Розкол

Вони повернулися з Норвіча наступного дня ввечері, виснажені, з повним фургоном нових слів — брат, племінниця, донор, — і застали Кетрін на кухні за столом, на якому лежали рівними стосами всі документи, що вони знайшли за тиждень.

Флоренс одразу зрозуміла: сестра готувалася. З аргументами, складеними за пунктами.

— Сідайте, — сказала Кетрін. — Будь ласка.

Вона показала травневий лист. Флоренс читала, і в ній наростала лють — гаряча, чиста, якої вона не відчувала ніколи в житті. Дерек украв у мами три місяці з сином.

— Треба йти в поліцію, — сказав Найджел. — Сьогодні ж.

— Я говорила з ним учора, — сказала Кетрін. — Він запропонував угоду.

І розповіла. Рівно, за пунктами. Він рве договір. Вони продають будинок за ринковою ціною через його агенцію. Він мовчить про Томаса. Вони мовчать про нього.

Коли вона закінчила, на кухні стало так тихо, що було чути, як капає кран, який тато так і не полагодив.

— Ти ж не серйозно, — сказала Флоренс.

— Цілком серйозно. — Кетрін склала руки на столі. — Подумай, Фло. Суд — це рік, а то й два. Адвокати. Експертизи. Ми не маємо на це грошей — я віддала останнє банкові. А він тим часом піде в газети. Томасове ім'я. Мамине. Дім святої Агнеси. Ти хочеш, щоб Лілі читала про свою бабусю в «Кентському вісникові»? Щоб Томасові учні…

— Я хочу, щоб він за це заплатив!

— Я теж хочу! — Кетрін уперше підвищила голос. — Думаєш, мені не хочеться? Але я маю думати не про те, чого хочу, а про те, що буде з людьми, яких це зачепить!

— Ти завжди так кажеш, — Флоренс устала так різко, що стілець упав. — «Я маю думати». «Хтось мусить бути відповідальним». Ти просто не вмієш інакше. Тобі страшно, що щось вийде з-під контролю, і ти готова віддати що завгодно, аби тільки було тихо!

— Фло, — тихо сказав Найджел.

— Ні, нехай скаже. — Кетрін теж підвелася. — Давай, Фло. Скажи все, що думаєш. У тебе ж чотири роки було, щоб приготуватися.

— Мама сорок років жила в тиші! — Флоренс відчувала, як тремтить голос, і їй було байдуже. — Сорок років ховала його, бо боялася, що скажуть люди. Що скажемо ми. І ти хочеш, щоб ми зробили те саме? Знову? Щоб Томас знову був таємницею, про яку не можна говорити, бо це незручно?

— Сам Томас не хоче розголосу! — Кетрін потягнулася до сумки. — Ось. Ось що він писав мамі.

Вона кинула на стіл маленьку блакитну листівку.

Флоренс узяла її. Прочитала. «Будь ласка, перестаньте мені писати. Ви зробили свій вибір давно. — Т. Б.». Норвіч, квітень дві тисячі шістнадцятого.

Вона підняла очі на сестру.

— Звідки це в тебе?

Кетрін замовкла. Флоренс бачила, як до неї доходить: вона сама щойно видала себе.

— Звідки, Кет?

— З горища. — Кетрін говорила тихіше. — Випала з валізи. Першого ж дня.

— Першого дня. — Флоренс повторила це так, наче слова були чужою мовою. — Чотири дні тому. Ми чотири дні ламали голову, хто такий Томас Бенкс, а ти мала це в кишені.

— Я хотіла…

— Що ти хотіла? Захистити нас? Від чого? Від правди про нашу власну матір?

— Я не знала, що з цим робити!

— Ти ніколи не знаєш, що робити з тим, що не вміщається у твої колонки! — Флоренс відчула, що кричить, і не могла зупинитися. — Ти просто ховаєш це. Як мама. Ти навіть не бачиш, що стала точнісінько такою, як вона — тільки без її любові!

Кетрін зблідла так, наче її вдарили.

Найджел підвівся між ними.

— Годі. Обидві. Будь ласка.

— Ти з нею згоден? — Кетрін повернулася до брата. Голос у неї тремтів. — Ти теж думаєш, що я…

— Я думаю, що ти не права, Кет, — сказав Найджел тихо. — Не в усьому. Але в цьому — так. Ми не можемо знову сховати Томаса. Я вчора здав аналізи. На сумісність. Якщо підійду, я віддам йому нирку. Я не збираюся брехати людям, навіщо лягаю на операцію. Він мій брат. Я не соромлюся цього.

Кетрін дивилася на нього так, наче бачила вперше.

— Ти… що?

— Він помирає, Кет. Черга на нирку — два-три роки. У нього немає двох-трьох років.

Кетрін відкрила рот. Закрила. Флоренс бачила, як в очах сестри щось ламається — вся її таблиця, вся її система ризиків і наслідків, у якій не було рядка для брата, що віддає нирку незнайомому чоловікові.

— Добре, — сказала Кетрін дуже тихо. — Робіть, що хочете. Обоє. Судіться, ідіть у газети, в поліцію. Я поверну вам свою частку будинку, якщо захочете. Я вмію тільки рахувати, так? То я й рахуватиму. У Лондоні.

Вона взяла сумку. Синє мамине пальто лишилося висіти на спинці стільця.

— Кет, — сказав Найджел.

Двері за нею зачинилися. Не грюкнули — Кетрін ніколи не грюкала дверима. Просто тихо клацнули, і від цього було ще гірше.

Лють пішла, і на її місці лишилося щось холодне й нудотне. Флоренс щойно сказала найжорстокіші слова у своєму житті — людині, яка носила її на руках по цьому горищу, коли їй було три.

— Я піду за нею, — сказав Найджел.

— Ні. Залиш. Вона повернеться. — Флоренс не була певна, що це правда.

Найджел пішов на подвір'я — вона бачила в вікно, як він сів на лавку серед маминих троянд і сховав обличчя в долонях.

Флоренс пішла в татів кабінет і сіла на підлогу біля картотеки, як сиділи вони втрьох кілька днів тому. Висунула третю шухляду, порожню тепер.

І тоді вона помітила.

Шухляда була мілкішою, ніж мала бути. Флоренс виміряла її долонею ззовні, потім зсередини — різниця в кілька сантиметрів. Той, хто не шукав, ніколи б не помітив.

Вона згадала підвіконня. Завіси, сховані так ретельно, що помітити їх міг лише столяр. Тато любив тайники. Для людини, яку беріг.

Флоренс натиснула на дно шухляди в дальньому куті. Воно злегка піддалося. Вона піддягла його нігтем — і тонка дерев'яна пластина вийшла назовні, відкриваючи неглибоку порожнину.

Там лежав один конверт. Не пожовклий — новий, білий, із тих, що продаються на пошті пачками по десять.

На ньому маминим почерком — твердим, нахиленим управо, почерком, що не тремтів, — було написано:

«Кетрін, Найджелу, Флоренс. Якщо я не встигну сказати сама».

Дата в кутку: «16 серпня».

День, коли мама померла.