Вимкнені лампи

О сьомій ранку за корабельним часом Рада оголосила режим ощадження, і оранжерейне кільце згасло.

Не все одразу. Спершу вимкнули кожну другу лампу над грядками, потім — світлові смуги вздовж водоростевих труб, і зелена вода в них стала каламутно-бурою, як заварений чай. Дощ ішов рідше: раз на вісім годин замість чотирьох. Голос із загального мовлення, теплий і домашній — Мірела одразу впізнала інтонацію Кроу, хоча читав хтось інший, — пояснював, що це тимчасовий захід, що корабель у безпеці, що все, чого позбавляються сьогодні, буде повернуто з лишком. «Ощадження — це турбота, — сказав голос. — Ми ощаджуємо, щоб оберегти вас».

Помідори не розуміли слова «тимчасово». Вони розуміли тільки світло. До полудня нижнє листя почало скручуватися, а лимонне дерево першого покоління, яке мало свою окрему лампу, стояло в напівтемряві й наче сутулилося.

Мірела бачила все це уривками, бо з шостої ранку була в машинній залі.

Перший і Другий тягнули на межі. Без Третього навантаження розподілялося нерівно, і що сорок хвилин то один, то другий починав «пливти» — вібрація йшла в резонанс, і по всьому кораблю дзеленчав посуд. Мірела тримала їх уручну. Скинути на пів відсотка тут, додати там, розвести охолодження, послухати. Нуньєс стояв поруч, записуючи показники на чистий полімер, — усі старі журнали вилучили, і Хранителі біля дверей дивилися на кожен новий аркуш так, наче той міг вибухнути.

Близько дев'ятої прийшла записка. Не через систему — від руки, на клапті пакування від добрив, її приніс хлопчик-посильний з оранжерейного кільця. Почерк Івонн. Два слова: «Повернулися. Погано».

Мірела склала записку вчетверо й сунула за щоку, як робили в її юності, коли треба було щось пронести повз контроль. Потім передала Нуньєсу керування й сказала Хранителю біля дверей, що йде по запчастину на склад. Хранитель кивнув. На «Меридіані» запчастини були святою справою.

До оранжереї вона дісталася за двадцять хвилин, і кожна з них коліно нагадувало про себе.

Вони сиділи в резервуарному відсіку, у самому низу кільця, за баком із поживним розчином, — Каель і Танвір, мокрі, брудні, з обдертими руками. У Каеля гель на лівій руці був зірваний начисто, і Івонн, стоячи на колінах, наново обробляла луснулу шкіру. Танвір сидів, обхопивши коліна, і вперше відтоді, як Мірела його знала, не усміхався.

Вона вислухала все, не перебиваючи. Десята палуба. Малюнки на стінах. Двері із замковою щілиною і шурхіт за ними. Хранителі. Відсік охолодження. Загублений планшет. Кімната без номера, стелажі з опечатаними ящиками і знак на печатках — коло, перекреслене прямою.

Коли вони закінчили, Мірела сказала:

— Я просила вас зачекати.

— Ти б не пустила, — відповів Каель.

— Звісно, не пустила б. — Вона провела долонею по обличчю. — Там тепер номер Танвіра. За годину, може, за дві, Вольф зіставить планшет із людиною, а людину — з моєю зміною. І тоді вони прийдуть сюди.

— Ми можемо здатися, — тихо сказав Танвір. — Скажемо, що полізли самі, ви не знали.

— Не кажи дурниць. — Івонн не підвела голови від опіку. — Ніхто не повірить, що ти щось робиш сам. Ти навіть чай сам не заварюєш.

Мірела дивилася на них і думала про те, що хлопцям дев'ятнадцять і сімнадцять, що вони щойно спустилися туди, куди за три століття не спускався ніхто, крім Хранителів і мертвих, і що повернулися звідти живими. Думала, що Орвелл сказав би: «Тримайся рівніше, дівчинко. Горбляться лише винні».

— І ти, Танвіре, — сказала вона вголос, бо той так і сидів, обхопивши коліна. — Випрямся. Тримайся рівніше. Горбляться лише винні. Так мені колись казав Орвелл.

— А тепер лишаєтеся тут, — додала вона. — Івонн, резервуарний відсік у тебе перевіряють?

— Раз на квартал. Сюди ніхто не лізе, тут пахне рибним борошном.

— Чудово. Пахніть рибним борошном. Танвіре — в систему не лізти. У жодну.

— Мірело…

— У жодну.

