Стеження за тим, хто стежить

Гофрат Леопольд Еггер не любив, коли його висмикували з дому в неділю. Він казав про це щоразу, коли його висмикували, і щоразу приїжджав.

О дев'ятій ранку він сидів у своєму кабінеті на третьому поверсі сірої будівлі бюро в Третьому районі — у джемпері поверх сорочки, без краватки, з ключкою для гольфу в кутку, яку не встиг занести додому після вчорашньої партії, — і дивився на фотографії, які Фелікс розклав у нього на столі.

— Ріхард Гольцер, — сказав Фелікс. — Номер «Опеля» зареєстровано на його фірму. «Гольцер Секюриті Консалтинг», офіс у Майдлінгу, двоє працівників, обоє — він сам і його колишня дружина на бухгалтерії. До дві тисячі чотирнадцятого — поліція Лінца, старший інспектор. Звільнений за результатами службового розслідування: тиск на свідка у справі про рекет. Свідок відмовився від показань, справа розвалилася, Гольцера тихо попросили піти. Кримінальної справи не було.

— Пам'ятаю цю історію, — сказав Еггер, перебираючи знімки. — Неприємна була історія.

— Відтоді він приватний детектив. Основний клієнт — адвокатська контора «Бранднер унд Партнер». Яка представляє інтереси «Данубії» й особисто Гальмаєра.

Еггер підвів погляд. Йому був шістдесят один рік, у нього були м'які сиві вуса й добрі очі доброго дядечка, і за тридцять п'ять років служби він дослужився до звання, яке в Австрії давали за вислугу й за вміння нікому не заважати. Фелікс працював із ним вісім років і вважав його добрим начальником — не блискучим, але надійним, із тих, хто прикриває своїх перед міністерством і не пхається в оперативну роботу.

— Отже, Гальмаєр нервує, — сказав Еггер. — Це добре. Нервові люди роблять помилки.

— Він не нервує. Він готується. Гольцер у п'ятницю розкрив її пошту. Учора ввечері йшов за нею від ресторану на Фраюнгу — вона вечеряла з Доротеєю Фальк, я бачив їх крізь вікно підвалу. Вона відірвалася від нього на таксі, дуже грамотно, до речі. Не знаю, де навчилася.

— Учителька, — знизав плечима Еггер. — Бачила багато детективів.

— Леопольде. — Фелікс сів без запрошення. — Ми три роки сидимо на «Данубії». Вісім місяців слухаємо телефон Гальмаєра. Усе, що в нас є, — це гроші, які приходять із Белграда й Подгориці на кіпрські рахунки у вигляді «позик» і перетворюються на квартири в Першому районі. Ми бачимо кінець ланцюжка. Початку ми не бачимо — бо початок сидить у бухгалтерії «Данубії» та в архіві її аудитора, і жоден прокурор не дасть нам ордера на обшук в аудиторській фірмі з нагородою «Аудитор року» без показань ізсередини. І ось ізсередини приходить людина. Сама. З таблицею, яку ми три роки не могли скласти. А ми сидимо в машині й дивимося, як її залякують.

— Ми дивимося, — м'яко сказав Еггер, — бо вона — свідок. Можливий. Майбутній. І якщо ми підійдемо до неї зараз, перш ніж вона сама прийде до нас нормальними каналами, — перше, що скаже захист Гальмаєра в суді: слідство завербувало скривджену працівницю, слідство підказало їй, що шукати, слідство її використало. І все, Феліксе. Три роки — на смітник. Ти це знаєш краще за мене.

— Знаю.

— Тоді ти знаєш, чому жодних контактів.

— А якщо Гольцер піде далі за пошту?

— Тоді в тебе буде привід утрутитися. Законний. Задокументований. — Еггер зібрав фотографії в акуратний стосик і поклав собі в шухляду. — Залиш мені це. Я подумаю, як оформити. І ще — коли в них закриття кварталу, ти казав?

— Тридцятого. Опівночі.

— Три дні. — Еггер кивнув. — Ну от. Три дні ти можеш просто дивитися. Не геройствуй, Ауере. Ти мені потрібен живий і без дисциплінарки.

Вийшовши на вулицю, Фелікс довго сидів у машині, не заводячи мотора. Щось у розмові його муляло, і він не міг зрозуміти, що саме. Еггер усе сказав правильно. Усе, що сказав би на його місці будь-який розсудливий начальник. Як Ланг, — подумав раптом Фелікс, не знаючи, звідки взялося це порівняння. Як хтось, хто каже все правильно.

Він відігнав цю думку. Він надто мало спав.

Об одинадцятій сорок він знову був на Гассельгассе — якраз вчасно, щоб побачити, як до під'їзду під'їжджає пошарпаний синій «Форд Транзит» з наліпкою «Ковач Бау — ремонт і реконструкція», як із нього виходить високий світловолосий чоловік із величезним букетом хризантем і як за сорок хвилин він виходить назад разом із дівчинкою в червоній куртці. Колишній чоловік. І донька.

Сірий «Опель», що стояв біля дальнього рогу, рушив за двадцять секунд після «Форда».

Фелікс перечекав ще двадцять і рушив слідом.

