Хибний азимут

Компас — найчесніша річ, яку людина взяла з собою в тайгу. Він не втомлюється, не боїться й не хоче додому. Він просто показує туди, куди тягне його земля. Біда в тому, що земля тягне не завжди на північ. Іноді під ногами лежить те, що тягне сильніше, — і тоді чесна стрілка чесно показує неправду.

Уранці п'ятого дня Віктор відвів Кессу до річки.

Він говорив тихо й коротко, як, мабуть, говорив колись на захисті дисертації: чорний пісок, магнетит, базальтове плато на заході, Сіра Верба, низовина. Жодної Фокс-Рівер. Жодної хижі. Показав жменю піску на долоні — важкого, з блискітками. Кесса слухала й відчувала, як усередині неї сходяться два стовпчики, які не сходилися від першого дня: річка, що тече на північ, і її власна пам'ять про карту.

— Ви певні? — спитала вона.

Віктор помовчав рівно одну секунду.

— Ні, — сказав він. — Але я майже певен. І я більше не хочу мовчати через «майже».

Кесса не встигла відповісти.

— Камінчики, — сказав Двейн у них за спиною.

Він стояв за десять кроків, із наплічником уже на плечах, і обличчя в нього було темне.

— Ви серйозно? — сказав він. — Ми йдемо чотири дні. Я вивів вас на річку, я знайшов скелю, я знайшов поворот. А тепер містер Професор набрав пісочку й каже, що я все вигадав?

— Ніхто не каже, що ви вигадали, — сказав Віктор.

— А що ви кажете?

— Я кажу, що, можливо, це інша річка.

— Можливо! — Двейн засміявся, коротко й зло. — Можливо, завтра випаде метр снігу. Можливо, прилетить гелікоптер. Я не ходжу по «можливо». Я знаю дорогу.

Тим часом підійшли інші. Марго стояла з текою під пахвою, Тім — за її плечем. Кесса бачила, як хлопчина дивиться на Віктора. Він знав. Отже, старий сказав йому раніше.

Кесса стояла між ними й розуміла, що мусить вирішити просто зараз. Якщо вона стане на бік Віктора — Двейн, може, піде сам. Він був із тих, хто йде, коли зачеплено самолюбство. А з ним піде наплічник, у якому половина спільної їжі. Якщо вона стане на бік Двейна — вона зрадить те, що сама відчувала від першого дня.

— Ось що, — сказала вона. — Сьогодні йдемо далі. Але за компасом. Кессіді, ви кажете, що річка робить велику петлю на схід, до хижі. Отже, якщо зрізати по прямій через низовину, ми вийдемо до неї з другого боку петлі. Задайте азимут. Якщо до вечора ми не побачимо ні петлі, ні ваших прикмет — завтра повертаємо на захід. Без суперечок.

Двейн довго дивився на неї. Потім кивнув — різко, як людина, що прийняла виклик.

— Дайте компас.

Вона дала.

Він вивів їх із гриви в низовину. Спершу це навіть скидалося на удачу: земля тут була рівніша за купини, мох — щільніший, і ноги майже не провалювалися. Довкола лежали озера — маленькі, великі, круглі, видовжені, з'єднані протоками, — і в кожному нерухомо віддзеркалювалося сіре небо. Над одним із них, низько, пролетіла зграя гусей, остання, запізніла, і її крик довго висів у вогкому повітрі. Тім провів її очима, і Кесса подумала, що хлопчина заздрить птахам, які знають, куди їм летіти.

Двейн ішов попереду, тримаючи компас на витягнутій руці, і кожні сто кроків зупинявся й звірявся. Ішов упевнено. Кесса бачила його спину й вірила йому — ні, не йому, а стрілці. Стрілка була чесна.

За дві години вони вийшли до озера, яке Кесса впізнала.

Вона не могла б сказати чому. Усі озера тут були схожі, як краплі. Але на березі цього стояла суха модрина з роздвоєною верхівкою, схожою на рогатку, і Кесса точно бачила її раніше. Сьогодні. Годину тому.

— Кессіді, — гукнула вона.

— Усе правильно, — відповів він, не озираючись. — Тримаємо азимут.

— Тіме, — сказала Кесса тихіше. — Ти пам'ятаєш цю модрину?

Хлопчина подивився. Потім, не кажучи ні слова, відійшов до берега, нахилився над кущем верби й випростався з гілкою в руці.

— Зламана, — сказав він. — Злам білий, але по краю вже сірий. Година-півтори, дві. — Він підвів на Кессу очі. — Це ми. Ми тут уже йшли.

Усі замовкли. Двейн повільно обернувся.

— Дурниці, — сказав він. — Мало хто ламав гілки.

— Лосі не носять черевиків тринадцятого розміру, — сказала Марго й показала на мох біля самої води. Там, чітко, як на гіпсі, відбилася підошва з глибоким рифленим протектором. Такі черевики в групі були тільки в однієї людини.

Двейн дивився на відбиток. Потім на компас у своїй руці. Потім знову на відбиток.

— Цього не може бути, — сказав він тихо. — Я тримав азимут. Кожні сто кроків.

Віктор підійшов, узяв у нього компас і мовчки поклав на долоню. Потім зробив три кроки вбік, до краю озера, де з-під моху виступала чорна смужка піску. Стрілка на його долоні здригнулася — і повільно, як уві сні, повернулася на двадцять градусів. Він повернувся на попереднє місце — стрілка повернулася назад.