Вона повернулася до двигунів. Другий поплив о другій п'ятнадцять, і вона тримала його півтори години, поки пальці не заніміли на руків'ях. Перший поплив о четвертій. До п'ятої вечора надійшло повідомлення, що головний розподільчий вузол п'ятої палуби перегрівся і Рада вимикає освітлення ринку до ранку. «Небо» над ринком згасло вперше відтоді, як його пофарбували. Люди стояли в темряві під блакитною стелею, якої не бачили, і Мірела могла уявити собі цю тишу.

Коли вона вдруге спустилася в оранжерею, Танвір, звісно ж, був у системі.

Він сидів за баком із розчином, оточений дротами, які висмикнув зі старої ремонтної станції, і до його вуха був притиснутий навушник із розібраного медичного стетоскопа. Каель вартував біля люка. Івонн стояла поруч із Танвіром, схрестивши руки на грудях, з виразом людини, яка розуміє, що сперечатися вже пізно.

— Я не в мережі, — сказав Танвір, перш ніж Мірела розтулила рота. — Чесно. У мережі мене б спіймали за хвилину. Я в антені.

— У чому?

— У приймальній антені. — Він повернув до неї екран ремонтної станції. — Зовнішній масив зв'язку. Стоїть від першого покоління, ловить навігаційні маяки, шум, усе підряд. Його ніхто не слухає, бо слухати нічого — ми в порожнечі, до найближчих людей двісті років. Але замок у нього старий, на рівні першого покоління, і я його обійшов.

— Навіщо?

— Режим ощадження. — Танвір тицьнув пальцем у список. — Коли Рада вимикала зайве, вона вимкнула й фільтри зовнішнього масиву. Зекономили два відсотки потужності. І те, що ці фільтри відсікали століттями, тепер проходить.

— І що вони відсікали?

Танвір мовчки простягнув їй навушник.

Мірела наділа його. Спершу — лише шум. Шипіння, схоже на дощ в оранжереї, рівне, нескінченне. Звук порожнечі, якої вона ніколи не бачила, але все життя відчувала за бортом.

Потім, крізь шипіння, — клацання. Короткі й довші, кілька груп поспіль, із рівними паузами між ними. Потім довга пауза. І знову шипіння.

— Воно повторюється, — тихо сказав Танвір. — Що дванадцять хвилин. Завжди однаково. Я засік із полудня вже тридцять разів.

— Може, це ми, — сказала Івонн. — Луна власного корабля.

— Ні. — Танвір похитав головою. — Наш маяк набагато потужніший, і він не клацає, а співає. Цей — дуже слабкий. І йде не звідси. Напрямок — попереду й трохи вбік від курсу. Там, де, за всіма картами, нічого немає.

Мірела зняла навушник. Руки в неї були спокійні. Руки завжди були спокійні, це голова металася. Клацання. Хтось, хто повторює одне й те саме що дванадцять хвилин у порожнечі, де, за картами, нічого немає. Фільтр, який поставили багато поколінь тому, щоб цього не було чути. Режим ощадження, через який стало чути.

— Запиши це, — сказала вона. — Усе. На щось, що не планшет.

— Я вже, — сказав Танвір. — На лимонне дерево.

— Куди?

— У чип поливу. У кожної діжки свій, у дерева першого покоління — найстаріший, на ньому купа вільної пам'яті. Ніхто не шукатиме запис сигналу в програмі поливу лимона.

Мірела хотіла щось сказати й не знайшла слів. Івонн, що стояла поруч, коротко засміялася — уперше за цей довгий день.

І тут Каель біля люка різко підняв руку.

Вони замовкли. Згори, з рівня грядок, долинули кроки. Не подвійне клацання підборів, як у патруля, — одні кроки, неквапливі, важкі. Людина йшла оранжереєю сама, зупиняючись, наче розглядаючи скручене листя помідорів.

— Івонн Ладеро? — покликав чоловічий голос. Рівний, майже знуджений.

Мірела впізнала його раніше, ніж Івонн устигла зблідти.

— Іди, — самими губами сказала Мірела. — Я за тобою.

Вона тицьнула Танвірові в руки ремонтну станцію, показала на темний кут за баком, і хлопці зникли там, наче їх і не було. Потім поправила комбінезон, пригладила волосся, змусила коліно не боліти й піднялася драбинкою слідом за Івонн.

Кассіан Вольф стояв біля лимонного дерева першого покоління. Сам, без патруля. У руках у нього був планшет у прозорому пакеті — брудний, із тріснутим екраном і знайомою наліпкою Танвіра на звороті: кавова чашка з очима.

Він подивився на Івонн, потім на Мірелу, потім — довго — на дерево.

— Кажуть, цьому лимону триста років, — сказав він. — Кажуть, його привезли з планети, з якої ми відлетіли. — Він помовчав. — У мене до вас кілька запитань, старший механіку. Думаю, вам краще сісти.