Незнайомець стукає у вікно

Чоловік у машині подивився на ліхтарик у її руці, потім їй в обличчя, і Надя раптом зрозуміла, що він не здивований. Зовсім. Ніби чекав на неї.

— Ви б сіли, — сказав він стиха. — На пасажирське. Стояти біля водійських дверцят уночі на порожній вулиці — це дуже помітно.

— Я нікуди не сяду.

— Гаразд. — Він не став сперечатися. — Тоді я вийду. Тільки повільно, щоб ви мене цією штукою не вдарили. Вона важка, я бачу.

Він вийшов. Він виявився вищим, ніж вона думала, — на пів голови вищий за неї, — сутулий, у старій шкіряній куртці, з неголеними щоками й утомленими карими очима. Сорок п'ять, прикинула вона. Може, трохи більше. Він зачинив дверцята, прихилився до них спиною й засунув руки в кишені — так, щоб вона бачила, що в них нічого немає.

— Мене звати Фелікс Ауер, — сказав він. — Я з Федерального бюро з економічних злочинів. Три роки веду справу «Данубії Аграр Холдинг». І я дивлюся на ваші вікна тому, що в середу вдень вас назвали на ім'я в розмові, якої я не мав би чути, а чув.

Він дістав із внутрішньої кишені — повільно, двома пальцями — посвідчення в потертій шкіряній обкладинці й розгорнув його. Фотографія, герб, номер, печатка.

Надя подивилася на посвідчення. Потім на нього.

— Таке можна надрукувати в будь-якій копіювальні на Маріагільферштрассе, — сказала вона.

— Можна, — погодився він. — Я б на вашому місці теж не повірив.

— Я й не вірю.

— Знаю. — Йому, здається, це навіть сподобалося. — Як перевірятимете?

Вона не відповіла. Дістала телефон, відкрила сайт міністерства, знайшла номер чергової частини бюро — цілодобовий, для громадян — і набрала його, не зводячи очей з людини біля машини.

— Чергова частина, Бергер.

— Добрий вечір. Мене звати Надя Ковач. Переді мною стоїть людина, яка показує посвідчення вашого бюро. Я хотіла б перевірити, чи існує такий працівник. Номер посвідчення… — Вона продиктувала, дивлячись на розгорнуту книжечку. — Прізвище Ауер, ім'я Фелікс.

Пауза. Стукіт клавіш.

— Хвилиночку… Так, такий працівник у нас числиться. Головний інспектор Ауер. Перепрошую, пані, а у зв'язку з чим…

— Опишіть його, будь ласка.

— Я не можу…

— Тільки зріст і вік. Мені треба знати, що це він, а не хтось із його документом.

Ще одна пауза. Черговий, вочевидь, вирішив, що так простіше, ніж сперечатися.

— Сорок п'ять років. Зріст — сто вісімдесят шість. Шрам на лівій руці, біля зап'ястя. Більше нічого сказати не можу. Якщо вам загрожує небезпека…

— Дякую, — сказала Надя й від'єдналася.

Вона подивилася на його ліву руку. Він, не чекаючи прохання, витяг її з кишені й повернув зап'ястям догори. Білий нерівний шрам, старий, сантиметрів п'ять.

— Мексикоплац, — сказав він. — Дві тисячі дванадцятий. Не дуже цікава історія.

— Це ще нічого не доводить, — сказала Надя. — Це доводить, що головний інспектор Ауер існує і що ви на нього схожі. Це не доводить, на кого ви працюєте.

Він кивнув — повільно, з повагою.

— Слушно. Що ще?

Надя подумала. Серце калатало так, що вона чула його у вухах, але голос, на її власний подив, лишався рівним. Голос, яким вона п'ятнадцять років говорила з підлітками, що вирішили перевірити, наскільки вона вміє тримати клас.

— Ви сказали, що три роки ведете «Данубію», — сказала вона. — Отже, ви знаєте цифри. Не мої — свої. З банків. — Вона помовчала. — Я знайшла тисячу сто шістдесят вісім платежів. Це збігається з вашими даними?

Він подивився на неї уважно. Потім у кутику його губ з'явилося щось, що могло бути усмішкою.

— Ні, — сказав він. — Не збігається. Тисяча сто вісімдесят шість. За нашими даними — тисяча сто вісімдесят шість, на сім контрагентів, через чотири банки. Ви переставили цифри. Навмисно. — Він хитнув головою. — Це добра перевірка, пані Ковач. Дуже добра. Жоден із людей Гальмаєра не знає точного числа — вони ніколи не рахували. Їм не було потреби. А ми рахували. Пів року.

Надя мовчала. Десь на сусідньому подвір'ї загавкав собака й затих.

— І ще, — сказав він, не чекаючи її наступного запитання. — Ви ж не знаєте, що сестра Доротеї Фальк, Інгрід, із дві тисячі сімнадцятого року отримує сто двадцять тисяч євро на рік від фірми в Нові-Саді. Фірма називається «Агросервіс Балкан». Ви знаєте цю назву — вона у вашій таблиці під першим номером. А фірма Інгрід називається «Фальк Регуляторне консультування ГмбХ». Можете перевірити в торговельному реєстрі просто зараз, він відкритий. Дата реєстрації — чотирнадцяте березня сімнадцятого року.

Надя опустила очі на телефон. Вона набрала назву пальцями, які раптом перестали її слухатися. Торговельний реєстр відкрився за нескінченні вісім секунд.

«Фальк Регуляторне консультування ГмбХ». Відень, Дев'ятнадцятий район. Засновниця й керівна директорка — Інгрід Фальк. Дата внесення: 14.03.2017.

Вона підвела голову.

