це вдячна більше, ніж могла б висловити.

На Гюртелі, біля світлофора на перетині з Тальяштрассе, на довгому червоному, вона раптом зрозуміла, що не може дихати. Не те щоб не хотілося — не виходило. Повітря заходило в горло й зупинялося. Руки на колінах тремтіли так, що телефон вислизав.

Фелікс, не дивлячись на неї, не кажучи ні слова, простягнув праву руку й накрив її долоню своєю. Важкою, теплою, сухою. Просто поклав зверху — і тримав.

Вона не забрала руки.

Світлофор перемкнувся на зелений. Він переклав руку на кермо й рушив, і вони знову мовчали, але дихати стало можна.

О шостій він сказав:

— Якщо о восьмій її не буде, я телефоную в усі служби. Оголошую розшук, піднімаю патрулі, усіх. Мені байдуже до справи, до Еггера й до Гальмаєра. Гаразд?

— Гаразд, — сказала Надя.

— Це означає, що за годину після цього Гальмаєр знатиме все.

— Мені байдуже до Гальмаєра, — сказала Надя.

О дев'ятнадцятій двадцять, коли вони стояли біля її під'їзду, бо більше не було куди їхати, телефон у її руці коротко дзенькнув.

Повідомлення з незнайомого номера. Без тексту. Тільки фотографія.

Міра. У червоній куртці, з наплічником на одному плечі. Знята ззаду й трохи збоку, здалеку, довгим об'єктивом. Дівчинка виходить із бічного виходу гімназії в порожній провулок. Голова опущена, руки в кишенях. Унизу, у кутку, дрібними цифрами — час, як ставить фотоапарат: 28.09. 14:02.

Нічого більше. Ані слова. Ані вимоги. Ані погрози.

Нічого більше й не було потрібно.

Надя дивилася на екран. Світ довкола став дуже тихим і дуже пласким, як фотографія. Вона чула, як Фелікс поруч повільно видихнув крізь зуби.

— Він хоче, щоб ви знали, що він може, — сказав Фелікс. Голос у нього був чужий. — Це все. Це тиск. Якби він хотів іншого, він би не надсилав…

Телефон задзвонив у неї в руці. Бернхард.

— Вона тут! — Він майже кричав. — Надю, вона тут, у мене, у Флорідсдорфі! Я щойно приїхав, а вона сидить на сходах під дверима! З третьої години сидить! У неї був ключ від під'їзду, а від квартири ні, вона чекала… Телефон загубила в трамваї, каже, — витягли, мабуть, у тисняві… Надю, з нею все гаразд. Чуєш? З нею все гаразд. Тільки змерзла. Я їй чай роблю…

Надя сіла просто на сходинку під'їзду, бо ноги перестали її тримати.

Вони доїхали до Флорідсдорфа за вісімнадцять хвилин. Фелікс порушив, здається, усі правила, які існували.

Міра сиділа на кухні в батька, закутана в його старий светр, із чашкою чаю в обох руках. Побачивши матір у дверях, вона поставила чашку, підвелася — і раптом обличчя її скривилося, як у дитинстві, і вона розплакалася. Голосно, негарно, захлинаючись. Надя обійняла її, і Міра вчепилася в неї так, що аж заболіло.

— Я не хотіла, — бурмотіла Міра їй у плече. — Я просто… я розсердилася… Там стояла його машина, біля головних воріт, я її впізнала, вона ж під нашими вікнами весь час стоїть… Я подумала — ви мене пасете, як маленьку… І пішла через бічний… А в трамваї був такий дядько, величезний, штовхнув мене, перепросив, а потім телефона нема… Тато написав, що не приїде, я подумала — поїду до нього, хай хоч хтось… Мам, пробач. Мам…

— Тихо. Тихо. Усе. Ти тут.

Надя гладила її по волоссю й дивилася понад її головою на Фелікса, що стояв у дверях кухні. Величезний дядько в трамваї. Штовхнув, перепросив.

Фелікс повільно кивнув. Він зрозумів те саме, що й вона.

Бернхард стояв біля плити з чайником у руках. Його обличчя було сіре.

— Це він, — сказав Бернхард тихо, дивлячись на Фелікса. — Так? Гольцер. Він відправив мене в Альберн. Навмисно. Щоб я її не забрав.

— Так, — сказав Фелікс.

Бернхард поставив чайник. Дуже акуратно, як у неділю ставив хризантеми.

— Я відмовлюся від підряду, — сказав він. — Сьогодні. Зараз. І я розповім поліції все — про дзвінок, про кафе на Пратерштерні, про візитку. Під протокол. Мені байдуже, що буде з фургоном.

Надя подивилася на колишнього чоловіка — на його сіре обличчя, на стиснуті губи — і вперше за багато років побачила в ньому щось, що колись, дуже давно, змусило її сказати «так».

— Почекай до четверга, — сказала вона. — Просто почекай. А потім — так. Розкажеш усе.

Міра відсторонилася, витерла обличчя рукавом батькового светра й подивилася на Фелікса. Довго, спідлоба.

— Ви мене шукали? — спитала вона.

— Три години, — сказав Фелікс.

— Ви ж мене навіть не знаєте.

— Трохи знаю. — Він помовчав. — Ви любите комбінаторику. І вважаєте, що в поліцейських негарні черевики.

Міра пирхнула крізь сльози — мимоволі, сердито.

— Вони справді негарні.

— Справді, — погодився Фелікс.

Пізніше, коли Міра заснула на батьковому дивані, а Бернхард сидів на кухні й мовчки курив у відчинене вікно, Надя ще раз показала Феліксові фотографію на екрані. Він узяв телефон, збільшив знімок двома пальцями, зсунув до правого краю, де бічний вихід гімназії відбивався в скляних дверях сусіднього будинку.

У відображенні, маленький і темний, було видно капот машини. Сірий. І частину номера.

— Він помилився, — тихо сказав Фелікс. — Він так хотів, щоб ви побачили свою доньку, що не подивився, що ще видно на знімку.

— Це доказ?

— Це — початок доказу. — Він повернув їй телефон. — Збережіть. Нікуди не пересилайте. І завтра — вранці — вивезіть її з міста.

— До мами. В Айзенштадт.

— До мами в Айзенштадт, — повторив він.

Надя подивилася на сплячу доньку, на її почервоніле від сліз обличчя, на руку, що звисала з краю дивана.

П'ятдесят два мільйони, подумала вона. Десять років. Тисяча сто вісімдесят шість платежів.

Раніше це була задача. Тепер це було особисте.