Людина в машині

Чай у термосі вихолов до одинадцятої, як і завжди. Фелікс Ауер однаково його пив — із принципу і тому, що іншого не було.

Термос був зелений, армійський, із вм'ятиною на боці. Його подарувала мати, коли він двадцять два роки тому вперше пішов на нічну зміну, і відтоді термос пережив чотири машини, два переїзди й одне розлучення. Сабіна, ідучи, забрала кавоварку, картини й кота. Термос залишила. Сказала: «Це однаково не річ, це частина тебе».

Він сидів у темній «Шкоді Октавії» з вимкненим світлом у салоні, під липою на Гассельгассе, і дивився на вікна четвертого поверху.

Третя ніч. Він почав у середу, через дві години після того дзвінка, — просто сів у машину й поїхав, не чекаючи, поки хтось оформить це як завдання. У четвер уранці старий по телефону побурчав, але оформив. «Тільки дивитися, Ауере. Жодних контактів. Ти мене зрозумів?» Фелікс зрозумів. Він двадцять два роки розумів, чого від нього хочуть, і приблизно половину цього часу робив по-своєму.

На пасажирському сидінні лежали фотоапарат із довгим об'єктивом, блокнот на пружині й пакет із двома бутербродами, які він купив у «Біллі» й так і не з'їв. У попільничці — один недопалок. Одна цигарка за ніч. Він кидав третій рік і поки що досяг тільки цього: одна цигарка, опівночі, як нагорода за те, що протримався до півночі. Сабіна посміялася б.

Об'єкт — він спіймав себе на цьому слові й скривився, — об'єкт звали Надя Ковач. Тридцять дев'ять років. Розлучена. Донька Міра, чотирнадцять. Квартира у власності, іпотека в «Ерсте», залишок сто дванадцять тисяч. Працює молодшою аудиторкою в «Штайнер Фельдхаус Ревізіон» на Шоттенрінгу. До цього — учителька математики, гімназія на Франклінштрассе, п'ятнадцять років стажу, жодного стягнення, дві грамоти від районного управління освіти. Штрафів за паркування немає. Боргів, крім іпотеки, немає. Соцмережі майже порожні: одна сторінка, останній допис — чотири роки тому, фотографія доньки з тортом і підпис «Десять!».

Він знав про неї все, що можна дізнатися з бази за двадцять хвилин, і не знав нічого.

За три дні він дізнався трохи більше.

Вона виходила з дому о сьомій нуль п'ять. Міра — о сьомій двадцять, і мати завжди проводжала її до рогу, до зупинки сорок шостого, і стояла там, доки трамвай не зникав за поворотом на Тальяштрассе. Потім ішла назад. Потім — Фелікс помітив це в четвер і не повірив, а в п'ятницю перевірив знову — потім вона поверталася до під'їзду й смикала ручку дверей. Двічі. Дверей, які сама щойно зачинила і які замикалися на кодовий замок.

Він бачив таке в людей, які колись дуже налякалися і відтоді не могли перестати перевіряти. Він бачив таке в себе — першого року після того, як у нього стріляли на Мексикоплац. Він теж тоді смикав ручки.

Цікаво, подумав він, чого налякалася ти.

У п'ятницю ввечері вона повернулася о шостій п'ятдесят, із пакетом із канцелярської крамниці й з обличчям людини, яка цілий день трималася, а тепер можна не триматися, бо ніхто не бачить. Він бачив. Він сфотографував її біля під'їзду — про всяк випадок, для звіту, — і потім довго дивився на знімок на екрані фотоапарата. Вона стояла, задерши голову, і дивилася на свої вікна, ніби перевіряла, чи вони на місці.

Він стер знімок. Потім подумав і відновив із кошика, бо звіт є звіт.

О восьмій двадцять під'їхав сірий «Опель Інсігнія» з тонованим склом і став біля кутового будинку. Фелікс записав номер. Віденський, свіжий, приватний — проб'є вранці. З «Опеля» ніхто не вийшов. За десять хвилин вийшов.

Чоловік років п'ятдесяти, кремезний, у темній куртці, з важкою ходою колишнього спортсмена, який давно перестав бути спортсменом, але не перестав так ходити. Він перетнув вулицю, зупинився біля під'їзду Ковач, щось набрав на домофоні. Двері відчинилися — хтось із сусідів впустив, не питаючи, так завжди буває в старих будинках. Крізь скляну вставку дверей Фелікс бачив, як чоловік підійшов до поштових скриньок, нахилився над однією — четвертою зліва у верхньому ряду, — і щось зробив руками. Секунд сорок. Потім випростався, щось сунув у внутрішню кишеню і тією ж неквапливою ходою повернувся до «Опеля».