— Людина Гальмаєра мені цього не сказала б, — промовив Фелікс Ауер. — Цим не діляться, коли хочуть, щоб ви мовчали.

Надя повільно опустила ліхтарик. Рука затерпла — вона тільки тепер це відчула.

— Чому ви не підійшли раніше? — спитала вона. — У середу. У четвер. Ви ж бачили, що відбувається.

— Бо мені заборонено. — Він знизав плечима. — Ви — можлива свідкиня. Якщо слідство виходить на свідка раніше, ніж свідок сам приходить до слідства, захист потім каже, що ми вас завербували, підказали, що шукати, і використали у своїх цілях. Мій начальник три дні поспіль повторює мені: жодних контактів.

— Але ви тут.

— Я тут.

— Чому?

Він помовчав. Подивився кудись понад її плечем — туди, де за рогом починалася вулиця, що вела до гімназії.

— Бо сьогодні вдень людина на прізвище Гольцер, — сказав він, — та, що їздить на сірому «Опелі» й розкриває вашу пошту, — їздила за вашим колишнім чоловіком і вашою донькою в Пратер. Фотографувала її в черзі до Оглядового колеса. А потім поїхала до її гімназії на Маросгассе і сфотографувала головні ворота, бічний вихід, провулок за спортмайданчиком і розклад уроків.

Надя відчула, як асфальт під ногами хитнувся. Зовсім трохи. Вона взялася вільною рукою за дах його машини — холодний, мокрий від вечірньої роси.

— Він… що він…

— Поки що нічого, — швидко сказав Фелікс. — Поки що — нічого. Він готується. Це означає, що в нас є час. Небагато, але є. — Він зробив пів кроку до неї, ніби хотів підтримати, і зупинився. — Пані Ковач. Подивіться на мене.

Вона подивилася.

— Я бачив багато людей, які отак готуються, — сказав він. — І майже всі вони зрештою нічого не робили, бо їм було досить, щоб жертва знала, що вони можуть. Це тиск. Це не план. Але я не люблю «майже». Тому я тут, а не там, де мені звеліли бути.

Надя дивилася на нього. На неголене обличчя, на втомлені очі, на руки, які він знову сховав у кишені, — щоб вона бачила, що він до неї не тягнеться.

Він їй не подобався. Він був надто спокійний, надто впевнений, він знав про неї надто багато — про іпотеку, мабуть, теж знав, і про Бернхарда, і про все інше, — і жодного разу не перепросив за те, що знає. Він п'ять днів сидів під її вікнами, курив і нічого не робив, поки вона розкривала конверти з невисохлим клеєм і не спала ночами.

І водночас він був першою за п'ять днів людиною, яка дивилася їй в очі.

— Ви курите, — сказала вона раптом. Не запитання.

Він кліпнув.

— Одну на день. Кидаю. — Пауза. — Сьогодні ще не курив.

— У п'ятницю ви курили о дев'ятій вечора. Я бачила.

— У п'ятницю я порушив правило, — сказав він і чомусь відвів погляд. — Був привід.

Вона не стала питати, який. Собака на сусідньому подвір'ї знову загавкав. Нагорі, на четвертому поверсі, світилося вікно Міриної кімнати — донька не спала, мабуть, сиділа в телефоні. Або, подумала Надя з холодком, стояла біля вікна й дивилася вниз. На матір, яка розмовляє з незнайомцем біля темної машини.

— У мене є таблиця, — сказала Надя. — І зошит. І роздруківки. Цього мало, так?

— Цього мало. Це — ваше слово проти їхнього. Потрібні оригінали. Електронні, з архіву вашої фірми, з журналом.

— Тридцятого опівночі архів закриється, — сказала вона. — І до того вони замінять вивантаження.

Він подивився на неї з новим виразом, якого вона не зрозуміла.

— Звідки ви знаєте?

— Розділ дев'ятий довідника фірми. І здоровий глузд. Якби я була на їхньому місці, я б зробила саме це.

— Це ви самі зрозуміли? Без підказки?

— Я вчителька математики, пане Ауер. Я п'ятнадцять років вгадувала, у кого з тридцяти людей спише контрольну той, хто не готувався.

Він раптом засміявся — коротко, хрипкувато, як сміються люди, що відвикли сміятися.

— Боже, — сказав він. — Мій начальник сказав: «Учителька. Бачила багато детективів». А ви…

— А я — що?

Він не договорив. Похитав головою.

— Нам треба поговорити, — сказав він. — Не тут. Не на вулиці. Довго й по порядку. І спершу я мушу попередити вас про кілька речей, які вам не сподобаються.

Надя помовчала. Подивилася на вікно Міриної кімнати. Потім на ліхтарик у своїй руці. Потім знову на нього.

— У мене на кухні є кава, — сказала вона. — І донька, яка спить. Сподіваюся, спить. Якщо ви говорите голосно, вона почує через вентиляцію у ванній. Вона сьогодні вже дещо так почула.

— Я вмію говорити тихо.

— Побачимо. — Вона розвернулася до під'їзду, потім зупинилася і, не обертаючись, додала: — І візьміть свій термос. Я бачила, ви п'єте з нього холодний чай. На це неможливо дивитися.

Вона пішла до під'їзду, не озираючись. За три кроки почула, як позаду відчинилися й зачинилися дверцята машини.

Біля дверей під'їзду, набираючи код, вона подумала, що робить, можливо, найбільшу дурницю у своєму житті: веде до себе додому, у квартиру, де спить її донька, людину, яку знає дванадцять хвилин.

Потім вона подумала про бічний вихід гімназії й провулок за спортмайданчиком. І відчинила двері ширше, щоб він пройшов.