Колишній чоловік

Бернхард передзвонив у неділю о дев'ятій ранку, і голос у нього був такий, якого Надя не чула, мабуть, років шість.

— Надюсю! Пробач, учора не взяв — був на вечері, телефон у куртці. Слухай, я сьогодні заїду по Міру, як домовлялися, на дванадцяту? І до тебе на хвилинку, є розмова. Добра розмова!

— Бернхарде, мені треба…

— Усе при зустрічі! — І він від'єднався.

Вона стояла посеред кухні з телефоном у руці. Добра розмова. За чотирнадцять років шлюбу й чотири роки розлучення вона вивчила: коли Бернхард каже «добра розмова», це означає, що йому здається, ніби він нарешті виграв у лотерею. Зазвичай йому здавалося.

Він приїхав за чверть до дванадцятої — на п'ятнадцять хвилин раніше, чого не траплялося ніколи, — з величезним букетом жовтих хризантем і коробкою тістечок із кондитерської на розі. Він був поголений, у новому піджаку й мав такий вигляд, як колись, на самому початку, — високий, світловолосий, з тією хлоп'ячою усмішкою, на яку вона колись і попалася.

— Це тобі. — Квіти. — Це вам обом. — Тістечка. — А це… — Він дістав із внутрішньої кишені телефон, відкрив банківський застосунок і повернув до неї екран. — Це аліменти. За вересень. І за жовтень, і за листопад, наперед. І ще — те, що я винен за літо. Усе. Перевір, прийшло?

Надя перевірила. Прийшло. Чотири тисячі вісімсот євро — сума, якої вона від нього одним рядком не бачила жодного разу в житті.

— Звідки? — спитала вона.

— Підряд! — Бернхард сяяв. — Пам'ятаєш, я казав, намічається одна штука? Вигоріло! У п'ятницю зателефонували, самі, уявляєш? Реконструкція складських приміщень у порту Альберн, три зерносховища, пів року роботи, може, більше. Генеральний підрядник — я. Аванс прийшов учора. Надюсю, це… це все змінює. Я з банком розрахуюся. Я…

— Хто замовник?

— Що? — Він кліпнув.

— Чиї зерносховища, Бернхарде?

— Ну… якась агрокомпанія. Велика. «Данубія», чи що. А що?

Надя повільно поклала телефон на стіл.

— Міро, — сказала вона, не підвищуючи голосу. — Іди збирайся. Тато почекає.

— Я зібрана! — долинуло з кімнати.

— Тоді збирайся ще раз. Мені треба поговорити з татом.

Пауза. Потім двері Міриної кімнати зачинилися — гучніше, ніж треба було.

Бернхард дивився на неї розгублено, досі з хризантемами в руці.

— Надю, що таке? Я ж…

— Сядь.

Він сів. Вона лишилася стояти, прихилившись до холодильника, на якому висів календар із кошенятами.

— Хто тобі телефонував у п'ятницю?

— Я ж кажу — від замовника. Чолов'яга, назвався консультантом. Ввічливий такий. Сказав, що мене їм рекомендували, що знають мою роботу в Брно. Я ще здивувався — у Брно ж усе зірвалося…

— Що ще він сказав?

— Та нічого особливого. Умови, терміни… — Бернхард відвів очі. Зовсім трошки, на секунду. Але Надя п'ятнадцять років стояла біля дошки і чотирнадцять років була за ним заміжня.

— Бернхарде.

— Ну що ти…

— Що. Ще. Він. Сказав.

Бернхард поклав хризантеми на стіл. Повільно, акуратно, ніби від цього щось залежало. Потім потер обличчя долонями.

— Він спитав про тебе, — сказав він нарешті. — Ну, так, між іншим. Сказав, що чув, у тебе неприємності на роботі. Що ти щось знайшла й не так зрозуміла, і тепер можеш наробити дурниць. Що люди, на яких ти працюєш, — серйозні люди і що їм дуже не хотілося б, щоб через непорозуміння постраждала… — Він замовк.

— Договорюй.

— Щоб постраждала родина, — вимовив Бернхард. — Він сказав: «Ви ж батько, пане Ковач. Ви ж розумієте, як важливо, щоб у дитини була стабільність». І сказав, що якщо я можу якось вплинути на тебе, м'яко, по-родинному, — щоб ти не поспішала, — то це було б дуже правильно. І що підряд — це знак їхньої довіри. От.

— І ти погодився.

— Я ні на що не погоджувався! — Він рвучко підвів голову. — Я сказав, що поговорю. Я й розмовляю. Надю, я… — Він затнувся. — Я думав, це просто… Ну, буває ж. Хтось на роботі посварився. Я думав, ти там із кимось погризлася, а вони хочуть по-доброму. Я не думав…

— Ти не думав, — повторила вона. — Тобі зателефонувала незнайома людина, запропонувала пів року роботи, про яку ти мріяв, заплатила аванс за один день і попросила тебе вмовити колишню дружину мовчати. А ти не думав.

— Я думав про гроші! — Він майже крикнув і одразу затнувся, озирнувшись на Мирині двері. Стишив голос. — Я думав про гроші, Надю. Я щодня думаю про гроші. Я винен банку сто сорок тисяч. Ти не знала? Ну от, тепер знаєш. Сто сорок. У мене в жовтні забирають фургон. Я сплю по чотири години. І тут дзвонить людина й каже: на, тримай, усе буде добре. Ти б не взяла?