Вони їхали через усе місто — Гюртелем, через Дунайський канал, повз Пратерштерн. Бернхард Ковач кермував нервово, перешиковувався без поворотників, і «Опель» тримався за ним за три машини, рівно, професійно. Фелікс тримався за «Опелем» за п'ять.

Пратер в останню теплу неділю вересня був повний: родини, туристи, підлітки, запах смаженого мигдалю й цукрової вати, музика від каруселей, що зливалася в одне безглузде святкове гудіння. Бернхард із донькою стали в чергу до Оглядового колеса. Дівчинка щось казала батькові, хмурячись, той відповідав, розводячи руками. Не скидалося на веселу прогулянку.

Гольцер вийшов з «Опеля» з фотоапаратом — не телефоном, а справжнім фотоапаратом із добрим об'єктивом, — і став біля кіоску з кренделями, метрів за тридцять. Він не ховався. Він знімав так, як знімають туристи, — Колесо, небо, людей у черзі. Тільки об'єктив щоразу повертався до однієї точки. До червоної куртки.

Фелікс знімав Гольцера. Гольцер знімав дівчинку. Десь над ними повільно, з рипінням столітніх механізмів, поверталися червоні кабінки Колеса.

За годину Бернхард із донькою пішли їсти — до якогось кафе біля Головної алеї. Гольцер за ними не пішов. Він повернувся до «Опеля» й поїхав — не назад на Гассельгассе, а в Оттакрінг, на дві вулиці вище, до великої жовтої будівлі за кованою огорожею.

Гімназія. Її гімназія — Фелікс перевірив ще в четвер: Міра Ковач, четвертий клас, гімназія на Маросгассе.

Був недільний день, ворота були замкнені, на подвір'ї — нікого. Гольцер повільно обійшов будівлю по периметру. Зупинився біля головних воріт і сфотографував їх. Потім — біля бічного виходу, з боку спортивного майданчика, де огорожа була нижча й виходила в тихий провулок. Сфотографував провулок в обидва боки. Потім підійшов до дошки оголошень біля входу, де за склом висів розклад, і сфотографував і його. Великим планом. Двічі.

Фелікс опустив фотоапарат.

Він двадцять два роки дивився, як люди готуються до різних речей. Він бачив, як готуються до пограбування, до підпалу, до втечі за кордон. Він умів розрізняти. Людина, яка хоче просто налякати матір, фотографує дитину в Пратері й надсилає знімок матері. Людина, яка фотографує бічний вихід зі школи, тихий провулок і розклад уроків, готується до чогось іншого.

Він зателефонував Еггерові. Довгі гудки, потім автовідповідач: «Гофрат Еггер. Залиште повідомлення». Мабуть, гольф. Другий раунд. Фелікс не став залишати повідомлення.

Він сидів у машині, дивився, як «Опель» від'їжджає від школи, і думав про те, що сказав Еггер. Тоді в тебе буде привід утрутитися. Законний. Задокументований. Це означало — після. Після того як Гольцер щось зробить. Після того як у протоколі з'явиться рядок, який можна буде додати до рапорту.

Він подумав про дівчинку в червоній куртці, яка хмурилася в черзі до Колеса.

Він подумав про жінку, яка двічі смикала ручку власних дверей.

Він подумав, що двадцять два роки робив те, що йому казали, приблизно в половині випадків. І що, схоже, починається друга половина.

— Пробач, Леопольде, — сказав він уголос, заводячи мотор.

Він повернувся на Гассельгассе до шостої. «Форд» уже привіз дівчинку й поїхав — Фелікс бачив, як Бернхард Ковач довго стояв біля під'їзду, ніби хотів повернутися, і так і не повернувся. «Опеля» не було — Гольцер, вочевидь, вирішив, що на сьогодні досить. Фелікс поставив «Шкоду» на звичне місце, під ліхтарем на розі, дістав термос із вихололим чаєм і став чекати темряви.

Він іще не знав, що зробить. Знав тільки, що не поїде.

О пів на дев'яту — світло на сходах не загорілося, але він помітив рух за скляною вставкою дверей — із під'їзду вийшла жінка.

Темна куртка, джинси, волосся стягнуте в хвіст. У правій руці — щось довге й важке. Вона не озирнулася. Не зупинилася. Вона перетнула вулицю навпростець, не по переходу, — так, як ходять люди, що вже все для себе вирішили, — і за дванадцять кроків стояла біля водійських дверцят його машини.

Довге й важке виявилося металевим ліхтариком. Вона підняла його й коротко, тричі, постукала торцем по склу. Як учителька — указкою по дошці.

Фелікс подивився на неї знизу вгору.

Зблизька вона виявилася зовсім іншою, ніж у вікні. Втомлене обличчя, тіні під очима, окуляри, стиснуті губи. І очі — сірі, дуже спокійні, страшно спокійні, як у людини, яка вже злякалася всього, чого могла, і тепер прийшла по відповідь.

Він повільно опустив скло.

— Добрий вечір, — сказала Надя Ковач. — Ви вже котрий вечір дивитеся на мої вікна. Я хотіла б знати чому.