Пропозиція

«Райнгардт» був із тих віденських ресторанів, про які не пишуть у путівниках, бо їм це не потрібно. Склепінчастий підвал старого будинку на Фраюнгу, білі скатертини, офіціанти в довгих фартухах, які пам'ятали на ім'я не тільки постійних гостей, а й їхніх покійних батьків. Надя проходила повз ці двері, мабуть, сто разів і жодного разу не думала, що опиниться всередині.

Вона довго вирішувала, що вдягти. Зупинилася на темно-синій сукні — тій самій, новорічній, єдиній пристойній, — і туфлях на низькому підборі, у яких можна швидко йти. Останню думку вона помітила й не стала її роздивлятися.

Мірі вона сказала: вечеря з начальницею, по роботі, повернуся до десятої. Міра подивилася на сукню, звела брову й сказала: «З начальницею. Ну-ну». Надя не стала її переконувати. Хай краще думає так.

Доротея Фальк уже сиділа за кутовим столиком під низьким склепінням. Побачивши Надю, вона підвелася — не підвелася трохи, а саме встала, — і простягнула руку.

— Пані Ковач. Дякую, що прийшли. Я боялася, що не прийдете.

— Я теж, — сказала Надя.

Доротея засміялася — коротко, щиро.

— Чесна відповідь. Сідайте. Вина? Тут є непогане грюнер-вельтлінер із Вахау, у власника там виноградник.

— Води. Дякую.

— Як скажете.

Зблизька Доротея Фальк виявилася нижчою на зріст, ніж здавалася на фотографії в лобі, і молодшою. Темне волосся із сивиною, коротко підстрижене. Розумні, уважні очі. Жодних прикрас, крім годинника на тонкому шкіряному ремінці. Вона була з тих жінок, яких Надя в іншому житті, мабуть, поважала б: сама збудувала, сама вистояла, сама вирішує.

Перші двадцять хвилин вони говорили про що завгодно, тільки не про справу. Доротея спитала про гімназію, про те, чому Надя пішла зі школи, і слухала так, ніби їй справді було цікаво. Розповіла про себе: донька листоноші із Санкт-Пьольтена, перша в родині з університетським дипломом, власна фірма у тридцять два роки. Дві тисячі дев'ятий, коли все ледь не обвалилося. «Я тоді рахувала, на скільки тижнів вистачить грошей на зарплату. Виходило п'ять. Ви ж теж це знаєте — що означає рахувати тижні».

Надя знала. Вона спіймала себе на тому, що ця жінка їй майже подобається, і злякалася цього більше, ніж усього іншого.

Принесли закуски — яловичий бульйон із млинцями, тафельшпіц. Доротея їла акуратно й мало. Потім відсунула тарілку, склала руки на скатертині й сказала вже іншим голосом:

— Я прочитала вашу доповідну.

Надя чекала.

— Це дуже добра робота. Я кажу це не для того, щоб вам полестити. За двадцять із гаком років я бачила, мабуть, тисячу доповідних. Ваша — з найкращих. Чисто, логічно, без емоцій. Тоннаж — особливо. Я б до такого не додумалася.

— Дякую.

— І вона хибна. — Доротея сказала це м'яко, майже з жалем. — Не цифри — цифри правильні. Хибний висновок. Є речі, яких ви не бачите, бо їх немає в досьє. Балканські контракти «Данубії» — це не тільки логістика. Це частина програми попереднього фінансування: «Данубія» авансує місцевих партнерів під майбутні поставки, щоб закріпити за собою потужності на два-три роки вперед. Звідси суми, більші за фактичний обсяг. Це законно, це задокументовано в окремих угодах, які лежать у клієнта, а не в нас. Незграбно оформлено, не сперечаюся. Але законно.

Вона говорила спокійно, впевнено, зі знанням деталей. Якби Надя не провела ранок над зошитом, вона, мабуть, повірила б.

— Тоді чому це проводиться як послуги? — спитала Надя. — Аванс під майбутні поставки — це дебіторська заборгованість. Він має стояти в активі, а не у витратах. І чому за десять років жодна з цих поставок не відбулася? Якби потужності закріплювали, тоннаж зростав би. А він стоїть на місці.

Доротея подивилася на неї довгим поглядом. Потім усміхнулася — не ображено, а майже із задоволенням, як шахістка, якій суперник зробив несподівано сильний хід.

— Ви ставите добрі запитання, Надю. Можна я називатиму вас Надею?

— Можна.

— Ви ставите добрі запитання. Це рідкість. І це небезпечно, — вона зробила коротку паузу, — для кар'єри. Не тому, що запитання погані. А тому, що іноді найкраща відповідь — зрозуміти, яких запитань ставити не варто. Цього не вчать в університеті. Цього вчить життя.

— Мене життя вчило іншого.

— Знаю. — Доротея кивнула офіціантові, і той, ніби чекав, забрав тарілки й зник. — Тому я й хочу зробити вам пропозицію.

Вона поклала на скатертину конверт. Цупкий, кремовий, з логотипом фірми.