Надя змовчала. Сто сорок тисяч. Доротея Фальк знала цю цифру вчора ввечері — раніше, ніж вона почула її від власного колишнього чоловіка.

— Я слабкий, — сказав Бернхард раптом тихо. Він дивився на хризантеми. — Ти ж це завжди знала. Я знаю, що ти знала. Ти сильна, а я — ні. Я завжди хапаюся за те, що ближче. Завжди думаю, що цього разу вигорить. Я… — Він підвів на неї очі, і це були не очі людини, яка виграла в лотерею. Це були очі людини, якій щойно пояснили, що лотерейний квиток був намальований. — Я не лиходій, Надю. Я просто дурень. Але я не хочу, щоб із Мірою… Розумієш? Ти мені тільки скажи. Що це за люди?

Уперше за чотири роки — а може, за всі вісімнадцять, що вони знали одне одного, — Бернхард визнав це вголос. Сам. Без її підказки.

Вона сіла навпроти.

— Це люди, які десять років відмивали гроші через фірму, де я працюю, — сказала вона. — П'ятдесят два мільйони. Я це знайшла. Я зробила все за правилами, і за два дні в мене забрали доступ, а під вікнами почали стояти машини. Учора мене покликали на вечерю й запропонували підвищення та приватну школу для Міри. І між іншим згадали твої сто сорок тисяч.

Бернхард зблід.

— Господи, — сказав він.

— Як його звали? Того, хто телефонував?

Він поліз у внутрішню кишеню нового піджака й дістав візитку. Білу, просту, без логотипа.

«Ріхард Гольцер. Консультант з питань безпеки». І мобільний номер.

— Ми зустрічалися в п'ятницю ввечері, — сказав Бернхард. — У кафе на Пратерштерні. Він віддав мені договір і візитку. Кремезний такий, років п'ятдесят. Обличчя… ну, важке. Як у боксера на пенсії.

Надя подивилася на візитку. Кремезний, років п'ятдесят. Важке обличчя. Темна куртка біля фонтана на Фраюнгу.

— Можна я її залишу?

— Звісно. — Він помовчав. — Мені відмовитися? Від підряду? Я зателефоную просто зараз, скажу…

— Ні, — сказала Надя.

Він здивовано звів брови.

— Не відмовляйся, — повторила вона. — Поки що. Якщо ти відмовишся сьогодні, вони зрозуміють, що ти мені все розповів. Скажи їм, що поговорив. Що я задумалася. Що я взяла конверт і думаю до вівторка. Це правда — конверт я взяла. Хай думають, що все йде так, як вони хочуть.

— Надю, це ж…

— Це три дні, Бернхарде. Мені потрібно три дні. — Вона подивилася йому в очі. — Ти можеш три дні нічого не робити? Просто нічого не робити?

Він невесело всміхнувся.

— Це я вмію найкраще.

— Тоді вмій.

Із коридору долинув стукіт: Міра, уже в куртці, з наплічником, навмисно гучно зав'язувала шнурки, сидячи на підлозі.

— Я зібралася вже тричі, — оголосила вона. — Можна ми вже підемо? Тато обіцяв Пратер.

Бернхард підвівся, узяв себе в руки — Надя бачила, як він це робить, як натягує назад хлоп'ячу усмішку, — і вийшов у коридор.

— Ходімо, Мірочко. Пратер. Оглядове колесо. Усе, як обіцяв.

Надя провела їх до дверей. На порозі Бернхард обернувся і раптом, незграбно, якось зовсім по-давньому, стиснув їй руку.

— Бережи себе, — сказав він. — Я серйозно.

Двері зачинилися. Надя повернула верхній замок, потім нижній, потім знову верхній.

А потім почула за дверима — не кроки вниз сходами, а тишу. Хтось стояв на майданчику. І Мирин голос, тихий, зовсім не такий, як хвилину тому:

— Тату. Я все чула. Через вентиляцію у ванній усе чути. — Пауза. — Хто такий Гольцер?

Відповіді Надя не розчула. Кроки віддалилися вниз.

Вона прихилилася чолом до дверей і заплющила очі.

Потім повернулася на кухню, розгорнула зошит у клітинку на останній сторінці й під ім'ям, яке написала вчора, вивела ще одне: «Ріхард Гольцер». А під ним, подумавши, намалювала маленький квадрат — як малювала колись на полях учнівських робіт, коли задачу не було розв'язано до кінця, — і в квадраті знак питання.

Чия машина стоїть під вікном уже котрий вечір — темна, з вогником цигарки? Гольцер їздить на сірому «Опелі». Отже, той, інший, — не Гольцер.

Тоді хто?

Увечері, коли Бернхард привіз Міру і та мовчки, не дивлячись на матір, пройшла до своєї кімнати й зачинила двері, Надя підійшла до вікна спальні.

Темна машина стояла на розі, під ліхтарем.

Надя дивилася на неї довго. Потім повернулася на кухню, вдягла куртку, сунула в кишеню телефон, ключі і — після секундного вагання — важкий металевий ліхтарик, який тримала в шухляді на випадок перебоїв зі світлом.

Якщо не знаєш відповіді — спитай. Цього вона теж учила тридцятьох підлітків у класі.

Вона спустилася сходами, не вмикаючи світла.