— Магнетит, — сказав він. — Тут увесь берег ним напханий. Стрілка чесна. Вона показує на те, що тягне сильніше. А тут сильніше тягне земля, а не північ. Ви не винні, Двейне. Будь-хто пішов би так.

Він сказав це м'яко. Кесса бачила, що м'якість ударила Двейна сильніше за будь-яке звинувачення.

— Треба вибиратися, — сказала Кесса. — Он туди, на ту гриву, — там сухо, і звідти буде видно. За сонцем, якщо воно з'явиться. За компасом — більше ні.

До гриви було пів милі, і між нею та ними лежала протока — широка, повільна, темна, із завалом із топляку посередині. Обходити її означало втратити годину, а може, й дві, і Кесса вже розтулила рота, щоб сказати «обходимо», коли Двейн ступив на першу колоду.

— Тут пройдемо, — кинув він через плече. — По завалу. Я перший.

— Кессіді, ні!

Але він уже йшов. Кесса розуміла, чому. Йому треба було зробити хоч щось правильно. Хоч одне. Зараз, на очах у всіх. Він ішов по колодах, розкинувши руки, з сорока фунтами на спині, і перші три колоди тримали його. Четверта була слизька. П'ята повернулася.

Він упав не одразу — спершу довго, болісно балансував, і Кесса бачила його обличчя, біле й дитяче. Потім колода пішла з-під нього остаточно, і він гепнувся в протоку спиною, разом із наплічником.

Наплічник потягнув його вниз, як камінь.

Кесса була у воді раніше, ніж зрозуміла, що робить. Шнур — вона встигла намотати кінець на руку й кинути моток Тімові — «Тримай! Тримай, не відпускай!» — і стрибнула. Холод ударив її в груди, як кулак, вибив повітря, і ребро вибухнуло болем так, що потемніло в очах. Протока була глибша, ніж здавалося, — по груди, по шию. Двейн борсався за три ярди, обличчя то йшло під воду, то з'являлося, рот хапав повітря. Лямки наплічника тримали його, як руки.

Вона дотяглася. Схопила за комір. Ніж — свій, з аварійного комплекту, — вона дістала другою рукою й перерізала одну лямку. Потім другу. Наплічник, звільнений, повільно перевернувся й пішов за течією, погойдуючись, відкритий. Кесса бачила, як із нього одна за одною вислизають і тонуть бляшанки.

— Тягніть! — крикнула вона.

На березі тягли. Тім — щосили, впершись ногами в купину. За ним Марго — однією рукою, намотавши шнур на здорове зап'ястя. І Віктор. Старий тягнув так, що обличчя в нього стало сірим, а губи — синіми.

Їх витягли.

Двейн лежав на моху й кашляв водою. Його трусило — великим тремтінням, усім тілом, так, що цокотіли зуби. Кессу теж трусило, але вона стояла на ногах — бо якби сіла, то вже не встала б.

— Вогонь, — сказала вона. — Швидко. Усім — хмиз. Міс Делрімпл, ковдри. Тіме, знімай із нього все мокре. Усе.

Вогонь розпалили за п'ять хвилин. Це було найшвидше, що Кесса бачила в житті. Двейна роздягли, загорнули у дві фольговані ковдри, посадили до вогню. Кесса перевдяглася сама, за кущем, у чужу суху куртку — Марго мовчки простягнула їй свою. Руки в Кесси не слухалися, пальці не могли розстебнути блискавку, і Марго розстебнула її сама.

Наплічник знайшли за пів години. Його прибило до завалу нижче за течією. Тім сам дійшов до нього берегом і витяг багром із вербової жердини. Із бляшанок, які ніс Двейн, у наплічнику лишилася одна. Пакет рису розмок і розповзся. Сухарі, загорнуті в целофан, уціліли.

Кесса розклала вціліле на брезенті й порахувала. Уголос. Не дивлячись ні на кого.

— Уранці було на шість днів, — сказала вона. — Тепер на чотири. На п'ятьох. Якщо скоротити пайок — на п'ять.

Ніхто нічого не сказав.

Віктор сидів осторонь, прихилившись спиною до модрини. Він тримав руку на грудях, більше не ховаючи її. Кесса побачила, як він витрусив із пухирця пігулку й поклав під язик, і побачила, що руки в нього тремтять. Тім сидів поруч і тримав його за рукав, як тримають маленькі діти.

Двейн дивився у вогонь. Його перестало трусити. Обличчя в нього було порожнє, нерухоме, і він ні на кого не підводив очей.

— Я знаю дорогу, — сказав він раптом тихо, ні до кого не звертаючись. І замовк. І більше нічого не сказав.

Ніхто йому не відповів. Навіть Марго.

Кесса піднялася на гриву сама, поки інші сиділи біля вогню. Хмари над заходом розійшлися, і в розриві, низько над обрієм, з'явилося сонце — бліде, холодне, вже майже вечірнє. Перше сонце за п'ять днів. Кесса стояла й дивилася на нього, і воно показувало їй те, чого не міг показати компас: де захід.

З висоти гриви низовина лежала перед нею вся, до самого обрію. Тисячі озер. Жодної хижі. Жодної смуги. Жодного диму. А на заході, далеко, за озерами, підіймався хребет — той самий, через який вона хотіла вести їх чотири дні тому. Тепер він був далі, ніж тоді.

Вона спустилася до вогню.

— Завтра — на захід, — сказала вона. — За сонцем і за річкою. Без суперечок.

Ніхто не заперечив.

Потім вона подивилася на Двейна. Він підвів очі — вперше за годину.

— А сьогодні ввечері, — рівно сказала Кесса, — ми з вами поговоримо. Удвох.