— З першого листопада — старша аудиторка. Через щабель, позачергово. У відділі консультацій, на другому поверсі, — добрі клієнти, цікава робота, жодних відряджень у Вінер-Нойштадт. Зарплата — на сорок відсотків вища за теперішню. І ще. — Вона трохи стишила голос. — У фірми є програма підтримки родин працівників. Неофіційна, для тих, кого ми особливо цінуємо. Приватна гімназія на Гое-Варте — ви, мабуть, чули, там сильний математичний профіль. Ми оплачуємо навчання. Повністю. До випуску.

Надя не взяла конверта. Вона дивилася на нього, як дивляться на задачу з підступом.

— А натомість?

— Натомість ви працюєте в нас, — сказала Доротея. — І довіряєте старшим колегам, що вашу доповідну розглянуть так, як належить. На правильному рівні. Без поспіху.

— І без реєстрації.

— Реєстрація — формальність.

— Кристоф сказав мені те саме. Слово в слово.

Доротея не відповіла. Вона взяла свій келих, зробила маленький ковток і поставила назад, точно на те саме місце, де він стояв.

— Як поживає ваш колишній чоловік? — спитала вона раптом.

Надя відчула, як під скатертиною в неї холонуть руки.

— Перепрошую?

— Бернхард, здається? Будівельний підрядник. — Голос був рівний, приязний, світський. — Відень — маленьке місто, Надю. Усі одне одного знають. Я чула, у нього зараз непростий період. Банк, постачальники. Сто сорок тисяч, якщо не помиляюся, — це не та сума, з якою легко жити. Особливо коли в тебе дитина, якій ти маєш платити аліменти. Важко йому, мабуть.

— Ми з ним розлучені.

— Звісно. Але він батько вашої доньки. А такі речі завжди так чи інакше стосуються дітей. — Доротея знову всміхнулася. — Я просто хочу сказати, що люди, які нам дорогі, іноді виявляються дуже вразливими. І що у фірми — у мене — є можливості допомогти. У різних ситуаціях. Мені було б шкода, якби ви цього не врахували.

За сусіднім столиком літня пара відзначала, здається, річницю. Чоловік підняв келих, щось сказав, і жінка засміялася. Десь на кухні дзенькнув посуд. Підвал був теплий, освітлений, повний людей. І Надя вперше в житті зрозуміла, що погроза може звучати як світська розмова про погоду.

— Мені треба подумати, — сказала вона.

— Звісно. — Доротея підсунула конверт ближче. — Візьміть. Це просто папір. Він ні до чого не зобов'язує.

Надя взяла конверт. Не тому, що збиралася погодитися. А тому, що це був документ — перше, що їй дали в руки самі.

— Скільки в мене часу?

— До вівторка. — Доротея подивилася на свій годинник. — Не довше. У середу в нас закриття кварталу, ви ж знаєте, скільки тоді роботи.

— Знаю, — сказала Надя. — Тридцяте, північ.

Щось майнуло в очах Доротеї — так швидко, що Надя потім не була певна, чи бачила це. Потім партнерка знову всміхнулася й підняла руку, кличучи офіціанта.

— Десерт? Тут неймовірний штрудель.

— Ні, дякую. Мені час. Донька.

— Звісно. Донька — це головне. — Доротея підвелася разом із нею і знову простягнула руку. Потиск був сухий і сильний. — Подумайте, Надю. Добре подумайте. Мені справді сподобалася ваша робота. Було б шкода її втратити.

Надя піднялася кам'яними сходами на вулицю.

Фраюнг був порожній і темний. Ліхтарі відбивалися в мокрій бруківці — поки вони вечеряли, пройшов дощ. Із церкви Шотландського монастиря долинала органна музика: хтось репетирував перед недільною месою. Надя постояла, вдихаючи холодне повітря, і тільки тепер відчула, що весь цей час у неї тремтіли коліна.

Сорок відсотків. Приватна гімназія для Міри. І сто сорок тисяч боргу Бернхарда, про які вона не знала, — а Доротея Фальк знала.

Їй щойно запропонували хабара. І їй щойно погрожували. За одним столом, між бульйоном і десертом. І жодного разу не підвищили голосу.

Вона пішла до метро через площу — швидким кроком, у туфлях на низькому підборі. На розі Герренгассе зупинилася біля вітрини антикварної крамниці й подивилася в скло, ніби розглядаючи старовинний годинник.

У відображенні, на іншому боці площі, біля фонтана, стояв кремезний чоловік у темній куртці. Він не дивився на неї. Він дивився в телефон, як дивляться всі. Але коли вона рушила далі, він сховав телефон у кишеню й теж рушив.

Широке обличчя. Важка хода людини, яка колись була спортсменом.

Надя не побігла. Вона дійшла до стоянки таксі біля Герренгассе, відчинила дверцята першої машини й назвала адресу на іншому кінці міста — не свою. Тільки на Гюртелі, коли вона тричі обернулася й побачила позаду лише потік незнайомих фар, вона назвала водієві справжню.

Удома Міра спала. Надя поклала кремовий конверт на стіл поруч із зошитом у клітинку й довго дивилася на них — на два документи, що лежали поруч, як два варіанти відповіді в тесті.

Потім дістала телефон і набрала номер Бернхарда.

Він не відповів.