Фелікс знімав усе це з довгою витримкою, спираючись ліктем на кермо. Дванадцять кадрів. На трьох було видно обличчя. Широке, з важкою нижньою щелепою, з короткою сивою стрижкою. Знайоме? Ні. Поки що ні.

За п'ятнадцять хвилин чоловік знову вийшов з машини, знову зайшов у під'їзд і знову провів сорок секунд біля поштової скриньки. Поклав на місце.

Акуратист, подумав Фелікс. Не просто подивився, а розкрив, прочитав і повернув. Отже, йому потрібно не просто знати. Йому потрібно, щоб вона не знала, що він знає.

Або — навпаки. Щоб знала. Бо той, хто хоче бути непомітним, не повертає листа з невисохлим клеєм.

О дев'ятій нуль п'ять Надя Ковач спустилася по пошту. Він бачив, як вона стоїть у під'їзді з конвертом у руках. Бачив, як гасне світло на сходах і як вона не вмикає його знову. Стоїть у темряві, сама, з листом. Хвилину. Дві.

Потім спалахнуло світло на четвертому поверсі.

Фелікс переставив «Шкоду» на два місця вперед, під ліхтар на розі, — звідти було видно і під'їзд, і «Опель», — і вимкнув двигун. «Опель» одразу, ніби чекав, плавно рушив і став на звільнене місце під липою. Тепер сірий дивився на її вікна, а Фелікс дивився на сірого.

Світло в спальні згасло. Він знав, що вона стоїть біля вікна, — не бачив, але знав. Учителька математики. Рахує машини.

— Ну, рахуй, — сказав він уголос. — Тільки не виходь.

І, не встигнувши себе зупинити, витрусив із пачки цигарку й закурив — на три години раніше, ніж належало. Порушив правило вперше за пів року. Через жінку, яка стоїть у темній спальні й перераховує машини під вікном.

Він докурив до половини й розчавив недопалок у попільничці зі злістю, якої сам не зрозумів.

О десятій пан у будинку навпроти засмикнув зелені штори. Фелікс знав уже й цей ритуал. Він знав, що студентка з третього поверху повертається після півночі й завжди паркує «Фієсту» криво. Знав, що в квартирі Ковач на кухні є радіо, яке вмикають уранці: у середу, коли він ненадовго вийшов розім'яти ноги на подвір'ї, крізь відчинену кватирку було чути, як хтось — мати — підспівує старій пісні і як хтось — донька — кричить: «Мам, ну досить!» — і сміється.

Він не мав би цього знати. Це не входило до звіту. Але він це знав і чомусь пам'ятав, а мав би давно забути.

Двадцять два роки. Скільки вікон він за цей час передивився. Вікна наркодилерів у Фаворітені, вікна податкових консультантів у Дьоблінгу, вікна одного міністерського заступника, який зрештою виявився не тим, ким його вважали. І ніколи — жодного разу — він не ловив себе на тому, що думає, чи не холодно там, за вікном. Чи не страшно.

Він згадав, як вона смикала ручку дверей. Двічі.

Йому не подобалося, що він це пам'ятав.

Опівночі він за звичкою потягнувся до пачки — і забрав руку. Сьогоднішню цигарку вже витрачено. Він опустив скло на два пальці, вдихнув холодне вересневе повітря, що пахло опалим листям, і набрав номер.

Старий відповів після п'ятого гудка, сонний і злий.

— Ауере. Ніч.

— Тут другий, — сказав Фелікс. — Сірий «Опель», номер скину вранці. Чолов'яга років п'ятдесяти, професіонал або колишній професіонал. Розкрив її пошту. Повернув. Зараз стоїть за тридцять метрів від мене й дивиться на вікна.

Пауза.

— Наш?

— Не наш.

Ще пауза, довша. Десь у трубці зашурхотіла ковдра, хтось — дружина старого — невдоволено щось пробурмотіла.

— Отже, їхній, — сказав старий. — Тим паче. Сидиш і дивишся. Пишеш номер. Уранці — до мене. Жодних контактів, Ауере, ні з ним, ні з нею. Ти мене зрозумів?

— Зрозумів.

— Я серйозно. Якщо вона тебе побачить, усе, що ми…

— Я зрозумів, — повторив Фелікс і від'єднався.

Він підняв скло й подивився на вікна четвертого поверху.

У темному вікні спальні стояла жінка.

Він не міг бачити її обличчя — тільки силует, світлу пляму на чорному склі, — але він бачив, що вона не ховається. Вона стояла прямо, не за шторою, а в самому прорізі, і дивилася вниз. Не на «Опель». На його машину. На ту машину, у якій три години тому світився вогник цигарки.

Вона дивилася просто на нього, ніби розв'язувала задачу й нарешті зрозуміла, де в умові помилка.

Фелікс Ауер, двадцять два роки служби, повільно забрав руку з ключа запалювання.

Він не поїхав.

За хвилину силует у вікні зник.